— Я знайду тебе, — шепоче він.
Ерік дивиться на намоклі сторінки Läkartidningen. На одній із них фотографія нової ректорки Каролінського інституту, що сидить за письмовим столом, схилившись вперед. Від води її обличчя розпливається і темніє. Ерік хоче прибрати журнал, проте виявляє, що він приклеївся: на столі лишається частина останнього аркуша з оголошенням і напівздертими літерами заголовку: Global Health Conference. Ерік сідає на стілець і хоче зішкрябати нігтем залишки аркуша, аж раптом завмирає, поглянувши на комбінацію літер: «е в А».
Із пам’яті виринає довга хвиля, повна відображень і граней, а потім виникає чіткий образ жінки, що відмовляється повернути те, що щойно вкрала. Ерік знає: її звати Ева. Напружений рот, крапля піни на вузьких губах. Жінка гнівно кричить на нього: «Це ти крадеш! Крадеш, крадеш, весь час крадеш! А от якщо я в тебе щось украду — що ти, в біса, мені скажеш? Як це, по-твоєму, буде?» Вона закриває обличчя руками й каже, що ненавидить його, повторює знов і знов — мабуть, сотню разів поспіль, — і лише тоді затихає. Білі щоки, почервонілі повіки; вона дивиться на нього спантеличеним і втомленим поглядом. Він пам’ятає її — Ерік розуміє, що добре її пам’ятає.
«Ева Блау»,— думає Ерік. Він знав, що припустився помилки, погодившись лікувати її, знав це із самого початку.
То було багато років тому. Тоді він застосовував гіпноз як потужний та ефективний елемент терапії. Ева Блау. Ім’я з іншого, далекого часу — часу, коли він ще не покінчив з гіпнозом, ще не пообіцяв, що ніколи більше не гіпнотизуватиме.
Він так ревно вірив у гіпноз. Адже бачив, що коли хворих гіпнотизують у присутності інших пацієнтів, то протизаконна поведінка, злочин і почуття власної сплюндрованості зменшуються. Стає складніше заперечувати провину й простіше видужати. Вина стає розділеною, межі визначень слів «злочинець» і «жертва» розмиваються. Людина перестане звинувачувати себе в тому, що сталося, якщо опиниться в одній кімнаті з іншими людьми, які пережили те саме.
Чому Ева Блау стала його пацієнткою? Тепер він уже не може згадати, у чому була її проблема, через що вона страждала. Він бачив стільки жахливих доль. До нього приходили люди зі зруйнованими життями — часто агресивні, завжди налякані, з нав’язливими думками, параноєю, нерідко скалічені й зі спробами самогубства за плечима. Багато таких людей заходили й зупинялись перед ним, і лише тонка стінка за спиною відділяла їх від психозу чи шизофренії. Над деякими з них систематично знущалися, їх катували, принижували, інші втратили своїх дітей, треті зазнали інцесту, зґвалтувань, були свідками жахливих знущань, ба навіть невільними їх учасниками.
«Що ж вона вкрала? — запитує себе Ерік.— Я звинуватив її в крадіжці, але що саме вона вкрала?»
Нічого не згадавши, він підводиться, ступає кілька кроків, зупиняється й заплющує очі. Сталося щось іще, але що? Чи було це якось пов’язане з Беньяміном? Ерік колись казав Еві, що може підшукати їй іншу групу терапії. Чому він не може згадати, що сталося? Може, вона почала йому погрожувати?
Еріку вдається витягнути з пам’яті лише одну з перших їхніх зустрічей тут, у кабінеті: Ева була поголена налисо й нафарбувала тільки очі. Сіла на диван, розстебнула блузку й діловито продемонструвала білі груди.
— Ти була в мене вдома, — сказав Ерік.
— Ти був у мене вдома, — відгукнулася вона.
— Ево, ти вже розповідала мені про свій дім, — продовжував він. — Влізти в чужий дім — це зовсім інше.
— Я не влазила.
— Ти розбила шибку.
— Камінь розбив шибку.
Ключ лишається стирчати в сейфі для документів, дерев’яні перегородки прогинаються, коли Ерік відсовує кришку й починає порпатись у паперах. «Десь тут, — думає він. — Я знаю, що тут є щось, пов’язане з Евою Блау».
Коли його пацієнти з якоїсь причини поводяться не так, як він очікував, учиняють щось непередбачене, виходять за рамки свого стану, Ерік зазвичай збирає усі матеріали, що їх стосуються, у цей сейф і тримає їх там доти, доки йому не вдається розібратись із природою цих відхилень.
