32
Понеділок чотирнадцяте грудня, друга половина дня
Крижане повітря, високе синє небо. Мовчазні люди кудись прямують вулицями. Утомлені діти повертаються додому зі школи. Кеннет зупиняється на розі й заходить у магазин 7-Eleven. Нині там пропонують знижку на каву з шафрановою булочкою. Кеннет заходить, стає у чергу, аж тут у нього дзвонить телефон. Подивившись на дисплей, Кеннет бачить, що телефонує Сімоне, натискає на кнопку із зеленою слухавкою й каже:
— Сіксан, ти кудись ходила?
— Довелося піти в галерею. А потім треба було вирішити питання, що... — вона раптом замовкає. — Тату, я щойно послухала твоє повідомлення.
— Ти спала? У тебе голос...
— Так. Так, я трохи поспала.
— Це добре. — Кеннет зустрічається поглядом з утомленою продавчинею й указує на рекламний плакат із кавою й булочкою.
— Дзвінок Беньяміна ще не відстежили? — запитує Сімоне.
— Вони поки не відповіли. Казали, не раніше вечора. Я саме збирався їм зателефонувати.
Продавчиня запитально дивиться на Кеннета, чекаючи, щоб той обрав собі булочку. Він квапливо вказує на ту, що здається йому найбільшою. Продавчиня засовує її в пакет, бере зім’яту двадцятикронову купюру й жестом вказує на кавовий автомат і скляночки. Кеннет киває, проходить повз вітрину, у якій крутяться ковбаски, і витягає собі склянку зі стосу, продовжуючи розмову.
— Ти вчора розмовляв із Нікке? — запитує Сімоне.
— Так, він хлопець що треба.
Кеннет натискає на кнопку з позначкою чорної кави.
— Довідався щось про Вайлорда?
— Так, чимало.
— Що?
— Зачекай секунду.
Кеннет забирає гарячу склянку з апарата, накриває її кришкою, а тоді підходить до одного з круглих маленьких пластикових столиків і ставить на нього каву й пакет із булочкою.
— Ти тут? — запитує він, сідаючи на хиткий стілець.
— Так.
— Схоже, якісь хлопці забирають у Нікке гроші. Вони називають себе покемонами.
Кеннет бачить чоловіка зі скуйовдженим волоссям, що котить новенький дитячий візок. У ньому лежить велика дівчинка в рожевому комбінезоні та з утомленою посмішкою смокче соску.
— Це якось пов’язано з Беньяміном?
— Хлопці-покемони? Не знаю. Може, він хотів захистити Нікке від них.
— Нам треба поговорити з Аїдою, — рішуче каже Сімоне.
— Так. Я збирався це зробити сьогодні, коли вона повернеться зі школи.
— А зараз що робитимемо?
— Я тут іще знайшов адресу, — каже Кеннет.
— Адресу чого?
— Моря.
— Моря? — перепитує Сімоне.
— Це єдине, що я знаю.
Кеннет, витягнувши губи, відпиває кави. Відламує шматок булочки й квапливо запихає його в рот.
— То де це море?
— Біля Фрігамнена, — із набитим ротом відповідає Кеннет,— на мисі Лоудден.
— Можна мені з тобою?
— Ти вже готова?
— За десять хвилин буду готова.
— Я заберу машину: вона стоїть біля лікарні.
— Набери мене, коли приїдеш, і я спущуся.
— Гаразд, бувай.
