— Агов, — промовляє Кеннет.
Хлопчик ніяк не реагує; Кеннет підходить, хапає його за куртку й розвертає обличчям до себе.
— Пусти мене, старий, — малий дивиться йому у вічі.
— А знаєш, що відбирати в людей гроші незаконно? Кеннет дивиться у блискучі й несподівано спокійні очі хлопчика.
— Твоє прізвище — Йоганссон, — каже Кеннет, поглянувши на двері.
— Авжеж, — посміхається хлопчик.— А тебе як звати?
— Кеннет Стренг, комісар кримінальної поліції.
Хлопчик стоїть і мовчки дивиться на нього, вочевидь, анітрохи не наляканий.
— Скільки грошей ти відібрав у Нікке?
— Я ні в кого не відбираю грошей — іноді отримую платню, але ніколи нічого не відбираю. Всі задоволені, ніхто не ображається.
— Я збираюсь обговорити це з твоїми батьками.
— Правда?
— Як тобі така ідея?
— Ой, будь ласка, не треба, — глузливо скиглить хлопчик. Кеннет дзвонить у двері, і за кілька секунд їх відчиняє огрядна засмагла жінка.
— Добривечір, — каже Кеннет.— Я комісар кримінальної поліції. Боюсь, ваш син втрапив у неприємності.
— Мій син? У мене нема дітей, — промовляє жінка.
Кеннет бачить, як хлопчик посміхається, втупившись у підлогу.
— Ви не знаєте цього хлопчика?
— А можна побачити ваше посвідчення? — запитує товстуха.
— Цей хлопчик...
— Нема в нього посвідчення, — втручається хлопчик.
— Чому це? Є, — бреше Кеннет.
— Ніякий він не поліціянт, — посміхається хлопчик, дістаючи свій гаманець. — Ось мій проїзний. Я більший поліціянт, ніж...
Кеннет потягує гаманець на себе.
— Ану віддайте.
— Я тільки погляну, — каже Кеннет.
— Він казав, що хоче поцілувати мій пісюн, — оголошує хлопчик.
— Я телефоную в поліцію! — перелякано вигукує жінка.
Кеннет натискає кнопку ліфта. Жінка озирається довкола, а тоді вискакує з квартири й починає стукати у двері сусідніх квартир.
— Він мені давав гроші, — каже їй хлопчик.— Але я відмовився з ним іти.
Двері ліфта роз’їжджаються. Хтось із сусідів відчиняє двері на ланцюжку.
— Ти більше не підходитимеш до Нікке, — тихо промовляє Кеннет.
— Він мій, — відгукується хлопчик.
Жінка вже телефонує в поліцію. Кеннет заходить у ліфт, натискає зелену кнопку, і двері зачиняються. По спині в нього стікає піт. Кеннет розуміє: хлопчик, мабуть, помітив, як він переслідував його від самого фонтану, і вирішив обдурити, завівши в під’їзд, до дверей чужої квартири. Ліфт повільно їде униз, блимає світло, над головою грюкають троси. Кеннет зазирає у гаманець хлопчика. Там виявляється майже тисяча крон, бонусна картка магазину відеопрокату, проїзний, а також м’ята синя візитка з написом: «„Море“, Лоуддсвеґен, 18».
30
Неділя, тринадцяте грудня, день святої Люсії, пообіддя
На даху перекусної встановили величезний усміхнений хот-дог, який однією рукою ллє на себе кетчуп, а на іншій виставляє вгору великий палець. Ерік замовляє гамбургер із картоплею фрі, сідає на один із високих стільців біля вузької стійки й визирає в запітніле вікно. По той бік вулиці — магазин замків: у святковій вітрині стоять гномики півметрового зросту біля різноманітних сейфів, ключів і втулок для замків.
Ерік відкриває банку мінеральної води, трохи відпиває, а тоді телефонує додому. Чує власний голос, що просить залишити повідомлення. Натискає «відбій» і набирає мобільний номер Сімоне. Вона не відповідає, і, коли пищить сигнал голосової пошти, Ерік каже:
— Сімоне, привіт... Я тільки хотів сказати, що тобі краще погодитися на поліційний захист, бо Юсеф Ек... схоже, він дуже злий на мене... Це все.
