У стіні біля соснових сходів на верхній поверх виявляється маленький отвір без дверей, у якому лишилися петлі від захисного бар’єра. Залізні сходи, що ведуть у підвал, здаються саморобними: зварні шви товсті й грубі, сходинки вкриті товстою сірою повстю.
Кеннет клацає вимикачем світла. Нічого не відбувається. Він ще раз натискає вимикач, але лампа не засвічується.
— Лишайся тут, — тихо наказує він.
Сімоне відчуває напад паніки. Важкий запах пилу змушує її подумати про потік вантажівок на автомагістралі.
— Дай мені ліхтарик, — каже Кеннет, простягаючи руку.
Сімоне повільно передає батькові ліхтарик. Кеннет коротко всміхається, вмикає його й продовжує обережно спускатися.
— Агов! — різко вигукує він. — Юсефе? Мені треба з тобою поговорити.
Унизу, в підвалі тихо. Ані шуму, ані звуків дихання.
Сімоне чекає, обома руками притискаючи до себе цвяходер.
Ліхтарик освітлює зовсім невелику ділянку стіни й стелі над сходами, а темрява внизу лишається так само густою. Кеннет спускається далі, і світло ліхтарика вихоплює один за одним окремі предмети: великий білий пластиковий пакет, світловідбивну стрічку на старому дитячому візку, скло в рамці з кіноафішею.
— Я можу тобі допомогти, — каже Кеннет тихіше.
Спустившись, чоловік квапливо водить ліхтариком довкола, аби переконатися, що ніхто не накинеться на нього з укриття. Маленьке коло світла ковзає по підлозі й стінах, стрибаючи з одного предмета на інший і відкидаючи вигнуті рухливі тіні. Закінчивши попередній огляд, Кеннет береться обшукувати приміщення, спокійно й методично світячи ліхтариком.
Сімоне ступає на сходи. Металева конструкція глухо гуде під її кроками.
— Тут нікого, — повідомляє Кеннет.
— Що ж ми тоді чули? Тут хтось був.
Крізь брудне віконце під стелею пробивається сонячне світло. Очі звикають до слабкого освітлення. У підвалі валяються велосипеди різних розмірів, дитячий візок, санчата, слаломні лижі, хлібопіч, різдвяні іграшки й прикраси, рулони шпалер і драбина з патьоками білої фарби. На картонній коробці хтось написав товстим маркером: «Комікси Юсефа».
Над стелею чується якесь потріскування; Сімоне дивиться на сходи, потім на батька. Той, здається, нічого не почув. Повільно підходить до дверей у протилежній стіні. Сімоне наштовхується на коника-гойдалку. Кеннет відчиняє двері й заглядає у приміщення для прання, де стоять пошарпана пральна машина, сушарка й старенький прасувальний коток. Біля геотермального теплового насоса висить брудна завіса, а за нею розташовано велику шафу.
— Тут його нема, — каже Кеннет і обертається до Сімоне.
Коли жінка дивиться на батька, її погляд одразу зупиняється на брудній завісі в нього за спиною. Завіса висить нерухомо, проте чомусь привертає до себе увагу.
— Сімоне?
На тканині волога пляма — маленький овал, ніби від рота.
— Дістань план будинку, — просить Кеннет.
Сімоне раптом здається, що вологий овал втягується всередину.
— Тату, — шепоче вона.
— Що? — відгукується Кеннет.
Він притуляється до одвірка, засовує пістолет назад у кобуру на плечі й чухає потилицю.
Знову щось тріщить. Сімоне обертається і бачить, що коник досі хитається.
— Що таке, Сіксан?
Кеннет підходить до дочки, бере в неї план будинку, розкладає його на згорнутому матраці, світить ліхтариком і перевертає.
Дивиться угору, знову вивчає креслення, а тоді підходить до цегляної стіни, біля якої стоять розібране двоярусне ліжко й шафа з помаранчевими рятувальними жилетами. На настінній панелі для інструментів висить стамеска, а ще різноманітні пилки й затискачі. Поряд із молотком — вільне місце, призначене, вочевидь, для великої сокири.
Кеннет оглядає стіну й стелю, прораховуючи їхні розміри, а тоді нахиляється й стукає по стіні за ліжком.
— Ну що там?— запитує Сімоне.
— Цій стіні щонайменше років десять.
— За нею щось є?
