Кабіна з гудінням опускається, і над головою, у шахті ліфта, щось гримить.
— Старий замок, — промовляє Ерік. Йому вкотре хочеться, щоб це виявилося простим збігом, щоб між зникненням Беньяміна і його, Еріка, минулим не було жодного зв’язку.
Ліфт зупиняється, двері відчиняється. Ерік майже бігом перетинає гараж і виходить на вузькі сходи. Двома поверхами нижче відмикає сталеві двері й доходить білим підземним переходом до дверей із домофоном. Довго тисне на кнопку. Нарешті йому відповідає невдоволений голос. Ерік нахиляється до мікрофона й пояснює, навіщо прийшов. «Тут не люблять гостей», — думає він. На цьому складі зберігаються усі історії хвороби, результати всіх досліджень і експериментів, звіти про тести, науково-дослідницькі праці про талідомід і сумнівні медичні обстеження. На полицях стоять тисячі папок із результатами засекречених проб, узятих у вісімдесятих роках у пацієнтів із підозрою на ВІЛ і в людей, підданих примусовій стерилізації, звітами про експерименти на зубах дітей із порушеннями розвитку, здійснені незадовго до ухвалення стоматологічної реформи. Вихованців дитбудинків, пацієнтів психлікарень і людей похилого віку змушували тримати в роті цукрову масу доти, доки їм не роз’їдало зуби.
Двері дзижчать, і Ерік заходить у несподівано тепле світло. В освітленні є щось таке, від чого сховище здається затишним, зовсім не схожим на підземелля без вікон.
Із пропускного пункту долинає оперна музика: дзюркотливі колоратури мецо-сопрано. Ерік збирається з думками; йдучи до будки охоронця, намагається надати обличчю спокійного виразу, відшукати в собі здатність усміхнутися.
Невисокий чоловік у солом’яному капелюсі стоїть спиною до нього й поливає квіти.
— Привіт, Куртане.
Чоловік обертається з радісно-здивованим виглядом:
— Ерік Марія Барк! Давненько не бачилися. Як життя?
Ерік не знає, що відповісти.
— Не знаю, — чесно каже він. — У мене зараз великі проблеми в сім’ї...
— Отакої. Ну...
— Гарні квіти, — каже Ерік, аби уникнути подальших питань.
— Садові братки. Я на них просто схибнувся. Конні все нив, що тут нічого не зацвіте, а я йому кажу: «Не зацвіте? Це ми ще подивимось!»
— Ну ти даєш, — відгукується Ерік.
— Я тут усюди поставив кварцові лампи.
— Ага.
— Нічогенький солярій, — жартує Курт і витягає звідкись тюбик із сонцезахисним кремом.
— Я тут, на жаль, ненадовго.
— Усе ж намасти носа, — радить Курт, вичавлює краплю крему й мастить Еріку кінчик носа.
— Спасибі, але...
Курт стишує голос і шепоче, блискаючи очима:
— Я, буває, ходжу тут в одних труселях. Тільки дивись — нікому не кажи!
Ерік посміхається йому й відчуває, як натягується шкіра на обличчі. Обидва замовкають, Курт дивиться на нього. Ерік починає:
— Я колись давно записував свої сеанси гіпнозу на відео...
— Коли?
— Років десять тому. Була серія відеокасет, які...
— Відеокасет?
— Так. Я знаю, вони вже тоді застаріли, — промовляє Ерік.
— Усі відеоплівки оцифрували.
— О, чудово.
— Вони в комп’ютерному архіві.
— А як можна отримати до нього доступ?
Курт посміхається, і Ерік бачить, наскільки білими здаються його зуби на тлі засмаглого обличчя.
— Із цим я тобі зможу допомогти.
Вони підходять до чотирьох комп’ютерів, що стоять у ніші біля стелажа.
Курт швидко вводить пароль і починає переглядати папки з перенесеними записами.
— Плівки мають бути під твоїм іменем? — запитує він.
— Думаю, так.
— Ні, немає, — протягує Курт. — Спробуймо «гіпноз».
Він набирає слово й починає новий пошук.
— Дещо є. Поглянь.