То могли бути нотатки, записи про спостереження чи випадково залишена річ. Ерік відкладає вбік папери, блокноти, аркушики й квитанції з нотатками. Вицвілі фотографії в пластикових папках, зовнішній твердий диск, кілька щоденників, що збереглися з тих часів, коли він вірив у цілковиту відвертість між пацієнтом і лікарем, картина, намальована однієї ночі травмованою дитиною. Кілька аудіо- й відеокасет із лекціями, записаними в Каролінському інституті. Книга Германа Броха з купою нотаток. Руки Еріка завмирають. У кінчиках пальців раптом свербить. Одна з відеокасет обгорнута папером і схоплена коричневою гумкою. На звороті написано тільки: «Ерік Марія Барк. Касета 14». Він розгортає папір, спрямовує світло лампи на касету й упізнає власний почерк: «Старий замок».
Крижаний подув пробігає по його спині, руки вкриваються гусячою шкірою, волосся на потилиці ворушиться; Ерік раптом чує, як цокає годинник у нього на руці. У голові гуде, серце калатає щосили; він сідає на стілець, знову дивиться на плівку, тремтячими руками бере зі столу телефон, телефонує у кімнату охорони й просить принести йому в кабінет відеомагнітофон. На ватних ногах знову підходить до вікна, розсовує пластинки жалюзі й стоїть, витріщаючись на мокрий сніг, що вкриває внутрішнє подвір’я. Важкі сніжинки падають косо й повільно, налипають на шибку і, втрачаючи колір, тануть на теплому склі. «Це, напевно, випадковий збіг», — каже собі Ерік, але водночас розуміє, що деякі шматочки пазла, ймовірно, пасують один до одного.
Усього два слова на папері — «старий замок» — виявляються настільки сильними, що повертають його в минуле, у ті часи, коли він ще займався гіпнозом. Він знає. Знає, що мусить пересилити себе, підійти до темного вікна й спробувати розгледіти, що ховається за відображеннями, які створив весь час, що минув відтоді.
У двері тихенько стукає охоронець. Ерік відчиняє, підтверджує, що просив відеомагнітофон, а тоді закочує у кабінет підставку з телевізором і стародавнім пристроєм.
Вставляє касету, гасить світло, сідає.
— Майже забув, як це, — каже він собі, спрямовуючи пульт на апарат.
Екран блимає, із динаміків якийсь час лунає тріск і стукіт, а потім чується застуджений голос Еріка, що механічно оголошує місце, дату й час, а тоді додає:
— Ми зробили невеличку перерву, але досі перебуваємо в постгіпнотичному стані.
«Минуло вже понад десять років»,— думає Ерік і бачить, що камеру піднімають на штативі вище. Зображення тремтить, потім вирівнюється. Об’єктив спрямований на півколо стільців. Нарешті перед камерою з’являється сам Ерік і починає поправляти стільці. У його тілі, молодшому на десять років, відчувається легкість, від якої пружинять кроки, — Ерік знає, що тепер цієї легкості вже нема. На записі він ще не сивий, а на лобі й щоках ще немає глибоких зморщок.
Пацієнти мляво заходять і сідають на стільці. Деякі півголосом перемовляються. Хтось сміється. Їхні обличчя важко розгледіти: плівка неякісна, із зернистим спотвореним зображенням.
Ерік насилу ковтає, почувши власний деренчливий голос, який промовляє, що час продовжувати сесію. Дехто й далі жебонить, інші сидять тихо. Скрипить стілець. У кадрі з’являється Ерік, що, ставши біля стіни, робить якісь позначки в блокноті. Раптом у двері стукають і заходить Ева Блау. Вона виглядає дуже знервованою і, коли молодший Ерік знімає із неї пальто й вішає його, старший Ерік розглядає в неї на шиї та щоках червоні плями. Молодший Ерік підводить її до півкола пацієнтів, коротко представляє й вітає із приєднанням до групи. Дехто з пацієнтів стримано киває, дехто, здається, шепоче якісь вітання, кілька людей не звертають на Еву уваги й продовжують дивитись у підлогу.
Ерік пам’ятає атмосферу, що панувала в тій кімнаті: до перерви пацієнти перебували під впливом першого гіпнотичного навіювання, і прихід нового учасника дещо порушив їхній постгіпнотичний стан. Учасники групи вже роззнайомились і починали співвідносити розповіді одне одного з власним досвідом.