— Слово «шінобі» — правильніша назва, ніж «ніндзя» — має два значення, — каже Шульман. — «Той, хто ховається» і «той, хто терпить».
— Терпить?
— Це, можливо, найскладніше мистецтво у світі.
— На самоті ним оволодіти неможливо. Принаймні мені не вдавалося.
— Ніхто не буває повністю самотнім.
— Я більше так не можу, — шепоче Сімоне.— Я от-от розірвуся на шматки, мені треба припинити розмірковувати, мені нікуди йти. Ходжу й думаю: «От би щось сталося». Чи розбити собі голову, чи стрибнути до тебе в ліжко — аби якось позбутися цієї паніки...
Вона раптом замовкає, потім насилу вимовляє:
— Це все... Це, мабуть, було... Вибач, Сіме.
— То що ти обереш? Стрибнути до мене в ліжко чи розбити собі голову? — всміхається він.
— Ні те, ні інше, — квапливо відповідає Сімоне.
Потім розуміє, як це звучить, і намагається згладити:
— Я не це мала на увазі. Я б залюбки...
Знов замовкає й відчуває, як швидко б’ється серце.
— Ну що? — питає Шульман.
Сімоне зустрічається із ним очима.
— Я зараз сама не своя. Тому так і поводжуся, — просто каже вона. — Почуваюся страшенною дурепою.
Вона опускає очі, відчуває, як спалахує її обличчя, і тихо кашлянувши, промовляє:
— Мені треба...
— Стривай, — каже Шульман і дістає з сумки прозору банку, у якій повзають по запітнілому склу якісь великі темні метелики. З банки долинає тихенький цокіт.
— Сіме?
— Я просто хочу тобі показати дещо дивовижне.
Він піднімає банку й підносить її ближче до Сімоне, яка починає розглядати коричневі тільця, пилок на крилах, що обсипався на скло, залишки від лялечок. Метелики топчуться, мов копитцями, лапками по склу, гарячково водять хоботками по крилах і вусиках один одного.
— У дитинстві я думала, що вони дуже гарні, — каже Сімоне.— А потім роздивилася їх як слід.
— Вони не гарні, а жорстокі, — посміхається Шульман, а тоді серйознішає.— Я думаю, це пов’язано з їхньою метаморфозою.
Сімоне мацає скло, торкаючись рук Шульмана, і каже:
— Жорстокість — наслідок перетворення?
— Можливо.
Вони дивляться одне на одного, уже не замислюючись над тим, що кажуть.
— Катастрофи змінюють нас,— помовчавши, каже Сімоне.
Шульман гладить її руки:
— Так має бути.
— Але я не хочу ставати жорстокою, — шепоче вона.
Вони стоять майже впритул. Шульман обережно ставить банку на стіл і каже:
— Ти... — затихає, нахиляється й швидко цілує її в губи.
Ноги в Сімоне слабнуть, коліна тремтять. Його ніжний голос, тепло його тіла, запах від м’якого піджака — запах сну й постільної білизни, аромат ефірних трав... Сімоне наче згадує давно забуте дивовижне відчуття від ніжного доторку, коли Шульман проводить рукою по її щоці, потім по шиї, від горла до потилиці. Він дивиться на неї усміхненими очима. Їй більше не хочеться кудись тікати з галереї. Сімоне розуміє: це просто спосіб ненадовго забути про відчай, що калатає в грудях. «Ну і нехай», — каже вона собі. Їй просто хочеться, щоб це тривало ще трохи, хочеться забути про всі жахи. Губи Шульмана наближаються до її рота, і цього разу вона відповідає на поцілунок. Дихання частішає, вона швидко сопе. Відчуває його долоні в себе на спині, на поясі, на стегнах. Почуття хлинуть на неї, у лоні вогнем спалахує раптова сліпа жага, прагнення будь-що опинитись у його обіймах. Сімоне боїться сили цих відчуттів і подається назад, сподіваючись, що Шульман не помічає, наскільки вона збудилася. Проводить рукою по губах і кашляє; він відвертається, квапливо поправляючи одяг.
— Хтось може зайти, — насилу промовляє вона.
— Що робитимемо? — запитує Шульман, і Сімоне чує, як тремтить його голос.
Вона мовчки підходить до нього й знову цілує. У її голові більше нема жодних думок. Сімоне пестить його шкіру під одягом і відчуває на своєму тілі теплі руки чоловіка. Він гладить її поперек, його долоні ковзають туди-сюди в неї під одягом. Він проводить рукою по її трусах, відчуває, як вона намокла, стогне і притуляється твердим членом до її лобка. Сімоне думає, що хоче, аби вони зробили це просто тут — стоячи біля стіни, біля письмового столу, на підлозі, так, ніби більше ніщо на світі не має значення, — тільки б на кілька хвилин позбутися цього панічного страху. Серце калатає в грудях, коліна тремтять. Сімоне тягне Шульмана до стіни, і коли він розводить їй ноги, щоб увійти в неї, вона шепоче — скоріше, скоріше. Цієї ж миті лунає звук дверного дзвіночка. Хтось заходить у галерею. Скрипить паркет, і вони відриваються одне від одного.
