— Вона досі має до нього стосунок, — вперто відповідає комісар.
Карлос підводиться, нетерпляче проходиться кабінетом, а тоді, обернувшись до Йони, каже:
— Нам дали вказівку, ясну як день: не витрачати ресурси на...
— Я вважаю, що викрадення безпосередньо пов’язане з тим, що Юсефа гіпнотизували.
— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитує Карлос.
— Те, що син Еріка Барка зник за тиждень після сеансу гіпнозу, не може бути випадковістю.
Карлос знову сідає. Він намагається стояти на своєму, але голос його раптом втрачає певність:
— Хлопець, що втік із дому, — це справа не для Національної кримінальної поліції. Кажи що хочеш, моя відповідь — ні.
— Він не втік, — коротко відповідає Йона.
Карлос квапливо позирає на рибок, а тоді нахиляється до комісара й тихо каже:
— Йоно, я не можу дати тобі цю справу лише через те, що ти почуваєшся винним...
— Тоді прошу перевести мене, — підводиться Йона.
— Куди?
— У відділ, який розслідує цю справу.
— Знов ти вперся, — Карлос сердито чухає тім’я.
— Ти ж знаєш, що я доможуся свого, — посміхається Йона.
— Боже милостивий, — зітхає Карлос і дивиться на рибок, заклопотано хитаючи головою.
Йона прямує до дверей.
— Зачекай! — гукає Карлос.
Йона обертається й дивиться на нього, запитально звівши брови.
— Давай так: ти цієї справи не отримаєш, формально вона не твоя. Але в тебе є тиждень, аби розслідувати зникнення хлопчика.
— Гаразд.
— І ця розмова лишається між нами.
— Згода.
Комісар спускається ліфтом на свій поверх, вітається з Аньєю, яка махає йому, не відриваючись від монітора, проходить повз кабінет Петтера Неслунда, де працює радіо — спортивний коментатор з удаваним ентузіазмом розповідає про змагання біатлоністок, — а потім дає задній хід і повертається до Аньї.
— У мене нема часу, — кидає вона, не дивлячись на нього.
— Є, — спокійно каже комісар.
— Я зайнята. Страшенно важливою справою.
Йона намагається зазирнути в монітор поверх її плеча.
— Над чим це ти працюєш? — запитує він.
— Ні над чим.
— А це що таке?
Анья зітхає:
— Аукціон. У мене зараз найвища ставка, але якийсь дурень щоразу задирає ціну.
— Аукціон?
— Збираю фігурки Ліси Ларсон,— коротко відповідає Анья.
— Це ті маленькі товсті дітлахи?
— Це мистецтво. Утім, тобі не зрозуміти.
Анья дивиться на екран.
— Скоро закінчиться. Якщо тільки ніхто не підніме ставку...
— Мені потрібна твоя допомога, — наполягає комісар.— Є одна справа, якраз у твоїй компетенції — і взагалі-то дуже важлива.
— Ну почекай, почекай...
Вона затуляється від нього піднятою рукою, а тоді вигукує:
— Є! Я виграла! Я їх виграла, Амалію й Емму.
Анья хутко закриває сторінку.
— Гаразд, Йоно, старий фіне. Чого тобі треба?
— Щоб ти напосіла на операторів мобільного зв’язку й дізналася, звідки Беньямін Барк телефонував у неділю. Мені потрібна чітка відповідь: звідки був дзвінок. У тебе п’ять хвилин.
— Ба, та в тебе кепський настрій, — зітхає Анья.
— Три хвилини, — виправився Йона. — Онлайн-шопінг коштував тобі двох хвилин.
— Згинь, — незлобиво кидає Анья йому вслід.
Йона прямує до себе в кабінет, замикає двері й починає проглядати пошту. Читає листівку від Діси — вона поїхала в Лондон і писала, що сумує за ним. Діса знає, наскільки він ненавидить листівки з шимпанзе, які грають у гольф чи заплутуються в туалетному папері, й завжди вміло знаходить саме такі листівки. Йона сумнівається — перегорнути листівку, щоб поглянути на картинку, чи одразу викинути, але цікавість перемагає. Комісар перегортає листівку, і його пересмикує: на ній зображено бульдога зі шкіперською борідкою, у матроській безкозирці й із люлькою в зубах. Йона всміхається старанності Діси й чіпляє листівку на дошку для оголошень. Тієї ж миті дзеленчить телефон.
