Нікке радісно дивиться на нього й просить взяти ще одну соломинку. Потім відпиває, відригує, знову відпиває і знову відригує.
— То що ти казав про свою сестру? — невимушеним голосом запитує Кеннет.
Нікке морщить чоло.
— Той хлопець... Аїдин дружок, Беньямін. Нікке його сьогодні не бачив. Але раніше він був такий злий, ой який злий. Аїда навіть плакала.
— Беньямін був злий?
Нікке здивовано дивиться на Кеннета.
— Беньямін не злий, він хороший. Аїда з ним радіє, сміється.
Кеннет дивиться на хлопчика-переростка.
— То хто тоді був злий, Нікке? Хто був злий?
Нікке раптом сильно тривожиться, дивиться на пляшку й починає щось шукати.
— Мені не можна нічого брати в...
— Цього разу можна, обіцяю, — каже Кеннет.— То хто був злий?
Нікке чухає шию й витирає слину з куточків рота.
— Вайлорд — у нього о-отакий великий рот, — каже він, широко розвівши руки.
— Вайлорд?
— Він дуже поганий.
— Нікке, куди пішла Аїда?
У хлопчика дрижать щоки:
— Вона не може знайти Беньяміна, сталося щось погане.
— Але куди вона зараз пішла?
Нікке мотає головою; здається, він ось-ось заплаче:
— Ой-ой-ой, не можна розмовляти з незнайомими дядьками...
— Поглянь, Нікке, я не простий дядько,— каже Кеннет, дістає гаманець і показує свою фотографію в поліційній формі.
Нікке дуже уважно розглядає фотографію, а тоді серйозно промовляє:
— Аїда пішла до Вайлорда. Вона боїться, що Вайлорд покусав Беньяміна. У Вайлорда о-отака паща.
Нікке знов розводить руки. Кеннет, намагаючись зберігати цілком спокійний голос, запитує:
— А ти знаєш, де живе Вайлорд?
— Мені не можна ходити до моря, не можна навіть наближатися.
— А як можна дістатися до моря?
— Автобусом.
Нікке обмацує кишеню своїх штанів і щось тихо шепче собі під ніс.
— Вайлорд одного разу надурив мене, коли я мав заплатити,— каже він і намагається посміхнутись. — Це він так пожартував. Вони обдурили мене, щоб я з’їв таке, чого не можна їсти.
Кеннет чекає. Нікке, почервонівши, мне замок блискавки. Нігті в нього брудні.
— Що ти з’їв? — запитує Кеннет.
Щоки хлопчика знов дрижать.
— Я не хотів, — тремтить він, і по широкому обличчю котяться кілька сльозинок.
Кеннет плескає Нікке по плечу і старається, щоб голос звучав спокійно й упевнено:
— Цей Вайлорд, схоже, той ще бовдур.
— Так, бовдур.
Кеннет помічає, що Нікке весь час обмацує щось у своїй кишені.
— Ти ж знаєш, я поліціянт. Обіцяю, що нікому не дозволю насміхатись над тобою.
— Ви надто старий.
— Але досі сильний.
Нікке, схоже, веселішає.
— А можна мені ще кока-коли?
— Так, якщо хочеш.
— Хочу. Спасибі.
— А що там у тебе в кишені? — запитує Кеннет, намагаючись надати своєму обличчю якомога байдужішого вигляду.
Нікке всміхається:
— Це секрет.
— Ясно, — каже Кеннет, утримуючись від подальших питань.
Нікке заковтує наживку:
— Хіба ви не хочете дізнатись?
— Ти не мусиш мені розповідати, якщо не хочеш.
— Ой-ой-ой, ви нізащо не здогадаєтесь.
— Ну навряд чи в тебе там щось таке вже незвичайне.
Нікке виймає руку з кишені.
— Я вам скажу, що там, — він розтискає кулак. — Це моя сила.
На його долоні лежить трохи землі. Кеннет запитально дивиться на усміхненого хлопчика.
— Я земляний покемон, — промовляє він вдоволеним голосом.
— Земляний покемон, — повторює Кеннет.
Нікке стискає кулак і ховає грудку землі назад у кишеню.
— Знаєте, які в мене сили?
Кеннет хитає головою і помічає, що якийсь чоловік із витягнутою формою черепа йде по іншому боку вулиці вздовж мокрого темного фасаду будинку. Чоловік ніби щось шукає; у руках він тримає палицю, якою тикає землю. Кеннет одразу думає, що чоловік, можливо, намагається зазирнути у вікна першого поверху, й вирішує підійти й запитати, чим він зайнятий, — аж тут Нікке хапає його за руку.
— Знаєте, які в мене сили? — повторює він.