— Їдьмо до мене, — шепоче Шульман.
Вона киває, відчуваючи, як червоніють щоки. Шульман тре губи й виходить із кабінету. Сімоне трохи чекає, спершись на стіл і тремтячи всім тілом. Поправляє одяг. Коли вона виходить у галерею, Шульман уже стоїть біля вхідних дверей.
— Приємного обіду, — каже Ільва.
Сімоне шкодує, що пішла з Шульманом, коли вони мовчки сідають в таксі, їдучи до Маріягренд. «Зателефоную татові, поговорю з ним, а тоді скажу Шульману, що мені треба йти», — каже собі Сімоне. Від однієї думки про те, що вона збирається зробити, її сповнює таке почуття провини, паніка й збудження, що їй стало зле.
Вони піднімаються вузькими сходами й зупиняються на п’ятому поверсі. Поки Шульман відмикає двері, Сімоне починає нишпорити в сумочці, шукаючи телефон.
— Мені тільки треба зателефонувати батькові,— ухильно каже вона.
Промовчавши, Шульман заходить до передпокою теракотового кольору й зникає у коридорі.
Сімоне лишається стояти в пальті, оглядаючи темне приміщення. Стіни вкриті фотографіями, а вздовж стелі тягнеться ніша з опудалами птахів. Шульман повертається раніше, ніж Сімоне встигає набрати номер Кеннета.
— Сімоне, — шепоче він, — не хочеш зайти?
Вона хитає головою.
— Усього на хвилинку?
— Гаразд.
Не знімаючи пальта, вона іде за Шульманом до вітальні.
— Ми дорослі люди й можемо робити що хочемо, — каже він і наливає коньяк у дві чарки.
Вони цокаються і випивають.
— Чудово, — тихо каже Сімоне.
Одну зі стін повністю займає величезне вікно. Сімоне підходить до нього й визирає на мідні дахи Седермальма й темний зворотний бік світлодіодної реклами у вигляді тюбика зубної пасти.
Шульман підходить до неї ззаду й обіймає.
— Ти знаєш, що я через тебе втрачаю глузд?— шепоче він. — З тієї ж миті, як уперше тебе побачив.
— Сіме, я сама не знаю... сама не знаю, що роблю, — хрипить Сімоне.
— А хіба обов’язково це знати? — із посмішкою запитує Шульман і тягне її до спальні.
Вона йде за ним, наче все життя знала про це, знала, що опиниться в спальні разом із Шульманом. Вона хоче цього, і стримує її лише небажання вподібнюватися до своєї матері, до Еріка — брехуна, що потайки надзвонює й строчить SMS-ки. Вона ніколи не вважала себе зрадницею: якийсь бар’єр відгороджував її від невірності. Проте тепер вона не почувається так, ніби когось зраджує. У спальні Шульмана темно. Стіни оббиті чимось схожим на шовк лазурного кольору, на вікнах висять довгі штори з тієї ж тканини, і косе зимове світло, пробиваючись крізь них, здається розбавленою темрявою.
Тремтячими руками Сімоне розстібає пальто й скидає його на підлогу. Шульман знімає із себе весь одяг, і Сімоне бачить його округлі, м’язисті плечі й темне волосся, що вкриває все тіло. Доріжка густішого, грубішого волосся піднімається від члена до пупка.
Він спокійно дивиться на жінку м’якими темними очима. Вона починає роздягатись, але під пильним поглядом Шульмана сповнюється приголомшливого почуття страшенної самотності. Він помічає це й опускає очі, підходить ближче, схиляє голову й стає на коліна. Сімоне бачить, як волосся падає йому на плечі. Він проводить пальцем по її животу від пупка до стегна. Сімоне пробує всміхнутись, але їй не вдається.
Шульман м’яко штовхає її на край ліжка й починає стягати з неї трусики; вона піднімає стегна, стулює ноги й відчуває, як трусики сповзають, трохи зачепившись за ступню. Сімоне відкидається назад, заплющує очі, дозволяє Шульману розвести її ноги, відчуває теплі поцілунки на животі, стегнах — із зовнішнього боку, потім із внутрішнього. Задихається, запускає пальці в його довге густе волосся. Вона хоче, щоб Шульман увійшов у неї, все її тіло гуде цією жагою. Жилами котяться паморочні хвилі, гарячі згустки бажання розходяться від паху до самої матки. Шульман лягає на Сімоне, вона розводить ноги і, приймаючи його в себе, чує власний стогін. Шульман щось шепоче — вона не чує. Відчуває на собі всю його вагу й тоне в теплій плюскітливій воді забуття.