— Так?
— Маю відповідь, — доповідає Анья.
— Швидко ти.
— Сказали, що в них були технічні проблеми, але годину тому вони вже зателефонували комісару Кеннету Стренгу й повідомили, що базова станція знаходиться в Євле.
— У Євле, — повторив Йона.
— Казали, ніби ще не все з’ясували. Завтра-післязавтра — чи принаймні цього тижня — вони мають точно визначити, звідки телефонував Беньямін.
— Могла б прийти до мене в кабінет і розповісти. Сидиш усього за чотири метри...
— Я тобі хто — хатня робітниця?
— Ні.
Йона пише «Євле» на чистому аркуші нотатника й знову піднімає слухавку.
— Ерік Марія Барк, слухаю, — одразу відповідає Ерік.
— Це Йона.
— Ну як? Є що-небудь?
— Я щойно дізнався приблизне місце, з якого він телефонував.
— Яке?
— Наразі єдиний відомий нам факт — те, що базова станція розташована в Євле.
— Євле?
— Це трохи на північ від Далельвен і...
— Я знаю, як дістатися до Євле. Я тільки не розумію... тобто...
Йона розуміє, що Ерік ходить кімнатою.
— Точніше місце з’ясують цього тижня, — каже Йона.
— Коли саме?
— Сподіваються, що завтра.
Комісар чує, як Ерік сідає.
— І тоді візьмете цю справу, так?— напружено питає Ерік.
— Так, візьму, Еріку,— трохи зарізко промовляє Йона.— Я знайду Беньяміна.
Ерік відкашлюється! а тоді твердим голосом пояснює:
— Я тут усе думав, ким може бути злочинець. Я б хотів, щоб ви відстежили одну людину — мою колишню пацієнтку на ім’я Ева Блау.
— Блау? Як «синій» німецькою?
— Так.
— Вона вам погрожувала?
— Надто довго пояснювати.
— Я зараз же пошукаю дані про неї.
На тому кінці стає тихо. Йона каже:
— Я б хотів якомога швидше зустрітись із вами й Сімоне.
— Навіщо?
— Реконструкцію злочину так і не проводили, адже так?
— Реконструкцію?
— Треба з’ясувати, хто міг стати свідком викрадення Беньяміна. Ви будете вдома за півгодини?
— Я зателефоную Сімоне, — обіцяє Ерік.— Чекатимемо на вас удома.
— Чудово.
— Йоно?
— Так?
— Я знаю, що в затриманні злочинця рахунок іде на години. Що перша доба найважливіша,— повільно уточнює Ерік.— А сьогодні вже...
— Ви не вірите, що ми його знайдемо?
— Я... я не знаю, — шепоче Ерік.
— Я рідко помиляюся, — каже Йона тихим, але різкуватим голосом. — І мені здається, що ми знайдемо вашого хлопчика.
Комісар кладе слухавку. Потім бере папірець, на якому записав ім’я «Ева Блау», і знов іде до Аньї. У її кабінеті сильно пахне апельсинами. Перед комп’ютером із рожевою клавіатурою стоїть миска з різними цитрусами, а на стіні висить великий блискучий плакат із зображенням м’язистої Аньї, на якому вона пливла батерфляєм. Олімпійські ігри.
Йона всміхається:
— Я в армії був офіцером, відповідальним за безпеку, міг проплисти десять кілометрів із сигнальним прапорцем. Але плавати батерфляєм так і не навчився.
— Марна трата енергії — ось що таке батерфляй.
— А по-моєму, гарно — ти схожа на русалку.
Анья починає пояснювати, не без гордості в голосі:
— Координаційна техніка досить вимоглива, потрібен чіткий ритм і... та кому це цікаво?
Анья солодко тягнеться, ледь не зачепивши великим бюстом Йону, що стоїть біля її стола.
— Чому? Мені цікаво, — відповідає він, дістаючи папірець.— А тепер, будь ласка, знайди мені декого.
Усмішка на Аньїному обличчі згасає:
— Так і знала, що тобі від мене щось треба. Надто все було гарно, надто приємно. Я тобі допомогла з цією телефонною вежею, і ти прийшов до мене з такою милою усмішкою — я вже майже подумала, що ти мене зараз запросиш на вечерю...
— А я запрошу, але тоді, коли для цього надійде слушний час.
Анья, похитавши головою, бере з рук Йони папірець: