— Де?
— Ми зупинилися, тату, машина зупинилась, я чую кроки,— у голосі Беньяміна звучить жах. — Більше не можу говорити.
Лунає дивний звук, ніби щось порпається у землі, потім — тріск, і раптом — пронизливий переляканий крик Беньяміна. Відбувається щось жахливе.
— Не чіпайте мене, я не хочу, ну будь ласка, чесне слово, я...
Стає тихо, розмова переривається.
Сухі сніжинки кружляють над парковкою біля перекусної. Ерік дивиться на мобільник, але не наважується нікому телефонувати, боячись пропустити новий дзвінок від Беньяміна. Чекає біля машини, сподіваючись, що Беньямін зателефонує ще раз. Намагається детально пригадати розмову, але ніяк не може зосередитись. Переляканий голос сина досі лунає у нього в голові. Ерік розуміє: треба розповісти Сімоне про дзвінок.
Смуга червоних габаритних вогнів тягнеться на північ й поділяється, мов зміїний язик, направо, до університету й маршруту Е18, і наліво, до Каролінської лікарні й маршруту Е04. Зараз година пік, і тисячі автівок повільно повзуть у заторі. Ерік згадує, що залишив рукавички й шапку поруч із гамбургером у перекусній, але йому вже байдуже.
Сідає в машину. Руки трусяться так, що він ледь спромагається вставити ключ у замок запалювання, схопивши його обіруч. Сіра і брудна проїзна частина поблискує від мокрого снігу. Ерік задкує в темряву й повертає ліворуч, на Вальгаллавеґен.
Зупинивши автівку на Дебельнсґатан, Ерік майже бігом спускається до Лунтмакарґатан. Заходячи в під’їзд і піднімаючись сходами, він відчуває якусь дивну відчуженість. Дзвонить у двері, чекає, чує кроки й тихий брязкіт металевої кришечки вічка. Потім клацає замок, і Ерік, відчинивши двері, потрапляє в темний передпокій. Сімоне стоїть у коридорі, схрестивши руки на грудях. Одягнена в джинси й блакитний в’язаний светр, вона має рішучий вигляд.
— Ти не відповідала на дзвінки, — каже Ерік.
— Я бачила, що ти телефонував, — стиха відповідає вона. — Щось важливе?
— Так.
Обличчя Сімоне спотворюється від страху й тривоги, які вона доти силкується приховати. Вона дивиться на чоловіка, притиснувши руку до рота.
— Беньямін мені зателефонував півгодини тому.
— О господи...
Вона підходить ближче до Еріка.
— Де він? — голосно питає вона.
— Я не знаю. Він сам казав, що нічого не знає...
— Що ще він сказав?
— Що лежить у якійсь машині.
— Поранений?
— Схоже, що ні.
— Але що...
— Зачекай, — перебиває Ерік. — Мені потрібен телефон. Може, дзвінок вдасться відстежити.
— Куди ти хочеш зателефонувати?
— До поліції. У мене є знайомий...
— Я поговорю з татом — так буде швидше, — обриває Сімоне й знімає слухавку.
Ерік сидить у темряві на низькій тумбочці з м’яким сидінням, відчуваючи, як обличчя червоніє від тепла.
— Ти не спиш? — питає Сімоне в слухавку. — Тату, нам треба... Тут Ерік, йому телефонував Беньямін. Треба, щоб ти відстежив дзвінок. Я не знаю, ні, я не... Поговори з ним...
Ерік підхоплюється й заперечливо махає руками, але потім усе-таки підходить до телефона й прикладає до вуха слухавку:
— Алло.
— Еріку, розкажи мені, що трапилось,— відповідає Кеннет.
— Я хотів зателефонувати до поліції, але Сімоне сказала, що ви можете швидше відстежити дзвінок.
— Цілком можливо, що вона має рацію.
— Беньямін зателефонував мені півгодини тому. Він нічого не знає: ані де він, ані хто його забрав, нічого. Знає тільки, що лежить у машині... і поки ми розмовляли, машина зупинилася. Беньямін сказав, що чує кроки, потім закричав — і стало тихо.
Ерік чує, як у нього за спиною плаче Сімоне.
— Він телефонував зі свого мобільного? — запитує Кеннет.
— Так.
— Раніше він був вимкнений... я його ще вчора намагався відстежити. Телефон надсилає сигнали на найближчу базову станцію, навіть коли ним не користуються.
Ерік мовчки вислуховує стисле пояснення Кеннета про те, що телефонні оператори, згідно із пунктами 25-27 закону про телекомунікації, зобов’язані допомагати поліції, якщо мінімальний термін тюремного ув’язнення за розслідуваний злочин становить принаймні два роки.
