— Отже, шукаєш людину. Це терміново?
— Дуже терміново, Аньє.
— То чого ти тут зуби скалиш?
— Я думав, ти не проти...
— Ева Блау, — задумливо протягує вона.
— Я не на сто відсотків упевнений, що це її справжнє ім’я.
Анья заклопотано кусає губи.
— Фальшиве ім’я. Негусто. І більше нічого нема? Адреси чи ще чогось такого?
— Ні, адреси нема. Я знаю тільки, що десять років тому вона була пацієнткою Еріка Марії Барка в Каролінській університетській лікарні — мабуть, усього кілька місяців. Але ти перевір реєстри, не тільки звичайні, а й усі інші. Чи є в Каролінській лікарні записи про якусь Еву Блау? Якщо вона купувала автівку, то її ім’я має бути в реєстрі автотранспорту. А може, вона колись оформлювала візу — або має читацький квиток у якійсь бібліотеці... А ще є всілякі об’єднання, Міжнародна організація товариств тверезості... Пошукай серед людей, що підпадають під програми захисту даних про особистість, і серед постраждалих від злочинів...
— Гаразд, гаразд, — відмахується Анья. — Забирайся вже звідси, коли хочеш, щоб я попрацювала.
Йона зупиняє аудіокнигу у виконанні П'ера Мюрберга, який зі своїм неповторним поєднанням спокою й наснаги читає «Злочин і кару» Достоєвського. Паркує машину біля «Лаовай» — ресторану з азійською вегетаріанською кухнею, який йому наполегливо радила відвідати Діса. Зазирає у вікно й одразу відзначає просту, аскетичну красу дерев’яних меблів: нічого зайвого, жодного надмірного оздоблення.
Коли він дзвонить у двері квартири, Ерік уже чекає на нього. Вони вітаються, і Йона коротко пояснює, Що хоче зробити.
— Спробуємо якомога докладніше реконструювати викрадення. Сімоне, ви серед нас єдина очевидиця.
Сімоне зосереджено киває.
— Отже, гратимете роль самої себе. Я буду злочинцем, а вам, Еріку, доведеться побути Беньяміном.
— Гаразд, — погоджується Ерік.
Йона дивиться на годинник.
— Сімоне, ви пам’ятаєте, о котрій годині відбулося викрадення?
Жінка, прочистивши горло, відповідає:
— Точно не знаю... але газети ще не приносили — отже, ще не було п’ятої. Я вставала попити води десь о другій... потім трохи полежала, але не спала... Виходить, десь між о пів на третю й п’ятою.
— Гаразд, тоді я виставляю на годиннику о пів на четверту, і ми матимемо приблизний час, — каже Йона. — Я відчиню двері, прокрадуся до кімнати, де на ліжку лежатиме Сімоне, удам, що роблю їй укол, а потім піду до Беньяміна — тобто до вас, Еріку, — зроблю «укол» і вам, а тоді витягну вас із кімнати, протягну по підлозі передпокою й виволочу з квартири. Ви важите більше за Беньяміна, тому ми потім віднімемо в підрахунках кілька хвилин. Сімоне, намагайтеся рухатись точно так само, як тоді. Щомиті зберігайте такі самі пози. Я хочу зрозуміти, що ви бачили, дізнатись усе, що ви могли бачити — чи відчувати.
Зблідла Сімоне киває.
— Дякую, — шепоче вона. — Дякую, що робите це.
Йона дивиться на неї крижаними сірими очима:
— Ми знайдемо Беньяміна.
Сімоне проводить рукою по чолу.
— Я йду в спальню, — хрипко промовляє вона й бачить, як Йона виходить із квартири з ключами в руці.
Коли комісар заходить, вона лежить під ковдрою. Він швидко рушає до неї — не бігом, але цілеспрямовано. Сімоне стає лоскотно, коли він піднімає її руку й удає, що робить укол. Коли комісар схиляється над нею, Сімоне зустрічається із ним очима й згадує, як прокинулася від відчутного уколу в руку й побачила, як хтось квапливо крадеться зі спальні в передпокій. Від одного цього спогаду в неї неприємно починає свербіти місце уколу. Коли силует Йони зникає із кімнати, Сімоне сідає, потирає згин ліктя, повільно підводиться й іде. Виходить у коридор; примружившись, заглядає в кімнату Беньяміна й бачить, як Йона схиляється над ліжком. І раптом з її вуст зриваються слова, ніби луною відбившись із пам’яті:
— Що ви там робите? Можна зайти?
Вагаючись, вона підходить до буфета. Її тіло пам’ятає, як знесиліло й упало. Ноги підгинаються, і водночас Сімоне згадує, як провалювалася глибше й глибше в німий морок, який прорізали лише дедалі коротші спалахи світла. Сімоне сидить, притулившись спиною до стіни, й дивиться, як Йона тягне Еріка за ноги. Її пам’ять відтворює послідовність невимовно страшних подій: Беньямін намагається вчепитися за одвірок, його голова стукається об поріг, він намагається вхопитися за неї, Сімоне, своїми дедалі слабшими руками.
Коли Йона протягує Еріка повз Сімоне й вона зустрічається поглядом зі своїм чоловіком, у передпокої на мить утворюється якась фігура з туману чи пари. Сімоне бачить обличчя Йони знизу, і в її свідомості воно на мить набуває рис злочинця. Затінене лице й жовта рука на щиколотці Беньяміна. У Сімоне важко калатає серце, коли вона чує, як Йона витягує Еріка на сходовий блок і зачиняє за собою двері.
У всій квартирі в повітрі повисає якась темна тривога. Сімоне не полишає відчуття, ніби їй знов укололи анестетик. Мляво рухаючись, вона підводиться на онімілі ноги й чекає, коли повернуться Ерік із Йоною.
Йона витягає Еріка на подряпану мармурову підлогу поверху, водночас озираючись довкола, нахиляючись і знов випростуючись, прикидаючи, де могли стояти свідки. Він намагається збагнути, наскільки далеко проглядаються сходи: може, хтось стояв п’ятьма сходинками нижче, біля самих билець, і спостерігав за злочинцем. Йона проходить до ліфта — він заздалегідь прочинив його двері. Трохи нахилившись уперед, комісар бачить власне обличчя в блискучій поверхні дверей, а тоді відсувну стінку в себе за спиною. Йона втягує лежачого Еріка в ліфт. Між ґратами ліфтової кабіни праворуч видніються двері квартири, щілина для пошти й латунна табличка з прізвищем мешканців, а з іншого боку — тільки стіна. Лампу на стелі над сходовим блоком затіняє дверна стійка. Пройшовши далі в кабіну ліфта, Йона кидає погляд на велике дзеркало; нахиляється, випростується, але не бачить нічого вартого уваги. Вікно на сходовому майданчику за весь цей час жодного разу не опиняється у полі зору. Озирнувшись через плече, комісар не помічає нічого нового. Аж раптом щось привертає його увагу: поглянувши під певним кутом у маленьке нахилене дзеркало, він бачить, як у ньому блиснуло вічко дверей квартири, яка доти не потрапляла в зону видимості. Зачинивши ліфтові двері з довгим вузьким віконцем, комісар зауважує, що дзеркало досі дозволяє йому побачити двері з вічком. «Якби хтось стояв по той бік дверей і дивився в це вічко,— думає комісар,— він би зараз чітко бачив моє обличчя». Проте відвівши голову всього на п’ять сантиметрів у будь-який бік, він уже не бачить цих дверей.
Коли вони спускаються, Ерік підводиться, а Йона дивиться на годинник:
— Вісім хвилин.
Вони повертаються у квартиру. Сімоне стоїть у передпокої; здається, вона щойно плакала.
— Він був у гумових рукавичках, — промовляє вона.— Жовтих гумових рукавичках.
— Ти впевнена? — запитує Ерік.
— Так.
— Тоді нема сенсу шукати відбитки пальців, — каже Йона.
— Що тепер? — запитує Сімоне.
— Поліція вже опитувала сусідів, — похмуро відповідає Ерік, поки Сімоне щіткою зчищає бруд і пил у нього зі спини.
Йона дістає якийсь аркуш паперу.
— Так, у мене є список опитаних. Поліціянти, звісно, зосередилися на мешканцях цього й нижнього поверхів. Із п’ятьма ще не розмовляли. А одну квартиру...
Він вдивляється в аркуш: на плані поверху закреслено квартиру збоку, позаду ліфта. Двері саме цієї квартири він бачив у обох дзеркалах.
— Одну квартиру викреслили, — каже комісар. — Ту, що по той бік ліфта.
— Її мешканців тоді не було, — пояснює Сімоне. — І досі не повернулися — у від’їзді. Шість тижнів у Таїланді.
Йона серйозно дивиться на Еріка й Сімоне.
— Час відвідати ваших сусідів, — коротко кидає він.
На дверях, які було повністю видно в дзеркала ліфта, табличка з написом «Росенлунд». Поліціянти, що проводили опитування мешканців, не стали звертати увагу на цю квартиру, бо з неї не видно ні дверей квартири Барків, ні ліфта, а до того ж власники перебували у від’їзді.