Кеннет бере склянку і те, що лишилося від булочки, виходить із магазину. Повітря сухе й дуже холодне. Якісь школярі йдуть, узявшись за руки. На перехресті велосипедист петляє між автомобілями. Кеннет зупиняється біля переходу й натискає кнопку світлофора. Йому здається, ніби він забув щось важливе, побачив щось таке, що могло привести до розгадки, проте не звернув на це уваги. Повз нього з гуркотом проносяться машини. Десь далеко завиває сирена. Кеннет відпиває трохи кави з отвору в пластиковій кришці склянки й дивиться на жінку. Вона стоїть по той бік дороги й тримає на повідці собачку, що тремтить від холоду. Зовсім близько до Кеннета проїжджає вантажівка, від її ваги тремтить земля. Кеннет чує якесь дивне хихикання й устигає тільки подумати, що воно звучить удавано, а тоді його раптом хтось сильно штовхає у спину. Ступивши кілька кроків, аби не втратити рівновагу, Кеннет опиняється на проїзній частині; обернувшись, бачить, що на нього дивиться, вирячивши очі, дівчинка років десяти. Кеннет устигає подумати, що, мабуть, це вона штовхнула його, адже більше нікого поблизу не було, і тієї ж миті чує вищання гальм і відчуває, як у нього врізається неймовірно потужна сила. По ногах ніби б’є величезна кувалда. Хрускає в шиї, і тіло враз стає м’яким і наче якимось чужим. Якийсь час чоловік летить у вільному падінні — а тоді все раптом темніє.
33
Понеділок чотирнадцяте грудня, друга половина дня
Ерік Марія Барк сидить за письмовим столом у своєму кабінеті. Бліде світло падає з вікна, що виходить на порожнє внутрішнє подвір’я лікарні. У пластиковій коробці з кришкою лежать залишки салату. Дволітрова пляшка кока-коли стоїть біля настільної лампи з рожевим абажуром. Ерік дивиться на аркуш паперу, де надруковано фотографію, яку Аїда надіслала Беньяміну: у темряві яскравий фотоспалах освітлює ділянку високої нестриженої трави, живопліт і задній бік паркана. Ерік підносить фотографію до самих очей, силкуючись угледіти на ній щось нове, але так і не може зрозуміти, що означає це зображення, що в ньому головне. Зараз він намагається роздивитися, чи нема чогось у пластиковому кошику скраю фотографії.
Ерік думає: треба зателефонувати Сімоне й попросити її зачитати йому лист, аби він точно пам’ятав, що саме Аїда написала Беньяміну й що той відповів, але потім переконує себе, що Сімоне, вочевидь, не палає бажанням зараз із ним розмовляти. Він сам не розуміє, чому так розлютився й навіщо сказав, буцімто в нього інтрижка з Даніеллою. Можливо, Ерік прагнув, аби Сімоне пробачила йому, а їй ніби й не хотілося бодай трохи йому довіряти.
Раптом у голові в нього знову лунає голос сина. Зателефонувавши із багажника машини, Беньямін щосили намагався поводитись по-дорослому, зберігати спокій. Ерік дістає із дерев’яної коробочки рожеву капсулу цитодону й запиває холодною кавою. Руки тремтять так, що він ледве спромагається поставити чашку назад на блюдце.
«Беньямін, мабуть, до смерті наляканий, лежить у темряві в машині,— думає Ерік. — Він хотів почути мій голос, але нічого не знав: ані хто його забрав, ані куди його везуть».
Скільки часу знадобиться Кеннету, аби відстежити дзвінок? Ерік відчуває роздратування через те, що відступився, але каже собі: головне, щоб тесть знайшов Беньяміна, все інше не має значення.
Ерік кладе руку на слухавку. Треба зателефонувати до поліції й поквапити їх, думає він. Треба дізнатися, чи просунулось бодай якось їхнє розслідування, чи відстежили вони дзвінок, чи мають якихось підозрюваних. Коли він телефонує і пояснює, чого хоче, його перемикають не туди, і доводиться передзвонювати. Ерік сподівається поговорити з Йоною Лінною, але його з’єднують із поліційним асистентом на ім’я Фредрік Стенсунд. Той підтверджує, що бере участь у попередньому слідстві в справі зникнення Беньяміна Барка. Стенсунд ставиться до Еріка з великим розумінням, каже, що сам має дітей-підлітків:
— Хвилюєшся цілу ніч, коли їх немає: знаєш, що не треба так уже їх контролювати, але...
— Беньямін не на вечірці з друзями, — важко кидає Ерік.
— Звісно, але в нас з’явилася деяка інформація, що суперечить...
— Його викрали, — перебиває Ерік.
— Я розумію, як ви почуваєтесь, але...
— ...його пошук не є для вас першочерговим завданням,— закінчує за нього Ерік.