— Є. Досить велике приміщення.
— Як же туди потрапити?
Кеннет знову світить ліхтариком на стіну біля розібраного ліжка. Підвалом ковзають тіні.
— Посвіти ще раз, — просить Сімоне, вказуючи на ділянку бетонної підлоги біля шафи з жилетами, вкритої безліччю вигнутих подряпин. — За шафою.
— Потримай ліхтарик,— каже Кеннет і знов дістає пістолет.
Раптом із-за шафи долинає якийсь звук — ніби там хтось обережно пересувається. Хтось точно підходить до шафи з іншого боку, нехай і дуже повільно.
У Сімоне несамовито калатає серце. «Там хтось є,— думає вона. — Господи Боже!» Вона хоче крикнути «Беньямін!», але не зважується.
Кеннет застережливим жестом наказує їй відійти назад. Вона хоче щось сказати, аж раптом напружена тиша вибухає оглушливим гуркотом: на поверсі над ними розлітається на шматки щось дерев’яне. Сімоне впускає ліхтарик — і стає геть темно. Підлогою гримлять швидкі кроки, над головою щось стукає, сліпуче світло ліхтариків хвилею скочується по сходах і розливається по підвалу.
— На підлогу! — істерично репетує якийсь чоловік.— Лягайте, я сказав!
Сімоне застигає на місці, засліплена світлом, наче нічний звір, що вискочив під фари машини на автомагістралі.
— Лягай! — волає Кеннет.
— Замовкни! — кричить вона у відповідь.
— На підлогу! На підлогу!
Сімоне не розуміє, що чоловіки звертаються до неї, доки хтось не б’є її в живіт і не валить на бетонну підлогу.
— Я сказав, на підлогу!
Сімоне пробує вдихнути, закашлюється і починає хапати ротом повітря. Підвал заливає яскраве світло. Чорні фігури тягнуть їх із батьком угору вузькими сходами. Сімоне заводять руки за спину й защипають на них наручники. Насилу рухаючись, вона ковзається і б’ється щокою об гостру грань металевих билець.
Вона намагається повернути голову, але хтось міцно хапає її, важко дихаючи, і притискає до стіни біля входу в підвал.
Сімоне здається, ніби якісь люди стоять і роздивляються її. Вона кліпає від яскравого денного світла й не може нічого як слід розгледіти. До неї долинає уривок розмови; вона впізнає батьків голос, його короткі, зважені слова. Цей голос навіює їй спогади про запах кави й звуки ранкових радіоновин, які вона колись чула щодня перед походом до школи.
Тільки тепер вона розуміє, що в будинок увірвалися поліціянти. Мабуть, хтось із сусідів помітив світло від ліхтарика Кеннета й зателефонував до поліції.
Поліціянт років двадцяти п’яти, зі зморшками й синіми колами під очима, напружено дивиться на Сімоне. У нього голена голова, і через це добре видно нерівну, шишкувату форму його черепа. Поліціянт кілька разів тре шию долонею, а тоді холодно запитує:
— Ваше ім’я?
— Сімоне Барк, — відгукується Сімоне тремтячим голосом.— Я тут зі своїм батьком, він...
— Я запитав тільки, як вас звати, — голосно перебиває її поліціянт.
— Спокійно, Рагнаре, — каже інший поліціянт.
— Ви мерзенна істота, — продовжує молодик, обернувшись до Сімоне. — Утім, це лише моя особиста думка про людей, яких збуджує вигляд крові.
Він пирхає і відвертається. Сімоне досі чує голос батька — тихий і, здається, дуже втомлений.
Вона бачить, як один із поліціянтів виходить із батьковим гаманцем.
— Вибачте, — промовляє Сімоне, звертаючись до жінки в поліційній формі, — ми почули якісь звуки внизу, у...
— Замовкни, — обриває жінка.
— Мого сина...
— Я сказала, замовкни. Хто-небудь, заклейте їй рота.
Поліціянт, що обізвав Сімоне мерзенною істотою, витягає рулон широкої клейкої стрічки, але відволікається, коли до будинку заходить високий блондин із проникливими сірими очима й прямує коридором у їхній бік.
— Йона Лінна, Національна кримінальна поліція, — каже він із фінським акцентом. — Що тут у вас?
— Двоє підозрюваних, — відповідає жінка.
Йона дивиться на Кеннета й Сімоне, а тоді промовляє: