Сімоне розуміє, що вривається в особистий простір Беньяміна, проте водночас відчуває, ніби поруч із нею опинилася якась частинка сина. За спиною батько каже:
— Ти геній.
— Нічого такого.
Кеннет кладе руку їй на плече. Сімоне відкриває клієнт електронної пошти й запитує:
— Із якої дати почнемо?
— Треба переглянути все.
Сімоне починає прокручувати папку отриманих листів, відкриваючи їх один за одним.
Однокласник щось питає про збір коштів.
Обговорення колективної роботи.
Спамовий лист, у якому Беньяміна вітають із виграшем сорока мільйонів євро в іспанській лотереї.
Кеннет виходить і повертається з двома чашками.
— Чашечка кави — ось найкращий у світі напій, — каже він і сідає. — Як тобі вдалось увійти в систему?
Сімоне знизує плечима й відпиває кави.
— Мені треба зателефонувати Калле Єппсону, сказати, що його некваплива допомога нам уже не потрібна.
Сімоне продовжує гортати пошту, відкриває лист від Аїди, у якому та жартівливо переказує сюжет кепського фільму й висловлює припущення, що Арнольд Шварценеггер — це Шрек, якому зробили лоботомію.
Щотижнева розсилка зі школи.
Застереження від банку щодо оприлюднення даних про особистий рахунок.
Фейсбук, фейсбук, фейсбук, фейсбук, фейсбук.
Сімоне заходить на сторінку Беньяміна на фейсбуці й бачить сотні запрошень до групи під назвою «гіпномавпа».
У всіх постах групи йдеться про Еріка. Трапляються глузливі теорії, мовляв, Беньямін такий пришиблений через те, що батько його колись невдало загіпнотизував. Хтось навіть доводить, що Ерік загіпнотизував весь шведський народ, а інший жартун вимагає відшкодування збитків, стверджуючи, що Ерік загіпнотизував його член.
У наступному листі виявляється посилання на відеоролик на Youtube. Сімоне натискає на посилання й переглядає короткометражку під назвою «Гівнюк». За кадром якийсь науковець розповідає про те, як працює медичний гіпноз, і під цей супровід демонструється слайд-шоу з фотографій, на яких Ерік квапливо протискається повз якихось людей. Ось він випадково штовхає літню жінку з ролятором, і вона виставляє йому вслід середній палець.
Сімоне повертається до папки отриманих листів і натрапляє на коротке послання від Аїди, від якого в неї волосся стає сторч. Щойно вона читає ці кілька слів, у неї в животі здіймається якесь бридке й тривожне відчуття. Долоні враз пітніють. Сімоне обертається до Кеннета й кличе його до екрану.
— Тату, прочитай ось це.
Сімоне повертає монітор так, щоб батько міг прочитати лист від Аїди: «Нікке каже, що Вайлорд сердиться й роззявив на тебе пащу. Беньяміне, по-моєму, це може бути справді небезпечним».
— Нікке — це молодший брат Аїди, — пояснює Сімоне.
— А Вайлорд? — запитує Кеннет і глибоко зітхає. — Не знаєш, хто це?
Вона хитає головою. Раптова тривога стискається у щільну темну кульку, що перекочується всередині. Сімоне усвідомлює, як же мало насправді знає про життя Беньяміна.
— Здається, це ім’я покемона, — пояснює вона.— Аїдин брат, Нікке, щось казав про Вайлорда.
Сімоне переходить до папки з відправленими листами й знаходить там не менш тривожну відповідь Беньяміна: «Нехай Нікке нікуди не виходить. Не дозволяй йому спускатися до моря. Якщо Вайлорд справді сердиться, то комусь із нас не минути лиха. Треба було одразу звернутись до поліції, але зараз це робити, мабуть, уже надто небезпечно».
— Чорт забирай, — каже Кеннет.
— Не розумію, чи це серйозно, чи якась гра.
— На гру не схоже.
— Так...
Кеннет важко зітхає, чухає живіт і повільно промовляє:
— Аїда й Нікке. Що ти про них знаєш?
Сімоне дивиться на батька, сумніваючись, як краще відповісти. Він ніколи б не порозумівся з такою людиною, як Аїда. Дівчинка, весь час одягнена в чорне, нафарбована, із пірсингом і татуюваннями — і це ще не кажучи про її вельми незвичні сімейні обставини.
— Аїда — дівчина Беньяміна, — говорить Сімоне.— А Нікке — її брат. Десь у нас була їхня з Беньяміном фотографія.
