Дорогою до Головного поліційного управління Ерік намагається пригадати, що робив і де бував протягом минулого тижня, і дуже швидко усвідомлює, що за цей час не раз траплялися ситуації, коли можна було зняти копію з його ключів. У четвер він залишив без нагляду куртку з ключами в кишені в ресторані в Седермальмі. Крім того, куртка іноді лежала на столі в лікарняному кабінеті, висіла на гачку в їдальні для персоналу та й просто валялась абиде. Те саме, мабуть, спіткало ключі Беньяміна й Сімоне.
Проїжджаючи крізь хаос, спричинений перебудовою біля Фрідгемсплан, Ерік дістає з кишені куртки телефон і набирає номер Сімоне.
— Алло? — знервовано відповідає вона.
— Це я.
— Щось трапилось?
Зі слухавки долинає гучний гуркіт — неначе зачиняють дверцята в машині, — а тоді раптом стає зовсім тихо.
— Я тільки хотів сказати, що треба перевірити комп’ютер Беньяміна — не лише пошту, а взагалі все, що можна. Що він завантажував, на які сайти заходив, що в нього в тимчасових папках, чи листувався він із кимось і...
— Це й так зрозуміло, — відрізає Сімоне.
— Тоді не заважатиму.
— Ми ще не починали з комп’ютером, — каже вона.
— Пароль — «Дамблдор».
— Я знаю.
Ерік повертає на Польгемсгатан, спускається по Кунгсгольмсгатан, їде уздовж будівлі поліції. За фасадом мідного кольору починається бетонна стіна прибудови, а тоді нарешті з’являється стара частина будівлі, покрита жовтою штукатуркою.
— Мені треба йти, — каже Сімоне.
— Сімоне, ти сказала мені правду?
— Тобто?
— Про те, що трапилось. Що двері минулої ночі були відчинені, що ти бачила, як хтось тягне Беньяміна через...
— А сам як думаєш?! — кричить вона й обриває розмову.
Ерік відчуває — сил шукати вільне місце на парковці немає. Штрафний талон зараз нічого не означає: за нього доведеться платити вже в зовсім іншому житті. Недовго думаючи, Ерік розвертається просто перед будівлею поліції. Шини вищать, і він зупиняється біля довгих сходів навпроти ратуші. Фари ближнього світла осяюють гарні старі дерев’яні двері — таких уже майже ніде не побачиш. На дверях старомодним шрифтом написано: «Розшуковий відділ».
Ерік вилазить із автівки й квапливо обходить будівлю, вгору по Кюнгсгольмсгатан, до парку та входу в Управління кримінальної поліції. Бачить, як якийсь татусь веде трьох дівчаток у сукнях до дня святої Люсії, одягнених поверх зимових комбінезонів. Довгі білі сорочки натягуються на товстому одязі. На шапках дітей — корони зі свічок, і одна з дівчаток затискає святкову свічку в рукавиці. Ерік раптом згадує, що в дитинстві Беньямін дуже любив, коли його брали на руки. Міцно чіплявся руками й ногами й казав: «Тату, нефи мене, ти такий вифокий і фильний».
Входом до Управління кримінальної поліції слугує високий, освітлений скляний куб. Перед обертовими дверима в сталевій рамі розташовано металеву конструкцію з панеллю для перепусток і кодів. Ерік, захекавшись, стає на чорний гумовий килимок перед іще одними дверима з кодовою панеллю й пристроєм для зчитування карт. У світлому фойє одразу встановлено ще двоє карусельних дверей у скляній стіні, а поруч із ними — по додатковій кодовій панелі. Ерік проходить по білій мармуровій підлозі ліворуч, до чергового. Той сидить за відкритою дерев’яною стійкою й розмовляє по телефону.
Ерік представляється й повідомляє чергового про мету свого візиту — той коротко киває, щось набирає на комп’ютері, а тоді знімає слухавку.
— Це з ресепшну, — тихо каже черговий. — До вас Ерік Марія Барк.
Вислухавши відповідь, він повертається до Еріка.
— Уже спускається, — привітно повідомляє чоловік.
— Дякую.
Ерік сідає на низьку чорну кушетку зі скрипучим шкіряним сидінням без спинки. Дивиться на зелений вітраж, тоді ковзає поглядом по нерухомих обертових дверях. За довгою скляною стіною видно ще один засклений коридор, що простягається майже на двадцять метрів крізь відкрите внутрішнє подвір’я й веде до сусіднього комплексу будівель. Раптом Ерік бачить, як повз дивани праворуч проходить Йона Лінна, натискає кнопку в стіні та входить через обертові двері. Комісар кидає бананову шкірку в алюмінієвий смітник, махає рукою черговому, а тоді прямує до Еріка.
Дорогою до захищеної оселі на Гантверкаргатан, де перебуває Евелін Ек, Йона стисло переповідає, що вдалося з’ясувати під час допитів дівчини. Вона підтвердила, що пішла в ліс із рушницею, аби накласти на себе руки. Юсеф багато років дошкуляв їй своїми збоченими забаганками. Коли Евелін відмовлялася робити те, чого він від неї хотів, він бив їхню молодшу сестру Лісу. Коли Юсеф став вимагати сексу, Евелін спромоглася виторгувати в нього «відстрочку», сказавши, що робити це незаконно, доки йому не виповниться п’ятнадцять. Незадовго до п’ятнадцятиріччя Юсефа Евелін утекла в тітчин літній котедж на Вермде. Юсеф почав розшукувати її, прийшов до її колишнього хлопця Сораба Рамадані й змусив його сказати, де ховається Евелін. У свій день народження Юсеф приїхав до Евелін у котедж, і, коли вона відмовилася вступити з ним у статевий зв’язок, оголосив, що вона сама знає, що тепер станеться, і що все це буде через неї.
— Схоже, Юсеф уже тоді планував убити принаймні батька, — каже Йона. — Чому він обрав для вбивства саме той день, ми поки не знаємо. Може, дочекався, доки батько буде наодинці десь поза домом. У понеділок Юсеф склав у спортивну сумку змінний одяг, дві пари бахіл, рушник, батьків мисливський ніж, пляшку бензину й сірники та поїхав на велосипеді до спортклубу Rödstuhage. Убив батька, знівечив його тіло, витяг у нього з кишені ключі, пішов у жіночу роздягальню, прийняв душ і перевдягнувся, замкнув за собою двері, спалив на ігровому майданчику сумку із закривавленим одягом, а тоді на велосипеді повернувся додому.
— А те, що відбулося потім у будинку, було приблизно так, як Юсеф описав під гіпнозом? — запитує Ерік.
— Схоже, що навіть не приблизно, а точно так, — відповідає Йона й прочищає горло.— Але ми не знаємо, що змусило його накинутися на молодшу сестру й матір.
Він похмуро дивиться на Еріка:
— Може, йому просто здавалося, що цього замало, що Евелін ще недостатньо покарана.
Трохи не дійшовши до церкви, Йона зупиняється перед під’їздом, дістає телефон, набирає номер і повідомляє, що вони з Еріком стоять під будинком. Вводить код, відчиняє двері та впускає Еріка всередину, до простих сходів зі стінами, пофарбованими в горошок.
Вони піднімаються на третій поверх, де біля ліфта чергують двоє поліціянтів. Йона тисне їм руки, а тоді відмикає захисні двері без щілини для пошти. Перш ніж повністю відчинити двері, комісар стукає і, нахилившись до одвірка, запитує, чи можна їм увійти.
— Ви його не знайшли? Чи знайшли?
Евелін стоїть проти світла, і її обличчя погано видно. Ерік із Йоною бачать тільки неясний овал, обрамлений волоссям, крізь яке просвічує сонце.
— Ні, — відповідає Йона.
Евелін підходить до дверей, впускає Йону з Еріком, а тоді швидко замикає двері й перевіряє замок. Коли дівчина обертається до них, Ерік бачить, як швидко і важко вона дихає.
— Це захищене житло, тебе охороняють співробітники поліції, — каже комісар. — Їм заборонено видавати будь-яку інформацію про тебе чи намагатися щось про тебе довідатись — щодо цього є розпорядження прокурора. Евелін, ти тут у безпеці.
— Доки я тут — можливо. Але колись мені доведеться поїхати звідси — а Юсеф уміє чекати.
Вона підходить до вікна, виглядає, потім сідає на диван.
— Де може переховуватися Юсеф?— запитує Йона.
— Ви гадаєте, ніби я щось знаю.
— Це не так?— уточнює Ерік.
— Збираєтесь мене гіпнотизувати?
— Ні, — здивовано всміхається він.