Порожній шлунок скиглить, коли Ерік ковтає шматок гамбургера. На нього хвилею накочується втома. Він настромлює хрустку картоплю на виделку й згадує, яке обличчя було в Йони, коли той прочитав послання Юсефа до Евелін. Комісара ніби раптом схопив мороз: світло-сірі очі скрижаніли, але погляд водночас став ще гострішим.
Йона телефонував чотири години тому й повідомив: вони знову проґавили Юсефа. Він був у підвалі, але втік. Ніщо не свідчило про те, буцімто там тримали Беньяміна, і попередні результати аналізу ДНК показали, що ніхто, крім Юсефа, у тому приміщенні не бував.
Ерік спробував згадати обличчя Евелін і що саме вона сказала, коли раптом збагнула, що Юсеф повернувся в будинок у Тумбі. Ерік не вірив, що Евелін свідомо змовчала про приховане приміщення. Мабуть, вона просто забула про схованку й згадала про неї, лише зрозумівши, що Юсеф повернувся й сидить у будинку.
«Юсеф Ек дуже злий на мене,— думає Ерік. — Він ревнує до мене свою сестру, ненавидить мене, забрав собі в голову, що Евелін має зі мною сексуальний зв’язок, і рішуче налаштований помститися мені. Але він не знає, де я живу». У листі він вимагає, щоб Евелін це йому розповіла: «Ти покажеш мені, де він живе».
— Він не знає, де я живу, — шепоче Ерік. — Якщо Юсеф не знає, де я живу, то це не він проник у нашу квартиру й викрав Беньяміна.
Ерік відкушує ще кілька шматків гамбургера, витирає руки серветкою й знову намагається зв’язатись із Сімоне. Треба сказати їй, що Беньяміна забрав не Юсеф. На мить Ерік відчуває полегшення, яке, утім, одразу зникає. Ситуація так само складна, але тепер він отримав можливість розпочати наново, обміркувати все із самого початку. Ерік дістає аркуш паперу, пише на ньому «Аїда», але передумує і мне його. «Треба, щоб Сімоне ще раз спробувала пригадати, що бачила», — каже він собі. Вона мусила помітити бодай щось важливе.
Сімоне вже опитував Йона Лінна, але вона не змогла пригадати нічого нового. Тоді думки в усіх були надто зайняті Юсефом, адже його втеча збігалась із викраденням Беньяміна. Тепер це здається навіть якимось дивним. «Ну ніяк не в’яжеться», — повторював собі Ерік із самого початку. Перше вторгнення сталося ще до втечі Юсефа. Він — серійний вбивця, він отримує втіху від убивств. Таке викрадення не вписується в його поведінку. Хлопець хоче викрасти тільки Евелін: він на ній схиблений, і саме це є його головною рушійною силою.
Дзвонить мобільних. Ерік відкладає гамбургер, знову витирає руки і, не дивлячись на дисплей, відповідає:
— Ерік Марія Барк, слухаю.
У слухавці щось глухо тріщить і гримить.
— Алло? — питає Ерік голосніше.
Раптом із трубки чується кволий голос:
— Тату?
Щось шипить з боку стійки перекусної: це кошик для смаження у фритюрі опускають в гаряче масло.
— Беньямін?
На жаровні перевертають гамбургери. У телефоні знову щось гримить.
— Зачекай, я тебе не чую!
Ерік протискається повз новоприбулих відвідувачів і вискакує на парковку. Серед жовтих дорожніх ліхтарів кружляють сніжинки.
— Беньяміне!
— Ти чуєш мене? — вимовляє Беньямін зовсім близько до трубки.
— Де ти? Скажи, де ти?
— Я не знаю, тату, нічого не розумію. Лежу в якійсь машині, а вона все їде і їде...
— Хто тебе забрав?
— Я прокинувся в машині, нічого не бачив, я хочу пити...
— Ти не поранений?
— Тату! — плаче він.
— Я тут, Беньяміне.
— Що відбувається?
У Беньяміна голос маленького переляканого хлопчика.
— Я тебе знайду, — каже Ерік.— Ти не знаєш, куди тебе везуть?
— Я, коли прокинувся, одразу почув чийсь голос, мов крізь щільну тканину. Що ж він казав?.. Ніби щось про будинок...
— Скажи ще що-небудь! Який будинок?
— Ні, не будинок... якийсь старий замок.