— Я піду, — бурмоче він.
Сімоне киває.
Вони дивляться одне на одного.
— Зателефонуй мені, коли Кеннет відстежить дзвінок.
— А ти куди зараз?..
— На роботу.
— Спиш у себе в кабінеті?
— Там цілком зручно.
— Можеш поспати тут.
Ерік від подиву не знає, що відповісти. Але секундного мовчання вистачає, щоб Сімоне подумала, ніби він вагається.
— Не думай, що це запрошення, — квапливо каже вона. — Не тіш себе надією.
— Я й не тішу, — відгукується він.
— Ти перебрався до Даніелли?
— Ні.
— Ми вже розійшлися, тож можеш не брехати мені, — підвищує голос Сімоне.
— Гаразд.
— Що «гаразд»?
— Так, я перебрався до Даніелли, — бреше він.
— Чудово, — шепче вона.
— Ага.
— Я не збираюся розпитувати тебе, чи вона молода, красива й...
— Молода, красива, — обриває Ерік.
Він проходить у передпокій, взувається, виходить із квартири й зачиняє двері. Чекає, доки почує, як Сімоне замикає їх і накидає ланцюжок, а тоді спускається сходами.
31
Ранок понеділка, чотирнадцяте грудня
Сімоне будить телефонний дзвінок. Штори підняті, і спальню заливає світло зимового сонця. Сімоне встигає подумати, що це, мабуть, Ерік, і мало не плаче, розуміючи, що він і не подумав би їй телефонувати, адже сьогодні вранці прокинувся поруч із Даніеллою. А вона, Сімоне, тепер геть самотня.
Вона бере телефон зі столика біля ліжка й відповідає:
— Так?
— Сімоне? Це Ільва. Я вже кілька днів намагаюся з тобою зв’язатися.
У Ільви напружений голос. Годинник показує десяту.
— Я весь час була зайнята, — напруженим голосом відповідає Сімоне.
— Вони його не знайшли?
— Ні.
Стає тихо. Повз вікно пролітають якісь тіні, і Сімоне бачить, що з даху будинку навпроти падає кілька шматків фарби: чоловіки в помаранчевих робочих костюмах зішкрябують старий шар фарби.
— Вибач, — нарешті каже Ільва. — Не заважатиму тобі.
— А що сталося?
— Уранці знову приходив аудитор — видно, щось негаразд. А в мене погано виходить міркувати, коли Норен тут стукає.
— Стукає?
Ільва чи то пирхає, чи то зітхає, чи то схлипує.
— Приперся сюди з гумовим молотком і оголосив себе зачинателем нового мистецтва, — втомленим голосом пояснює вона. — Сказав, що покінчив із аквареллю і тепер шукає нові ніші в мистецтві, які зможе заповнити.
— Нехай шукає їх десь подалі від нашої галереї.
— Він розбив миску Петера Даля.
— Ти телефонувала в поліцію?
— Так, поліціянти приїхали, але Норен усе мимрив про свою творчу свободу... Зрештою вони йому тільки сказали, щоб він тримався від нас подалі. І от тепер він стоїть на вулиці просто під галереєю й гамселить своїм молотком.
Сімоне вилазить з ліжка й дивиться на себе в тоноване дзеркало в гардеробній кімнаті. Розглядаючи своє худе й змарніле відображення, вона почувається так, ніби її обличчя розбили на безліч дрібних скалок, а потім склеїли наново.
— А Шульман? — питає Сімоне. — Що там із його залою?
— Він казав, що хоче поговорити з тобою, — відгукується Ільва, трохи пожвавішавши.
— Я йому зателефоную.
— Там щось зі світлом, він хоче, щоб ти поглянула, — Ільва стишує голос: — Слухай, я не знаю, як у вас там з Еріком, але...
— Ми розійшлися, — коротко каже Сімоне.
— Просто мені здається... — Ільва замовкає.
— Що тобі здається? — терпляче запитує Сімоне.
— Що Шульман закоханий у тебе.
Сімоне зустрічається поглядом зі своїм відображенням у дзеркалі й раптом відчуває якийсь трепет у животі.
— Постараюся прийти, — каже вона.
— Зможеш?
— Так, зараз тільки зателефоную декому.
