Зазвичай група складалась із вісьмох людей. Мета терапії полягала в тому, щоб, застосовуючи гіпноз, вивчити минуле кожного учасника, поступово підбираючись до його «слабкого місця». Гіпноз завжди відбувався в присутності всіх членів групи. Задум полягав у тому, що такий метод дасть пацієнтам змогу стати свідками переживань одне одного й завдяки відвертості, яку відкриває гіпноз, вони навчаться ділити біль і сумувати разом, як це роблять люди, що разом пережили якусь катастрофу.
Ева Блау сідає на вільний стілець, коротко позирає в камеру, і вираз її обличчя стає різким і ворожим.
«Ця жінка десять років тому проникла в мій дім, — думає Ерік.— Але що вона вкрала й що ще зробила?»
Ерік бачить, як його молодший двійник веде другу частину сесії, застосовуючи образи з першої частини й завершуючи їх вільними ігровими асоціаціями. Це мало допомогти пацієнтам почуватися комфортніше, дати їм відчути, що вони можуть виявити певну легковажність попри всі ті темні, глибоко сховані, підсвідомі почуття, які вирують у них усередині, раз у раз вихлюпуючись в усьому, що вони кажуть і роблять. Ерік стає перед групою.
— Почнімо з думок і асоціацій, викликаних першим навіюванням,— каже він. — Хто-небудь хоче описати свої відчуття?
— Мене воно збило з пантелику, — каже молода, яскраво нафарбована дебела жінка.
«Сібель, — згадує Ерік. — Її звати Сібель».
— Так, я нічого не зрозумів, — підхоплює Юссі зі своєю норрландською вимовою й продовжує: — Тільки розплющив очі й почухав потилицю, а воно вже все скінчилося.
— Що ви відчули? — запитує його Ерік.
— Волосся, — із посмішкою відповідає Юссі.
— Волосся? — хихикає Сібель.
— Коли чухав потилицю, — пояснює Юссі.
Кілька людей сміються із жарту. Похмуре обличчя Юссі трохи прояснюється.
— У кого що асоціюється з волоссям? — запитує Ерік.— Шарлотто?
— Не знаю, — відповідає та. — Із волоссям? Ну, може, борода... ні.
— Хіпі. Хіпі на чоппері, — із посмішкою підхоплює П’ер.— Він сидить отак, жує Juicyfruit і ковзає...
Ева раптом із гуркотом підводиться зі стільця, аби висловити протест проти цієї вправи.
— Дитячий садок якийсь, — каже вона.
— Чому ви так думаєте? — запитує Ерік.
Ева не відповідає, але сідає на місце.
— Продовжуйте, будь ласка, П’ере, — просить Ерік.
Той хитає головою, схрещує вказівні пальці в бік Еви й удає, ніби затуляється від неї. Потім щось таємниче шепоче.
Юссі вказує на Еву й говорить із норрландським акцентом.
Еріку здається, ніби він чує слова Юссі. Чоловік нишпорить, шукаючи пульт, але змахує його на підлогу, і з нього вилітають батарейки.
— От дурість, — шепоче Ерік, опускаючись на коліна.
Тремтячим пальцем натискає кнопку перемотування й, знову запустивши відео, додає гучності.
— Дитячий садок якийсь, — каже Ева.
— Чому ви так думаєте? — запитує Ерік, і, коли вона не відповідає, обертається до П'ера й запитує, чи не хоче той розвинути свою асоціацію.
Той хитає головою, схрещує вказівні пальці в бік Еви й шепоче:
— Денніса Гоппера застрелили за те, що він був хіпі.
Сібель хихикає й коситься на Еріка. Юссі кашляє і вказує на Еву.
— У старому замісу вас не турбуватиме наш дитячий садок,— промовляє він із сильним норрландським акцентом.
Стає тихо. Ева обертається до Юссі. Вона, здається, налаштована агресивно, але щось змушує її відступити — можливо, його серйозний голос і спокійний погляд.
«У старому замку», — лунає в Еріка в голові, поки він слухає власні пояснення щодо процедури гіпнозу: спочатку, як завжди, всі пацієнти виконають вправи на розслаблення, а потім він перейде до гіпнозу одного чи кількох із них.
— А іноді,— додає він, звертаючись до Еви, — коли я відчуваю, що це спрацює, я можу занурити в глибокий гіпноз усю групу.
Ерік думає, що вся ця ситуація йому до болю знайома, але водночас видається такою страшенно далекою, із якогось зовсім іншого часу — часу, коли він ще не відмовився від гіпнозу. Ось він присуває стілець, сідає перед півколом людей, розмовляє з ними, каже їм заплющити очі й відкинутись на спинку стільця. Потім просить сісти прямо, але не розплющувати очі. Підводиться, розмовляє з ними про розслаблення, заходить їм за спину, спостерігає, наскільки кожен із них розслаблений. Їхні обличчя стають м’якшими, рівнішими, дедалі менш притомними й дедалі віддаленішими від будь-якої нещирості чи бажання справити добре враження.
Ерік дивиться на себе: ось він зупиняється за спиною в Еви Блау, кладе важку руку їй на плече. Йому щемить у животі, коли він чує свій голос, що починає занурювати пацієнтів у транс, м’яко переходячи до швидкої індукції з допомогою прихованих команд. Молодший Ерік цілком упевнений у своєму професіоналізмі, його тішить усвідомлення власних особливих здібностей.
— Ево, тобі десять років,— намовляє він.— Тобі десять років. Сьогодні чудовий день. Ти дуже рада. Чому ти радієш?
— Бо цей чоловік танцює й хлюпає в калюжах, — відповідає вона. Її обличчя ледь помітно ворушиться.
— Хто танцює?
— Хто? — перепитує вона. — Мама каже — Джин Келлі.
— А, то ти дивишся «Співи під дощем»?
— Мама дивиться.
— А ти ні?
— І я дивлюся.
— І тобі радісно?
Вона повільно киває.
— А зараз що відбувається?
Ева стикає губи й опускає голову.
— Ево?
— У мене великий живіт, — ледве чутно вимовляє вона.
— Живіт?
— Я бачу, що він здоровенний, — по щоках Еви ллються сльози.
— Старий замок, — шепоче Юссі. — Старий замок.
— Ево, послухай мене, — продовжує Ерік. — Ти чуєш усіх, хто є в цій кімнаті, але маєш слухати тільки мій голос. Не зважай на те, що кажуть інші, зосередься на моєму голосі.
— Гаразд.
— Ти знаєш, чому в тебе великий живіт?
Її обличчя стає замкнутим, ніби вона поринає в якісь свої думки чи спогади.
— Не знаю.
— А я думаю, що знаєш, — спокійно каже Ерік. — Але не треба квапитись. Можеш не думати про це зараз. Хочеш далі дивитися телевізор? Я буду з тобою, всі йтимуть із тобою, впродовж усього шляху, хай там що станеться,— обіцяю. Ми дали тобі чесне слово, можеш покластися на нас.
— Я хочу в старий замок, — шепоче вона.
Ерік сидить на ліжку у своєму кабінеті в лікарні й відчуває, як наближається до власних просторів, до чогось забутого, відкинутого.
Потирає очі, дивиться на екран, що мерехтить у темряві, й бурмоче:
— Відчиняй двері.
Чує, як молодший Ерік промовляє цифри, занурюючи Еву в глибший транс. Ось він пояснює, що скоро вона матиме зробити те, що він їй скаже — не обдумуючи це, а просто довірившись йому, повіривши, що його голос веде її туди, куди потрібно. Вона слабко хитає головою, і він продовжує зворотний відлік. Цифри важко падали, навіваючи дрімоту.
Якість зображення в телевізорі швидко погіршується. Ева піднімає каламутні очі, облизує губи й шепоче:
— Я бачу, як вони забирають людину — просто підходять і...
— Хто забирає людину? — запитує Ерік.
Ева дихає переривчасто.
— Чоловік із волоссям, забраним у хвіст, — стогне вона. — Він підвішує маленьку...
Плівка клацає, і зображення зникає.
Ерік перемотує касету до кінця, але зображення так і не з’являється, половина плівки зіпсована, стерта.
Ерік сидить перед чорним екраном. Бачить своє відображення, що витріщається на нього з глибокого темного дзеркала. Він бачить одночасно своє нинішнє обличчя й обличчя з відеозапису, молодше на десять років. Дивиться на «Касету 14», а тоді на гумку й листок паперу зі словами «Старий замок».
35
Ранок вівторка, п’ятнадцяте грудня
Ерік устигає натиснути кнопку щонайменше разів десять, перш ніж двері ліфта зачиняються. Він розуміє, що ліфт від цього швидше не поїде, але нічого не може із собою вдіяти. Думки про слова Беньяміна, які той промовив, лежачи в темній машині, змішались у його свідомості з безліччю дивних фрагментів спогадів, розбуджених відеофільмом. Ерік досі чує у голові кволий голос Еви Блау, що розказує, як чоловік із волоссям, забраним у хвіст, хапає людину. Але в її губах було тоді щось лукаве, куточки рота тягнулися в боки.