Жоден зі знайдених файлів не має стосунку до записів Ерікових сеансів терапії. Єдиним, що бодай якось пов’язане із його тодішньою роботою, виявляються заяви на отримання коштів і документи щодо їх виділення. Ерік вводить слова «старий замок» і знову запускає пошук. Потім пробує ім’я «Ева Блау», хоча учасники його групи не вважалися пацієнтами лікарні.
— Нічого нема, — втомлено каже він.
— Ну, з оцифруванням було багато труднощів,— зазначає Курт.— Чимало матеріалів зіпсувалося: усі «бетамакси» й...
— А хто оцифровував записи?
Курт обертається до нього й, співчутливо знизавши плечима, каже:
— Ми з Конні.
— Але ж вихідні плівки мали десь залишитися, — наполягає Ерік.
— Пробач — гадки не маю, де вони можуть бути.
— Як думаєш, Конні може щось знати?
— Навряд чи.
— Можеш йому зателефонувати й спитати?
— Він у Сімрісгамні.
Ерік відвертається, намагаючись заспокоїтися.
— Я знаю, що ми помилково забракували багато матеріалів,— виправдовується Курт.
Ерік втуплюється у нього.
— Це ж були унікальні дослідження, — понуро каже він.
— Мені справді шкода.
— Знаю. Я не хотів...
Курт відриває коричневий листок із квітки й запитує:
— Ти ж покінчив із гіпнозом, чи не так?
— Так, але тепер мені треба поглянути на...
Ерік замовкає. У нього нема сил продовжувати: хочеться тільки повернутись до себе в кабінет, випити таблетку й поспати.
— У нас тут завжди були проблеми з технікою, — продовжує Курт.— Але щоразу, коли ми скаржимося, нам відповідають: «Ну, ви вже якось спробуйте...» Коли ми випадково стерли всі дослідження щодо лоботомії за ціле десятиліття, нам сказали: «Нічого страшного»... Старі записи, на шістнадцятиміліметровій плівці. У вісімдесятих роках їх перенесли на відеоплівку, але до комп’ютерної доби вони не дожили.
36
Ранок вівторка, п’ятнадцяте грудня
Рано-вранці ратуша відкидає велику тінь на фасад будівлі поліції. Сонячне світло потрапляє тільки на найвищу вежу по центру споруди. Впродовж КІЛЬКОХ ГОДИН після світанку тінь поступово зникає, і на зміну їй приходить жовте сяйво. Мідний дах виблискує у сонячному світлі, а гарне коване оздоблення з вбудованими водостоками й мініатюрними мідними замками, крізь які дощова вода стікає в ринви, вкривається блискучими краплями конденсату. Вдень світло лишається на будівлі, а тіні дерев обертаються, мов стрілки на циферблаті, і лише за кілька годин до сутінків фасад знову Сіріє.
Карлос Еліассон стоїть біля свого акваріума й дивиться у вікно, коли Йона стукає у двері й одразу ж заходить.
Карлос здригається й обертається. Коли він бачить комісара, на обличчі його, як зазвичай, проявляються суперечливі почуття. Він вітається — у голосі його суміш сорому, радості й невдоволення, — а тоді махає рукою в бік стільця для відвідувачів і зауважує, що досі тримає банку з риб’ячим кормом.
— Я тільки-но помітив сніг, — каже він, ставлячи банку поруч із акваріумом.
Йона сідає і позирає у вікно: Крунуберзький парк вкритий тонким, нетривким шаром сухого снігу.
— Може, це Різдво видасться сніжним — хто зна, — обережно всміхається Карлос, сідаючи з іншого боку стола. — У Сконе, де я виріс, на Різдво погода завше була нікудишня. Щоразу те саме: сіре небо над полями...
Карлос різко замовкає.
— Ти, мабуть, не погоду прийшов обговорювати, — грубувато промовляє він.
— Не зовсім, — Йона спокійно дивиться на нього, а тоді відкидається на спинку стільця. — Я хочу взяти справу про зникнення сина Еріка Марії Барка.
— Ні, — відрізає Карлос.
— Але ж це я почав...
— Ні, Йоно, тобі дозволяли займатись цією справою доти, доки вона мала якийсь стосунок до Юсефа Ека.