Евелін не нафарбована, і, коли вона дивиться на Еріка, її очі здаються йому вразливими й беззахисними.
— Можете загіпнотизувати, якщо хочете,— каже вона, а тоді квапливо опускає погляд.
Квартира складається зі спальні з широким ліжком, двома кріслами й телевізором, ванної з душовою кабінкою та кухні з обідньою зоною. У вікнах куленепробивне скло, а всі стіни пофарбовані в спокійний жовтий колір.
Ерік роззирається й іде слідом за Евелін на кухню.
— Тут дуже гарно, — схвально промовляє він.
Евелін знизує плечима. На ній червоний пуловер і вицвілі джинси. Волосся недбало зібране у хвіст.
— Мені сьогодні мають привезти дещо з особистих речей.
— Це добре, — каже Ерік. — Завжди стає краще, коли...
— Краще? Звідки ви можете знати, від чого мені стане краще?
— Я багато працював із...
— Даруйте, але мені байдуже, — обриває вона. — Я вже казала, що не бажаю спілкуватись із психологами й кураторами.
— Я тут не для того, щоб проводити вам психологічну терапію.
— А для чого?
— Я хочу знайти Юсефа.
Евелін обертається до Еріка й коротко кидає:
— Тут його нема.
Ерік, сам не знаючи чому, вирішує нічого не казати про Беньяміна.
— Евелін, послухайте, — тихо починає він,— мені потрібна ваша допомога, щоб з’ясувати коло знайомих Юсефа.
У дівчини майже гарячково блищать очі.
— Гаразд, — відгукується вона, трохи піднявши куточки губ.
— У нього була якась подружка?
Її очі темніють, губи стискаються:
— Тобто крім мене?
— Так.
Вона міркує, а потім хитає головою.
— Із ким він спілкувався?
— Ні з ким.
— Як щодо однокласників?
Вона знизує плечима:
— Наскільки мені відомо, у нього ніколи не було друзів. — А якби йому знадобилася допомога, до кого б він звернувся?
— Не знаю... Він іноді зупинявся побалакати з пияками біля винного магазину.
— Не знаєте, що то були за пияки чи як когось із них звати?
— В одного з них було татуювання на руці.
— Яке?
— Не пам’ятаю... ніби якась риба.
Евелін підводиться і знов підходить до вікна. Ерік спостерігає за нею. Денне світло падає на юне обличчя — і риси проступають виразніше. Ерік бачить, як пульсує синя жилка на тонкій довгій шиї дівчини.
— Як вважаєте, можливо, що він переховується вдома в когось із них?
Вона ледь помітно знизує плечима:
— Можливо...
— Але ви так не думаєте?
— Ні.
— А як тоді думаєте?
— Думаю, що він мене знайде раніше, ніж ви його.
Ерік дивиться, як вона стоїть, притулившись чолом до шибки, і прораховує, чи можна ще трохи на неї натиснути. Щось у монотонному голосі дівчини, у її недовірливій поведінці вказує: вона знає про брата набагато більше, ніж будь-хто інший.
— Евелін, скажіть мені: чого хоче Юсеф?
— Я не можу про це розмовляти.
— Він хоче вбити мене?
— Не знаю.
— А як думаєте?
Вона глибоко зітхає й каже хрипким голосом:
— Якщо Юсеф вважає, що ви стоїте між ним і мною, якщо він ревнує, то зробить це.
— Що саме?
— Уб’є вас.
— Хочете сказати — спробує вбити?
Евелін облизує губи, обертається до нього, а тоді опускає очі. Ерік хоче повторити запитання, але не може вимовити ні слова. Раптом у двері стукають. Евелін злякано дивиться на Йону й на Еріка та задкує до кутка кухні.
Стук повторюється. Комісар підходить до дверей, дивиться у вічко, а тоді відчиняє. У передпокій входять двоє поліціянтів. Один із них несе велику картонну коробку, обхопивши її обома руками.
— Здається, принесли все, що було в списку, — каже він. — Куди поставити?
— Куди хочете, — ледь чутно відповідає Евелін, виходячи з кухні.
— Можете розписатись?
Поліціянт простягає їй накладну, й вона розписується. Поліціянти йдуть, і Йона відразу замикає за ними двері. Евелін підбігає до дверей, перевіряє, чи вони як слід замкнені, а тоді знову повертається до чоловіків.
— Я попросила, щоб мені привезли дещо з дому...
— Так, ви вже казали.
Евелін присідає перед коробкою навпочіпки, віддирає коричневу стрічку, піднімає вушка коробки й починає витягати сріблясту скарбничку-кролика й засклену картинку з янголом-охоронцем — аж раптом завмирає.
— Мій фотоальбом, — шепоче вона.
Ерік бачить, як у дівчини тремтять губи.
— Евелін?
— Я не просила, щоб його привозили, нічого не казала про...
Вона розгортає шкільний фотоальбом на першій сторінці, де видніється її великий портрет. На фотографії Евелін років чотирнадцять, на зубах у неї брекети; вона сором’язливо посміхається. Шкіра гладенька й блискуча, волосся коротко стрижене.
Евелін перегортає сторінку, і з альбома на підлогу випадає складений кутом аркуш паперу. Дівчина розгортає його й починає читати. Її обличчя сильно червоніє.
— Він удома, — шепоче вона й простягає лист гостям.
Ерік розправляє папір, і вони разом із Йоною читають:
«Ти належиш мені, ти тільки моя, я вб’ю всіх інших, це ти винна, я вб’ю того довбаного гіпнотизера, і ти мені в цьому допоможеш, нікуди не подінешся, покажеш мені, де він живе, покажеш, де ви трахаєтесь і розважаєтесь, і я вб’ю його, і ти будеш дивитись, як я його вбиваю, а потім як слід вимиєш із милом свою піхву, і я сто разів тебе відтрахаю, і тоді ми будемо з тобою квити, і тоді ми почнемо все спочатку, лише ми вдвох».
Евелін опускає жалюзі й лишається стояти, обхопивши себе руками. Ерік кладе лист на стіл і підводиться. «Юсеф у будинку», — квапливо думає він. Вочевидь, так. Якщо він зумів підкинути альбом із цим посланням у коробку, він має бути вдома.
— Юсеф повернувся додому, — констатує Ерік.
— А де йому ще жити? — ледь чутно відгукується Евелін.
Йона на кухні вже розмовляє телефоном із черговим комісаром у центрі зв’язку.
— Евелін, ви не знаєте, як Юсеф міг сховатися там від поліції? — запитує Ерік.— Адже вони вже майже тиждень обстежують місце злочину.
— Підвал, — каже Евелін і дивиться вгору.
— Підвал? Що там?
— Там є... спеціальна кімната.
— Він у підвалі! — кричить Ерік, повернувшись до кухні.
Йона слухає, як на тому кінці повільно стукають по клавіатурі.
— За попередньою версією, підозрюваний у підвалі,— каже він.
— Хвилинку, — перебиває черговий. — Мені треба...
— Це терміново, — наполягає Йона.
Після паузи черговий дуже спокійним голосом повідомляє:
— Дві хвилини тому з тієї ж адреси надійшов тривожний виклик.
— Що-що? Тумба, Єрдесвеґен, будинок вісім? — перепитує Йона.
— Так. Зателефонували сусіди й сказали, що в будинку хтось є.
27
Ранок неділі тринадцяте грудня день святої Люсії
Кеннет Стренг зупиняється й стоїть, прислухаючись, а потім повільно рушає до сходів. Він тримає пістолет дулом униз, близько до тіла. Із кухні в коридор проникає сонячне світло. Сімоне йде за батьком, розмірковуючи, що цей будинок, у якому було вбито двох членів сім’ї Еків, схожий на дім, де вона мешкала колись із Еріком і маленьким Беньяміном.
Щось скрипить — чи то в підлозі, чи то глибоко в стінах.
— Це що, Юсеф? — шепоче Сімоне.
У неї німіють руки, бо вона довго тримала ліхтарик, креслення й страшенно важкий цвяходер.
У будинку панує цілковита тиша. Звуки, які вони чули раніше — тріск і приглушені удари, — припиняються.
Кеннет коротко киває дочці. Він хоче, щоб вони спустилися в підвал. Сімоне киває у відповідь, хоча кожен м’яз її тіла мовби кричить: «Ні!»
Згідно з кресленнями найкращим місцем для схованки, поза сумнівом, є підвал. Кеннет ручкою позначив на плані будинку, як стіна приміщення для старого опалювального котла може продовжуватись, утворюючи майже невидиму кімнату. Другим місцем, яке Кеннет позначив на плані будинку, була дальня частина мансарди.