Сімоне приносить гаманець Беньяміна й знаходить у ньому світлину, на якій Беньямін обіймає Аїду за плечі. У дівчинки трохи збентежений вигляд, зате Беньямін радісно сміється, дивлячись в об’єктив.
— Але що вони за люди? — не заспокоюється Кеннет. Він вдивляється в яскраво нафарбоване обличчя дівчинки.
— Що вони за люди? — повільно повторює Сімоне. — Я не знаю, правда. Знаю лише, що Беньямін від неї в захваті, дуже її любить. І ще вона, судячи з усього, доглядає за своїм братом. У нього якесь порушення в розвитку.
— Він агресивно поводиться?
Сімоне хитає головою:
— Наче ні.
Подумавши, додає:
— У них, здається, мати хвора. Я чомусь вирішила, що в неї емфізема легень, але напевно не знаю.
Кеннет схрещує руки на грудях, відкидається на спинку стільця й витріщається в стелю. Потім випростується й серйозним голосом уточнює:
— То Вайлорд — це персонаж коміксів?
— Покемон.
— Думаєш, мені це про щось каже?
— Якби в тебе була дитина-підліток, ти б мимоволі бодай щось дізнався про такі речі.
Кеннет кисло дивиться на неї.
— Покемони, — повторює Сімоне. — Це така гра.
— Гра?
— Ти хіба не пам’ятаєш, як Беньямін ними захоплювався, коли був молодшим? Збирав картки, весь час торочив про сили різних покемонів, про те, як вони перетворюються.
Кеннет хитає головою.
— Він роки два цим дуже захоплювався, — продовжує Сімоне.
— Але тепер уже не захоплюється?
— Ні — видно, переріс.
— Я бачив, як ти гралася з ляльками, коли повернулась із кінного табору.
— Ага. Ну, хтозна — може, він і тепер потайки грається,— зітхає вона.
— То що воно таке, ці покемони?
— Ну як би тобі пояснити... Це як звірі — але в природі таких звірів не буває. Вони сконструйовані, схожі на комах чи на роботів, не знаю. Бувають і гарні на вигляд, і бридкі, їх у Японії придумали, десь наприкінці дев’яностих, і згодом із цього вийшла ціла індустрія. «Покемон» означає pocket monsters — кишенькові монстри. В іграх ти граєш за дітей-тренерів, які носять покемонів у кишенях — вони ще згортаються в кульки... Така дурість. А ще гравці можуть змагатись один з одним, влаштовувати бої покемонів — ясна річ, дуже жорстокі. Мета в тому, щоб перемогти якомога більше інших покемонів, бо за це можна отримати ігрову валюту — гравець заробляє ігрові гроші, а покемон — очки.
— І той, у кого найбільше очок, виграє?— уточнює Кеннет.
— Я точно не знаю. Мені здається, гра може тривати нескінченно.
— То це комп’ютерна гра?
— Не тільки — це все, що завгодно. Покемони стали такими популярними, що з ними є і передачі по телевізору, і карткові ігри, і м’які іграшки, і солодощі, і різні ігри для комп’ютера й приставок — «Нінтендо» тощо.
— Я, здається, так нічого як слід і не зрозумів, — зітхає Кеннет.
— Ну що поробиш, — помовчавши, промовляє Сімоне.
Батько дивиться на неї:
— Про що думаєш?
— Я просто щойно збагнула, що в цьому вся суть: дорослим не місце в світі покемонів. Цей світ дає дітям змогу робити щось самостійно, і ми, дорослі, не втручаємось, бо не можемо збагнути світ покемонів: він для нас завеликий, надто заплутаний.
— Думаєш, Беньямін знов почав грати в цю гру?
— Ні, не зовсім... Може, це вже не гра, а щось серйозніше,— відповідає Сімоне, вказуючи на екран.
— Думаєш, що Вайлорд — це кодове ім’я якоїсь реальної людини? — невпевнено запитує Кеннет.
— Так.
— Людини, яка ніяк не пов’язана з покемонами?
— Не знаю... Аїдин молодший брат, Нікке, розмовляв зі мною про Вайлорда як про покемона. Може, я не так його зрозуміла. Але подивись, що пише Беньямін: «Не дозволяй Нікке спускатися до моря».
— До якого це моря?
— Отож-бо й воно. Тут нема ніякого моря, зате в грі — є.
— Але ця фраза звучить так, що Беньямін сприймає загрозу всерйоз, — зауважує Кеннет. — Судячи з його листа, він вважає, ніби щось справді негаразд, чи не так?