Сімоне кладе слухавку на місце й залишається сидіти на краю ліжка. Беньямін живий, і це головне. Він живий — а з дня викрадення минуло вже кілька діб. Це дуже хороший знак: схоже, викрадач не прагне вбити його, а має якісь інші наміри. Можливо, збирається вимагати викуп. Сімоне подумки швидко обраховує свої активи. Що в неї є? Квартира, машина, кілька картин. Ясна річ, галерея. Можна позичити гроші. Якось упорається. Вона людина небагата, але тато може продати літній будинок і свою квартиру. Вони могли б жити разом в орендованій квартирі, де завгодно, байдуже — аби тільки повернути Беньяміна, аби тільки її хлопчик знову був із нею.
Сімоне телефонує батькові, але той не відповідає. Жінка залишає коротке повідомлення про те, що йде до галереї. Потім швидко приймає душ, чистить зуби, перевдягається і виходить з квартири, не погасивши світло.
На вулиці вітряно, температура — кілька градусів нижче нуля. Глуха й сонна темрява грудневого ранку навіває думки про цвинтар. Назустріч Сімоне біжить собака, тягнучи за собою по калюжах повідець.
Щойно Сімоне підходить до галереї, як ловить погляд Ільви крізь скляні двері. Норена не видно, проте на землі біля стінки лишився складений із газети наполеонівський капелюх. Від картин Шульмана лине зеленувате світло. Блискучі акваріумно-зелені картини олією. Коли Сімоне заходить, Ільва підбігає й обіймає її. Сімоне помічає, що та забула пофарбувати волосся звичною чорною фарбою — у прямому проділі видніється сивина відрослих коренів волосся. Утім, обличчя її гладеньке й акуратно підфарбоване, а губи, як завжди, підведені бордовою помадою. Одягнена Ільва в сірий костюм зі спідницею-штанами, смугасті чорно-білі колготки й важкі високі коричневі туфлі.
— Яка тут краса! — каже Сімоне, роззираючись. — Ти стільки всього зробила! Я в захваті.
— Дякую, — шепоче Ільва.
Сімоне підходить до картин:
— Я їх досі бачила лише окремо, а не так, як зараз — як вони задумувалися.
Підступивши ще ближче, промовляє:
— Вони наче плинуть, перетікають одна в одну.
Сімоне проходить у наступну залу. Там на дерев’яних підставках стоять кам’яні брили з печерним живописом Шульмана.
— Він хоче, щоб це все освітлювалося каганцями, — каже Ільва. — Я йому пояснювала, що нічого не вийде: люди все ж хочуть бачити, що купують.
— Не хочуть.
Ільва сміється:
— Отже, даєш добро Шульману?
— Авжеж.
— Можеш одразу сама йому про це сказати.
— Тобто?
— Він зараз у кабінеті.
— Шульман?
— Сказав, що йому треба декому зателефонувати. Сімоне позирає в бік кабінету, й Ільва, прочистивши горло, каже:
— Піду куплю собі бутерброд на обід...
— Так рано?
— Я тільки подумала... — каже Ільва, потупивши очі.
— Іди-йди, — промовляє Сімоне.
Їй так тривожно й сумно, що доводиться постояти, витираючи сльози, які течуть по щоках. Нарешті жінка стукає в двері й заходить. Шульман сидить на офісному кріслі за письмовим столом і смокче олівець.
— Ну як ти? — запитує він.
— Не дуже.
— Я помітив.
Обоє замовкають. Сімоне опускає голову. Її сповнює почуття беззахисності — ніби зовнішню оболонку сточили, оголивши найуразливішу матерію. Її губи сіпаються, і вона насилу каже:
— Беньямін живий. Невідомо, де він і хто його викрав, але він живий.
— Це добра новина, — тихо промовляє Шульман.
— Чорт, — шепоче вона, відвертаючись і тремтячими руками витираючи сльози зі щік.
Шульман легенько торкається її волосся. Вона відсторонюється, сама не знаючи чому: насправді їй хочеться, щоб він продовжував. Шульман опускає руку. Вони дивляться одне на одного. На ньому чорний костюм із м’якої тканини й в’язана шапочка, що налазить на комір куртки.
— Ти в костюмі ніндзя, — каже Сімоне й мимоволі проводить рукою по губах.