Кеннет неохоче переводить погляд із чоловіка на Нікке. Хлопчик починає загинати пальці:
— Я сильний проти всіх електричних, вогняних, отруйних, кам’яних і сталевих покемонів. Вони мене не поб’ють. Це точно. Проте я не можу битися з летючими покемонами, а ще з трав’яними, і з покемонами-комахами.
— Правда? — розгублено запитує Кеннет. Йому здається, що чоловік зупинився біля одного з вікон і, вдаючи, ніби щось шукає, нахилився до шибки.
— Ви слухаєте? — непокоїться Нікке.
Кеннет намагається підбадьорливо всміхнутися йому, а потім знов обертається до будинку по той бік вулиці, але чоловік уже кудись зник. Кеннет, примружившись, витріщається на вікно першого поверху, але так і не може розгледіти, чи воно відчинене.
— Я терпіти не можу води, — сумно розповідає Нікке.— Вода страшніша за все, я терпіти її не можу, дуже її боюся.
Кеннет обережно прибирає його долоню зі своєї руки.
— Можеш трошки зачекати? — промовляє він і ступає кілька кроків до вікна.
— А котра зараз година? — запитує Нікке.
— Година? За п’ятнадцять шоста.
— Тоді мені вже час. Він розсердиться, якщо я спізнюся.
— Хто розсердиться? Твій тато?
Нікке сміється.
— Так у мене ж нема тата!
— Я хотів сказати — мама.
— Ні, це Аріадос розсердиться. Він прийде дещо забрати.
Нікке невпевнено дивиться на Кеннета, потім опускає очі й запитує:
— Ви мені не позичите грошей? Якщо в мене буде замало, він точно мене покарає.
— Стривай, — каже Кеннет, починаючи розуміти, про що говорить хлопчик. — Вайлорд хоче забрати в тебе гроші?
Вони разом відходять від кіоску, і Кеннет повторює питання:
— Гроші хоче забрати Вайлорд?
— Ви що, з глузду з’їхали? Вайлорд? Він би мене проковтнув... але ці... ці інші, вони можуть до нього доплисти.
Нікке озирається через плече. Кеннет повторює:
— То хто хоче забрати в тебе гроші?
— Я ж сказав: Аріадос,— нетерпляче пояснює хлопчик. — У вас є гроші? Якщо ви мені дасте грошей, я зможу дещо зробити. Я можу дати вам трохи сили...
— Не треба, — Кеннет витягає свій гаманець. — Двадцяти крон достатньо?
Нікке радісно сміється, пхає купюру в кишеню і, не попрощавшись, біжить униз по вулиці.
Кеннет якусь мить стоїть на місці, намагаючись осягнути щойно почуте. Йому ніяк не вдається зв’язати слова Нікке в єдине ціле. Він іде за хлопчиком і, повернувши за ріг, бачить його біля світлофора. Загоряється зелене світло, і Нікке квапливо переходить дорогу. Схоже, він прямує до бібліотеки на квадратній площі. Кеннет прямує за ним, стає біля банкомата й чекає. Нікке знов зупиняється й нетерпляче тупцяє коло фонтана біля бібліотеки. Місце погане освітлене, проте Кеннет бачить, як Нікке весь час мацає грудку землі в кишені штанів.
Раптом просто з кущів, якими засаджено подвір’я біля державної стоматологічної клініки, з’являється молодший хлопчик і виходить на площу. Наблизившись до Нікке, зупиняється перед ним і щось каже. Нікке одразу лягає на землю й простягає гроші. Хлопчик рахує їх, а тоді плескає Нікке по голові. Раптом хапає його за комір куртки, підтягує до краю фонтана й мочить обличчям у воду. Кеннет уже збирається кинутись на допомогу, але змушує себе лишитись на місці. Нагадує собі, що він тут для того, аби відшукати Беньяміна. Треба бути обережним, щоб не злякати хлопчика, який може виявитися Вайлордом чи принаймні привести до Вайлорда. Кеннет стоїть, напружено стиснувши щелепи, і рахує секунди, готовий будь-якої миті рвонутися вперед. Нікке дриґає ногами; Кеннет бачить дивний, спокійний вираз обличчя хлопчика, який випускає нарешті свою жертву. Нікке сідає на землю біля фонтана, кашляючи й відригуючи. Хлопчик востаннє ляскає його по плечу, а тоді йде геть.
Кеннет біжить за ним крізь кущі й униз глинистим, порослим травою схилом, до тротуару. Проходить за хлопчиком повз висотні будинки до якогось під’їзду, біжить сходами й устигає схопитися за двері, перш ніж ті зачиняються. Вскочивши за хлопчиком у ліфт, Кеннет помічає, що горить кнопка шостого поверху. Він теж виходить на шостому поверсі, чекає, удаючи, що щось шукає в кишенях, і бачить, як хлопчик підходить до дверей однієї з квартир і виймає ключ.