— Що може з’ясувати телефонний оператор? — цікавиться Ерік.
— Точність визначення місця залежить від відстані до сусідніх станцій та якості їхнього обладнання. Але якщо нам пощастить, ми зможемо визначити місце, з якого надходив сигнал, із точністю до сотні метрів.
— Гаразд, не гаймо часу.
Ерік закінчує розмову, стоїть зі слухавкою в руці, а тоді віддає її Сімоне.
— Що в тебе зі щокою? — запитує він.
— Що? А, це...Та нічого страшного.
Вони дивляться одне на одного, втомлені й ослаблі.
— Зайдеш? — запитує Сімоне.
Він киває. Стоїть трохи, стягує із себе черевики. Бачить, що в кімнаті Беньяміна ввімкнений комп’ютер, і йде туди.
— Щось знайшла?
Сімоне стає у дверях.
— Декілька листів Беньяміна й Аїди. Здається, вони відчували, що їм хтось загрожує.
— Хто?
— Ми не знаємо. Тато намагається це з’ясувати.
Ерік сідає за комп’ютер.
— Беньямін живий, — тихо каже він і кидає на неї довгий погляд.
— Так.
— Схоже, Юсеф Ек не причетний до його викрадення.
— Ти це казав, коли телефонував мені й залишив повідомлення. Що він не знає, де ми живемо. Але він же телефонував сюди. Отже, міг і...
— Ні, це ще нічого не означає, — перебиває Ерік.
— Чому?
— Сюди дзвінок спрямували телефоністки, — пояснює він. — Я колись попросив їх спрямовувати мені важливі дзвінки. У Ека не було ні нашого телефонного номера, ні адреси.
— Але хтось забрав Беньяміна й кудись відвіз його на машині...
Сімоне замовкає.
Ерік читає лист від Аїди, у якому дівчина пише, що їй шкода, що Беньямін живе в будинку брехні. Потім відкриває приєднане зображення. То фотографія, знята зі спалахом вночі на жовто-зеленій, зарослій травою галявині. Земля ніби трохи піднімається біля низенького посохлого живоплоту, а позаду нього вгадуються обриси заднього боку коричневого дощатого паркану. На краю фотографії в яскравому білому світлі видніється зелений пластиковий кошик для листя, а також щось схоже на картопляну ділянку.
Ерік довго роздивляється світлину, намагаючись зрозуміти, навіщо її знято, побачити, чи нема на ній їжака чи землерийки в якомусь малопомітному місці. Придивляється в темряву позаду відблиску від фотоспалаху — чи нема там якоїсь людини, чийогось обличчя, — але нічого не бачить.
— Яка дивна фотографія, — шепоче Сімоне.
— Може, Аїда просто вклала не той файл, — припускає Ерік.
— Так, це могло б пояснити, чому Беньямін видалив цей лист.
— Нам треба поговорити з Аїдою про обидва ці...
— Фактор, — раптом стогне Сімоне.
— Я пам’ятаю...
— Ти ввів йому фактор у понеділок?
Ерік не встигає відповісти: Сімоне виходить із кімнати. Ерік прямує за нею на кухню. Коли він заходить, Сімоне стоїть біля вікна й сякається у паперову серветку. Ерік простягає руку, аби обійняти дружину за плечі, але вона відсторонюється. Він точно пам’ятає, коли востаннє робив синові ін’єкцію — ін’єкцію фактора, що допомагав крові згортатися й запобігав раптовому крововиливу в мозок. Завдяки цьому препарату Беньямін не ризикує стекти кров’ю від найменшого різкого руху.
— У вівторок о 9:10 ранку я зробив йому ін’єкцію. Він збирався піти кататися на ковзанах, але натомість поїхав з Аїдою в Тенсту.
Сімоне киває, і її губи тремтять, коли вона рахує, скільки минуло часу.
— Сьогодні неділя. Наступну ін’єкцію треба буде зробити завтра чи післязавтра, — шепоче вона.
— За кілька днів нічого страшного не трапиться, — каже Ерік, прагнучи заспокоїти її.
Він дивиться на дружину, на гарні риси її стомленого обличчя, на її ластовиння. Джинси з низькою посадкою, краєчок жовтих трусиків над поясом. Йому хочеться лишитися тут, просто лишитися, спати разом із Сімоне. Насправді йому хочеться кохатись із нею, але він знає, що зараз не час для цього, що зарано робити якісь кроки в цьому напрямку, зарано навіть думати про таке.