— Тепер за них візьмуся я. Це помилка.
Він наказує поліціянтам відпустити підозрюваних; на щоках у нього раптом з’являються ямочки. Жінка підходить до Кеннета, знімає з нього наручники, просить вибачення й обмінюється з ним кількома словами. У неї червоніють вуха.
Поліціянт із голеною головою так і стовбичить біля Сімоне, вп’явшись у неї очима.
— Відпустіть її, — наказує комісар.
— Вони чинили опір, я пошкодив собі палець.
— То ви збираєтесь їх затримати? — запитує Йона.
— Так.
— Кеннета Стренга та його дочку?
— Мені байдуже, хто вони такі, — відрізає агресивний поліціянт.
— Рагнаре, — примирливим тоном каже жінка. — Це наш колега.
— Проникати на місце злочину заборонено, і повірте мені...
— Заспокойтесь, — рішуче перебиває його комісар.
— Я що, кажу неправду?
До них мовчки підходить Кеннет.
— Я кажу неправду? — повторює Рагнар.
— Це ми потім обговоримо, — відповідає Йона.
— Чому ж не зараз?
Комісар стишує голос:
— Задля вашої ж користі.
Жінка знов підходить до Кеннета і, прочистивши горло, промовляє:
— Вибачте за це непорозуміння. З нас завтра торт.
— Гаразд, гаразд, — відмахується Кеннет, допомагаючи Сімоне підвестись із підлоги.
— Підвал, — майже беззвучно каже вона.
— Я цим займуся, — обіцяє Кеннет і повертається до Йони. — У підвалі є приховане приміщення, у якому зараз принаймні одна людина, — за шафою з рятувальними жилетами.
— Так, увага! — вигукує Йона, звертаючись до поліціянтів. — Ми маємо підстави вважати, що підозрюваний зараз у підвалі. Я керуватиму операцією. Дійте обережно. Може виявитися, що підозрюваний тримає в підвалі заручника, — в такому разі перемовини вестиму я. Наш підозрюваний — дуже небезпечна особа, але пам’ятайте, що стріляти слід насамперед по ногах.
Комісар позичає у поліціянтів бронежилет, квапливо надягає його, а тоді відправляє двох підлеглих у кінець будинку й збирає навколо себе оперативну групу. Вони вислуховують стислі вказівки комісара, після чого зникають разом із ним в отворі дверей до підвалу. Металеві сходи стугонять під їхньою вагою.
Кеннет стоїть, обійнявши Сімоне. Її трусить від страху. Батько шепоче, що все буде добре. Єдине, чого хочеться Сімоне, — це почути з підвалу голос сина; вона молиться, щоб просто зараз, цієї ж миті, пролунав його голос.
Незабаром Йона повертається з бронежилетом у руці.
— Утік, — неохоче зізнається він.
— Беньямін, де Беньямін? — запитує Сімоне.
— Тут його немає.
— Але те приміщення...
Сімоне підходить до сходів. Кеннет намагається утримати доньку, але вона вириває руку, протискається повз Йону й біжить униз залізними сходами. Тепер у підвалі світло, як у ясний літній день. Приміщення осяюють три прожектори на штативах. Драбину перенесли під маленьке відчинене віконце. Шафу з жилетами відсунули, отвір до прихованого приміщення охороняє поліцейський. Сімоне повільно прямує до нього. Вона чує, що батько щось каже в неї за спиною, але не розуміє слів.
— Мені треба туди зайти, — слабко наполягає вона.
Поліціянт піднімає руку й хитає головою:
— Пробачте, але я не можу впустити вас.
— Мій син...
Вона відчуває на плечах батькові руки, але силкується вивільнитися.
— Його тут немає, Сімоне.
— Пусти мене!
Вона кидається вперед і зазирає в приховане приміщення: на підлозі пошарпаний матрац, стоси старих коміксів, порожні пакети від чіпсів, блакитні бахіли, консервні бляшанки, а також велика блискуча сокира.
28
Неділя тринадцяте грудня день святої Люсії, близько полудня
Повертаючись додому з тумби, Сімоне слухає Кеннета, який ділиться міркуваннями щодо неузгодженості роботи поліції. Сімоне ніяк не коментує його нарікань і визирає у вікно машини. Дивиться на сім’ї, що йдуть по вулиці, на матерів, на їхніх балакучих малюків у комбінезонах і з сосками в роті. Якісь діти з однаковими рюкзачками намагаються здолати снігове місиво на самокатах. Дівчата зі святковою мішурою у волоссі, захоплено сміючись, жують щось із пакета.
