Поліціянт мовчить, кілька разів глибоко зітхає, а тоді знов починає говорити:
— Я дуже серйозно сприймаю те, що ви кажете, і обіцяю, що ми зробимо все можливе.
— Тоді відстежте той дзвінок.
— Ми працюємо над цим, — напружено відповідає Стенсунд.
— Дякую, — ледь чутно каже Ерік.
Сидить зі слухавкою в руці. «Вони повинні відстежити цей дзвінок, — думає він.— Треба знайти місце чи принаймні радіус або напрямок, у якому його шукати: це єдине, що ми зараз можемо зробити». Беньямін сказав тільки, що чув якийсь голос.
«Ніби крізь ковдру», — думає Ерік, але сумнівається, чи правильно запам’ятав слова сина. Чи справді Беньямін сказав, що чув голос — чийсь приглушений голос? Може, то було просто якесь бурмотіння, звук, схожий на голос, але без слів і будь-якого сенсу. Ерік потирає губи, дивиться на фотографію й запитує себе, чи не лежить щось у високій траві, — але нічого не бачить. Відкидається на спинку й заплющує очі. Зображення лишається перед внутрішнім зором, але живопліт і коричневий паркан тепер відсвічують рожевим, а жовто-зелений пагорб стає темно-синім і повільно їде убік. «Наче дивишся на нічне небо крізь якусь тканину», — думає Ерік і тієї ж миті згадує, що Беньямін сказав щось про будинок, про якийсь старий замок.
Ерік розплющує очі й підводиться зі стільця. Беньямін чув, як приглушений голос каже щось про стару будівлю. Ерік не розуміє, як міг таке забути. Адже саме це розповів Беньямін перед тим, як машина зупинилася.
Натягуючи куртку, Ерік намагається згадати, де бачив які-небудь старі замки. Їх було не так уже й багато. Ерік пригадує, що помічав одну десь на півночі від Стокгольма, поблизу Росерсберга. Починає швидко міркувати: церква Едського приходу, Рунбю, далі по алеї, через кряж, повз кооператив, униз до озера Меларен. Не доїжджаючи до кам’яного човна — погребального монумента біля Рунського замку — з лівого боку, ближче до води, є споруда. Щось на кшталт мініатюрного дерев’яного замку з вежами, верандами й вибагливим дерев’яним оздобленням.
Ерік виходить із кабінету. Швидко крокуючи коридором, він згадує ту поїздку. Беньямін тоді був із ними. Вони оглядали кам’яний човен — одне з найбільших поховань вікінгів у Швеції. Постояли в центрі еліпса, складеного із сірих кам’яних брил на зеленій траві. Закінчувалося літо, але було ще спекотно. Еріку згадалося безвітря й метелики на гравії стоянки. Назад їхали з опущеними вікнами: у машині стало гаряче.
Спускаючись ліфтом до гаража, Ерік згадує, як тоді, здолавши кілька кілометрів, з’їхав на узбіччя, вказав Беньяміну на стару споруду й жартома запитав, чи хотів би він там жити.
— Де? — не зрозумів Беньямін.
— У тому старому замку, — пояснив Ерік. Що відповів Беньямін, він не пам’ятав.
Сонце вже сідає, косі промені блищать у замерзлих калюжах на гостьовій стоянці неврологічного відділення. Під шинами хрускає гравій, коли Ерік розвертається біля головного входу.
Він, звісно, розуміє, наскільки малою була ймовірність того, що Беньямін виявиться саме в тому будинку, — проте така можливість була. Він їде на північ маршрутом Е4; темніє, пейзаж втрачає чіткість. Ерік часто кліпає, щоб краще бачити. Лише коли все починають вкривати сині тіні, він розуміє — сутеніє.
За півгодини чоловік під’їжджає до старої будівлі. Він чотири рази намагається зв’язатись із Кеннетом, аби спитати, чи тому вдалося відстежити дзвінок Беньяміна, але ніхто не відповідає. Залишати повідомлення Ерік не став.
Небо над величезним озером — світлувате, але ліс уже зовсім почорнів. Ерік повільно в’їжджає вузькою дорогою в невелике селище, яке поступово розрослося коло озера. Фари вихоплюють із темряви новозбудовані вілли, будинки кінця дев’яностих — початку двотисячних, маленькі дачки, засвічують у кілька вікон, ковзають по під’їзній доріжці, на якій стоїть триколісний велосипед. Ерік проїжджає далі й бачить за високим живоплотом стару споруду. Минає ще кілька будинків, зупиняється на узбіччі. Вилазить із машини, проходить трохи назад, відчиняє хвіртку, що веде на ділянку з віллою з темної цегли, проминає галявину й обходить будинок. Мотузка на флагштоку сіпається від вітру. Ерік перелазить паркан і опиняється на наступній ділянці, проходить повз басейн, укритий скрипучим пластиковим листом. Великі вікна низенького будиночка, що виходять на озеро, — чорні. Бруковану доріжку вкриває темне листя. Ерік квапливо біжить сходами, бачить обриси старої споруди по той бік ялинового живоплоту й дереться туди.
Йому думається, що ця ділянка краще за інші прихована від чужих поглядів.
Дорогою проїжджає машина, фари освітлюють кілька дерев, і Ерік згадує дивну фотографію, яку надіслала Аїда. Жовта трава та кущі. Він підходить до великого дерев’яного будинку й помічає, що в одній із кімнат світиться синім.
Над високими вікнами з вибагливим оздобленням виступає дах, що нагадує плетене мереживо. «Вид на озеро, мабуть, чудовий», — думає Ерік. Висока шестигранна вежа на одному крилі й два засклені еркери з видовженими щипцями надають будинку вигляду мініатюрного дерев’яного замка. Панелі стін — горизонтальні, але фальшива вертикальна панель створює ілюзію багатовимірного простору. Дерев’яні бічні бруси й красивий загострений верх одвірка оздоблені різьбою.
Підійшовши до вікна, Ерік бачить, що синє світло випромінює телевізор. Хтось дивиться фігурне катання. Камери стежать за стрімкими рухами, стрибками з обертанням і швидкими лезами ковзанів. Синє світло мерехтить на стінах кімнати. На дивані сидить товстий чоловік у сірих спортивних шортах. Він поправляє окуляри й знову відкидається на спинку дивана. Схоже, нікого, крім чоловіка, в кімнаті немає. На столі стоїть тільки одна чашка. Ерік пробує заглянути в сусідню кімнату. Щось тихо стукає біля скла. Ерік переміщається до іншого вікна й зазирає у спальню з незастеленим ліжком і зачиненими дверима. Зім’яті носовички лежать на нічному столику поруч зі склянкою води. На стіні висить мапа Австралії. Щось крапає на зовнішнє підвіконня. Ерік ступає іще кілька кроків уздовж стіни будинку й підступає до наступного вікна. Воно завішене шторами, і він нічого не може розгледіти крізь щілину між ними, проте знову чує дивне постукування, тепер із якимось клацанням.
Ерік іде далі, обгинає шестигранну вежу й зазирає у їдальню. Темні меблі на блискучому паркеті посеред приміщення. Щось підказує Еріку, що їдальнею користуються дуже рідко. На підлозі перед заскленою шафою лежить щось чорне. «Футляр для гітари», — думає Ерік. Знову долинає стукіт. Ерік схиляється до вікна, закриває долонями відображення сірого неба в склі, і бачить, що через усю кімнату до нього мчить величезний собака: підбігає до вікна, стає на задні лапи, передніми упершись у скло, і гавкає. Ерік відсахується, спотикається об якийсь горщик і швидко йде далі навколо будинку. Від очікування у нього калатає серце.
За хвилину собака замовкає; перед дверима будинку загорається і гасне світло.
Ерік сам не знає, що робить, навіщо прийшов сюди. Він почувається страшенно самотнім, не розуміє, як діяти. Думає, що, мабуть, слід було б повернутися в кабінет у Каролінській лікарні. Прямує до фасаду й під’їзної доріжки.
Обійшовши будинок, бачить якусь постать у світлі ліхтарів біля вхідних дверей. На сходах стоїть товстий чоловік у пуховику. Зауваживши Еріка, він одразу тривожиться: вочевидь, очікував побачити дітей-бешкетників чи якого-небудь оленя.
— Здрастуйте, — каже Ерік.
— Це приватна територія! — пронизливо кричить чоловік.
За зачиненими дверима гавкає собака. Ерік підходить ближче й помічає, що на під’їзній дорозі стоїть жовта спортивна автівка. У ній всього два сидіння, а багажник точно замалий, аби в ньому могла вміститися людина.
— Це ваш порш? — запитує Ерік.
— Мій.
— А у вас є інші машини?
— Навіщо вам це знати?
— У мене син зник, — серйозно відповідає Ерік.
— Нема в мене інших машин, — каже чоловік. — Це все?
Ерік записав номер автівки.
— Тепер ви підете?
— Так, — відповідає Ерік і прямує до воріт.
Трохи стоїть у темряві на дорозі, дивлячись на старий будинок, а тоді повертається до своєї машини. Дістає коробочку з папугою й дикуном, витрушує на долоню кілька маленьких таблеток, перераховує їх, круглі й гладенькі, великим пальцем, а тоді закидає до рота.