Трохи повагавшись, набирає номер Сімоне. Слухає гудки й думає, що вона зараз у Кеннета, їсть бутерброди із салямі й маринованими огірками. Гудки пробивають довгі діри в тиші. Ерік уявляє темну квартиру на Лунтмакаргатан, верхній одяг у передпокої, світильник на стіні, кухню з вузьким довгим дубовим столом, стільці. На килимку біля дверей лежить пошта: купа газет, рахунків, глянцевих рекламних буклетів. У слухавці лунає писк; Ерік вирішує не залишати повідомлення, натискає «відбій», повертає ключ у замку запалювання, розвертає машину й їде назад у Стокгольм.
«Ні до кого мені їхати»,— з іронією думає він. Лікар, що присвятив стільки років вивченню групової динаміки й колективної психотерапії, раптом виявляється ізольованим і самотнім. Немає жодної людини, до якої він міг би звернутись, із якою йому хотілося б поговорити. Але ж саме сила колективу спонукала його розвиватись у своїй професії. Ерік прагнув збагнути, чому люди, що пережили війну разом, значно легше давали раду потрясінням, ніж одинаки. Він хотів дізнатись, чому люди, яких піддавали катуванням, одужують швидше, якщо їх катували не одних, а разом з іншими людьми. «Що такого є в суспільстві, що полегшує наші страждання?— питав він себе.— Зворотний зв’язок, можливість дати вихід емоціям, нормалізація — чи солідарність?»
Зупинившись у жовтому світлі на узбіччі автомагістралі, він набирає робочий номер Йони. Після п’яти гудків натискає «відбій» і телефонує на мобільний. Лунає розсіяний голос:
— Це Йона.
— Здрастуйте, — каже Ерік. — Ви ще не знайшли Юсефа?
— Ні, — зітхає комісар.
— Здається, він діє за якимось нікому, крім нього, не відомим планом.
— Я вже це казав, але готовий повторити: ви маєте погодитись на охорону.
— Мені зараз не до цього.
— Я знаю.
Вони мовчать.
— Беньямін більше не виходив на зв’язок? — запитує Йона, і від його акценту ці слова звучать якось по-особливому сумно.
— Ні.
У слухавці чується чийсь голос: може, поруч із комісаром увімкнений телевізор.
— Кеннет мав відстежити дзвінок, але він...
— Я чув. Але на це може піти багато часу, — пояснює Йона. — Адже треба ще відправити фахівця на якісь конкретні комутатори, на якусь конкретну базову станцію.
— Це якщо вони з’ясували, яка станція нам потрібна.
— По-моєму, оператор може з’ясувати це відразу.
— А ви можете дізнатись? Щодо базової станції?
Кілька секунд тихо. Потім Йона спокійно промовляє:
— Чому ви не поговорите з Кеннетом?
— Не можу до нього додзвонитися.
Комісар ледь чутно зітхає.
— Я спробую дізнатись. Проте не покладайте великих надій.
— Що ви маєте не увазі?
— Я думаю, з’ясується, що це якась базова станція в Стокгольмі. Нам це нічого не дасть, поки фахівець не з’ясує точніші координати.
Ерік чує незрозумілі звуки: здається, Йона відкручує кришку зі скляної банки.
— Заварюю матері зелений чай, — коротко пояснює комісар.
Із відкритого крана гучно ллється вода, потім шум припиняється.
Ерік на секунду затамовує подих. Він знає, що комісар мусить насамперед займатися втечею Юсефа Ека, знає, що справа зникнення Беньяміна для поліції не є чимось особливим, що Державна кримінальна поліція не займається зниклими підлітками. Але він, Ерік, мусить попросити Йону, не може втратити цю можливість.
— Йоно, — починає він. — Я хочу, щоб ви взялися за справу зникнення Беньяміна. Мені справді дуже цього б хотілося. Можливо, це здасться...
Ерік замовкає; у нього болять щелепи — він і сам не помітив, наскільки сильно стиснув зуби.
— Ми обидва знаємо, — каже далі він, — що Беньямін не втік із дому. Хтось уколов йому й Сімоне хірургічний анестетик. Я знаю, що для вас пріоритетна справа — це пошук Юсефа Ека, розумію, що ви більше не займаєтеся справою Беньяміна, бо, схоже, Юсеф до неї не причетний. Але, можливо, сталося щось іще жахливіше...
Він замовкає, бо настільки рознервувався, що не може продовжувати. Потім змушує себе говорити далі:
— Я вже казав вам про хворобу Беньяміна. Лишилося всього два дні, а тоді його вже не захищатиме препарат, який допомагає крові згортатися. А ще за тиждень кровоносні судини настільки напружаться, що мого сина може паралізувати, може статися крововилив у мозок або легенева кровотеча, коли він кашляне.
— Його треба знайти якомога швидше, — промовляє комісар.
— Ви допоможете мені?
Ерік сідає. Його прохання безпорадно повисає в повітрі. Проте жодні незручності зараз не мають значення. Він готовий устати на коліна й благати про допомогу. Рука, що тримає мобільник, намокає, стає слизькою від поту.
— Я не можу так просто відібрати попереднє розслідування в стокгольмської поліції, — відповідає комісар.
— Фредрік Стенсунд... Справляє враження приємної людини, але точно не палає бажанням кудись вилазити з теплого кабінету.
— Вони знаються на своїй справі.
— Не обманюйте мене,— тихо просить Ерік.
— Навряд чи я зможу взяти цю справу, — повільно відказує Йона.— Адже не зрозуміло навіть, у якому напрямі треба діяти. Але я спробую вам допомогти. Будь ласка, сядьте й подумайте, хто міг викрасти Беньяміна. Можливо, то був хтось, хто просто побачив вашу фотографію на шпальтах. Та раптом ви знаєте цю людину? Якщо ви нікого не підозрюєте, то нам узагалі нема за що зачепитись. Подумайте, згадайте все, що можете, знов і знов прокручуйте все в голові. Згадайте всіх своїх знайомих, усіх знайомих Сімоне, усіх знайомих Беньяміна. Сусіди, родичі, колеги, пацієнти, конкуренти, друзі. Чи хтось коли-небудь погрожував вам? Чи хтось погрожував Беньяміну? Спробуйте згадати. Злочин міг бути спонтанним, а міг і ретельно спланованим — можливо, його готували не один рік. Обміркуйте все дуже ретельно, Еріку. А потім зв’яжіться зі мною.
Ерік відкриває рот, аби ще раз попросити Йону взяти справу, але не встигає нічого сказати: у слухавці клацає. Він сидить у автівці й запаленими очима дивиться на машини, що пролітають повз нього по автомагістралі.
34
Ніч на п’ятнадцяте грудня
У кабінеті, де ночує Ерік, холодно й темно. Він скидає черевики. Роздягаючись, відчуває запах вологої зелені від верхнього одягу. Тремтячи, кип’ятить на конфорці воду, заварює чашку чаю, приймає дві таблетки сильного нейролептику й сідає за письмовий стіл. Вдивляється в густу чорну темряву за склом, розрізняє у ній обриси власного відображення — тінь, обрамлену дзеркальним світлом. «Хто мене так ненавидить?— думає він. — Хто заздрить мені, хто хоче покарати мене, позбавити всього, що я маю, відняти в мене життя — те, що є живого в мені? Хто хоче знищити мене?»
Ерік підводиться, вмикає світло й починає ходити туди-сюди; зупиняється, тягнеться за телефоном і перекидає пластикову склянку із водою, що стояла на столі. Струмочок води повільно тече до випуску медичного журналу Läkartidningen. Так і не зібравшись із думками, Ерік набирає мобільний номер Сімоне, залишає коротке повідомлення про те, що хотів би ще раз подивитися комп’ютер Беньяміна, а тоді замовкає: казати ще щось у нього нема сил.
— Вибач,— тихо промовляє він і кидає телефон на стіл.
З коридору чути гуркіт ліфта, потім дзенькіт сигналу відчинення дверей. Коли двері ліфта роз’їжджаються, лунає скрегіт: схоже, хтось тягне лікарняне ліжко повз двері кабінету Еріка.
Таблетки починають діяти, і Ерік відчуває, як у нього всередині піднімається, мов гаряче молоко, спокій, відчуває, що в голові витає якийсь спогад, відчуває у собі рух — важкість у животі, що проходить крізь усе тіло. Він ніби падає із великої висоти крізь холодне прозоре повітря в теплу, насичену киснем воду.
— Думай, — каже він сам собі.
«Хтось забрав Беньяміна, зробив таке зі мною. Десь у пам’яті має бути вікно, що веде до нього»,— думає Ерік.