«Минуло вже більше доби, відколи в нас викрали Беньяміна — витягли його з ліжка й виволокли з дому»,— думає вона, роздивляючись свої руки, складені на колінах. Червоні сліди від наручників досі добре видно.
Ніщо не вказує на причетність Юсефа Ека до зникнення Беньяміна. У прихованому приміщенні не було жодних слідів Беньяміна — лише Юсефові речі. Найімовірніше, Юсеф ховався там, коли Сімоне з батьком спустилися в підвал.
Сімоне уявляє, як він, зіщулившись, прислухався до їхніх кроків, і, збагнувши, що вони можуть знайти його схованку, якомога тихіше потягнувся за сокирою. Коли увірвалися поліціянти й схопили їх із Кеннетом, Юсеф скористався хаотичною ситуацією і, відсунувши шафу, вибіг зі своєї схованки, приставив до підвального вікна драбину й виліз назовні.
Юсеф Ек утік. Він перехитрував поліцію й досі був на волі. Його оголосили в розшук — проте він не міг викрасти Беньяміна. Обидві події відбулися майже одночасно — ось що хотів пояснити їй Ерік.
— Ідеш? — запитує Кеннет.
Сімоне підводить очі й помічає, що стало холодно. Кеннет кілька разів просить її вийти з машини й піти за ним додому — і тільки тоді жінка усвідомлює, що вони вже на Лунтмакаргатан.
Відчинивши двері квартири, вона бачить у передпокої куртку Беньяміна. Серце підскакує їй до горла; Сімоне встигає подумати, що син удома, але одразу згадує, що його витягли в піжамі.
Обличчя Кеннета — сіре. Він каже, що хоче прийняти душ, і зникає у ванній кімнаті.
Сімоне притуляється до стіни в передпокої, заплющує очі й думає: «Якщо тільки мені повернуть Беньяміна, я забуду все, що сталося й станеться в ці дні. Я ніколи не говоритиму про це, ні на кого не гніватимусь, ніколи про це не згадуватиму, а просто буду вдячна».
Сімоне чує, як Кеннет відкриває кран у ванній.
Зітхаючи, стягує із себе черевики, скидає куртку просто на підлогу, проходить в спальню й сідає на ліжко. Раптом розуміє, що не пам’ятає, що збиралася зробити в цій кімнаті: узяти щось чи просто лягти відпочити. Долоня намацує прохолодне простирадло; з-під подушки стирчать зім’яті штани Ерікової піжами.
Душ перестає шуміти, і тієї ж миті Сімоне згадує, навіщо прийшла в спальню. Вона збиралася принести батькові рушник, а тоді ввімкнути комп’ютер Беньяміна й спробувати знайти там щось, що могло б якось стосуватися його викрадення. Двері ванної відчиняються, і звідти виходить Кеннет, повністю одягнений.
— Рушник, — промовляє вона.
— Я взяв маленький.
У батька мокре волосся, від якого пахне лавандою. Сімоне розуміє: він скористався дешевим рідким милом, що стояло на раковині.
— Ти що, помив голову милом? — запитує вона.
— Воно приємно пахло.
— Ну, тату, там же є шампунь.
— Яка різниця.
— Гаразд, — посміхається Сімоне й вирішує не казати батькові, для чого зазвичай використовується той маленький рушник, який висить у ванній.
— Я зварю кави, — каже Кеннет і йде на кухню.
Сімоне кладе сірий купальний рушник у комод, а тоді проходить у кімнату Беньяміна, вмикає комп’ютер і сідає на стілець. Там нічого не змінилося з минулого разу: на підлозі досі валяється постільна білизна й перевернута склянка.
Комп’ютер завантажується, лунає вітальний сигнал. Сімоне кладе пальці на мишку і, звівши дух, клацає по маленькому зображенню з обличчям Беньяміна, аби ввійти в систему.
Комп’ютер вимагає ім’я користувача й пароль. Сімоне вводить «Беньямін», глибоко вдихає й набирає «Дамблдор».
Екран блимає і знов загорається — ніби комп’ютер кліпає оком.
Сімоне входить у систему.
Фон робочого стола — фотографія з оленем на лісовій галявині. Трава й дерева залиті чарівним росистим світлом. Полохливий звір здається на фотографії зовсім спокійним.