Йона, нахилившись, зазирає у щілину для пошти. Не бачить на килимку біля дверей ані газет, ані реклами. Із глибини квартири раптом долинає ледь чутний звук: у передпокій виходить із кімнати кіт, зупиняється і вичікувально дивиться на комісара, що так і стоїть, заглядаючи в щілину для пошти.
«Ніхто не стане лишати кота одного у квартирі на шість тижнів», — повільно думає Йона.
Кіт стоїть насторожено і, здається, до чогось прислухається.
— Не схоже, щоб ти вмирав від голоду, — каже йому Йона.
Кіт широко позіхає, застрибує на стілець, що стоїть у передпокої, і згортається клубочком.
Першим, із ким хоче поговорити комісар, є чоловік Аліси Франсен. Коли поліціянти опитували сусідів, відчинила їм вона. Подружжя Франсенів жило на тому ж поверсі, що й Сімоне з Еріком. Їхня квартира — просто навпроти ліфта.
Йона дзвонить у дзвінок і чекає. У голові в нього пролітає спогад про те, як він у дитинстві ходив по домівках із коробкою зі значками у вигляді квіток, які продавали, аби зібрати кошти на доброчинність, а іноді з картонною скарбничкою «Лютер’єльпен» — благодійної організації церкви Швеції. Йоні згадується відчуття, яке виникає перед тим, як тобі відчиняють незнайомі люди — відчуття, що ти небажаний гість. У очах господарів часто читаються настороженість і невдоволення.
Комісар дзвонить ще раз. Відчиняє жінка років тридцяти. Вона вичікувально й стримано дивиться на Йону, і чоловікові згадується погляд кота, якого він щойно побачив у буцімто порожній квартирі.
— Слухаю вас.
— Мене звати Йона Лінна,— він показує посвідчення.— Я хотів би поговорити з вашим чоловіком.
Жінка хутко позирає через плече, а тоді запитує:
— А можна спершу дізнатись, у чому справа? Мій чоловік дуже заклопотаний.
— Я хочу дещо в нього спитати щодо того, що відбулося в суботу, дванадцятого грудня.
— Але ж нас уже про це опитували, — роздратовано відповідає жінка.
Йона швидко проглядає аркуш паперу, який тримає у руці.
— Тут записано, що поліціянти розмовляли з вами, але не з вашим чоловіком.
Жінка невдоволено зітхає:
— Я не знаю, чи в нього знайдеться час.
Йона всміхається:
— Це забере всього кілька хвилин. Обіцяю.
Жінка знизує плечима й кричить углиб квартири:
— Тобіасе! Тут поліція!..
У коридор виходить чоловік у рушнику, обгорнутому навколо стегон. Його шкіра — дуже засмагла і, схоже, сильно нагріта.
— Здрастуйте, — вітається він і пояснює:— Я тут засмагав...
— Чудово, — схвалює Йона.
— Та ні. У мене дефіцит одного ферменту, що виробляється в печінці, і через це я мушу щодня засмагати дві години.
— Це інша справа, — сухо відповідає комісар.
— То ви хотіли щось у мене спитати?
— Так, я хотів дізнатись, чи ви не бачили або не чули чогось незвичного в ніч на суботу, дванадцяте грудня.
Тобіас чухає груди. Від нігтів на засмаглій шкірі лишаються білі сліди.
— Дайте подумаю... Гм... Ні, на жаль, не можу згадати нічого такого.
— Гаразд, дуже вам дякую, — каже Йона, нахиливши голову.
Тобіас тягнеться до ручки, аби зачинити двері.
— І ще одне, — Йона киває у бік порожньої квартири й продовжує: — Це подружжя, Росенлунди...
— Дуже приємні люди,— усміхається Тобіас і здригається від холоду.— Тільки чогось давно їх не бачив.
— Вони зараз у від’їзді. Ви не знаєте, чи нема в них покоївки чи ще якоїсь прислуги?
Тобіас хитає головою. Від холоду його шкіра блідне під засмагою.
— Даруйте, але гадки не маю.
— Дякую, — Йона дивиться, як Тобіас Франсен зачиняє двері.
Комісар переходить до наступного імені в списку: Ярл Гаммар — пенсіонер, що живе під Еріком і Сімоне і якого не було вдома, коли поліція опитувала сусідів.
Пан Гаммар виявляється худим дідком, що явно страждає на хворобу Паркінсона. Він одягнений в обтислу кофту, а шия його обмотана хусткою.
— Кримінальна поліція?— хрипким, ледь чутним голосом перепитує Тамар і позирає на Йону мутними від катаракти очима. — Що від мене треба кримінальній поліції?
— Я тільки хочу спитати у вас одну річ. Ви не бачили чогось незвичайного тут, у будинку, чи на вулиці в ніч на дванадцяте грудня?
Ярл Гаммар схиляє голову набік і примружує очі. Потім розплющує їх і хитає головою:
— Я приймаю ліки — дуже міцне снодійне.
Йона помічає жінку в нього за спиною.
— А ваша дружина? — запитує він. — Можна з нею поговорити?
Ярл Хаммар криво посміхається.
— Моя дружина Сольвейг була чудовою жінкою, але, на жаль, відійшла в інший світ. Її немає ось уже майже тридцять років.
Він обертається й піднімає тремтячу руку, вказуючи на темну постать у глибині квартири:
— Це Анабелла. Вона мені допомагає з прибиранням і таким іншим. На жаль, не розмовляє шведською — проте в усьому іншому вона просто бездоганна.
Почувши своє ім’я, жінка виходить на світло. Анабелла схожа на перуанку. На вигляд їй двадцять із хвостиком років. Дуже низенька, на щоках глибокі віспини, волосся зав’язане в недбалий пучок.
— Анабелла, — м’яко починає Йона, — soy comisario de policia, Йона Лінна.
— Buenos dias,— шепеляво вітається Анабелла й дивиться на нього чорними очима.
— Ти limpias más departamentos aqui? En este edificio?
Анабелла киває: так, вона прибирає і в інших квартирах у цьому будинку.
— Qué otros? — запитує Йона. У яких саме?
— Espera un momento, — каже Анабелла і, трохи подумавши, починає рахувати на пальцях: — El piso de Lagerberg, Franzén, Gerdman, Rosenlund, el piso de Johansson también.
— Росенлунди, — каже Йона. — Rosenlund es la familia con un gato, no es verdad?
Анабелла всміхається і киває: так, вона прибирає у квартирі, де є кіт.
— Y muchas flores, — додає вона.
— Багато квітів,— уточнює Йона, і жінка киває.
Йона серйозно запитує, чи не помітила вона чогось незвичного чотири ночі тому, коли зник Беньямін:
— Notabas alguna cosa especial hace cuatros dias? De noche...
Обличчя Анабелли застигає.
— No, — квапливо кидає вона й хоче відступити назад, углиб квартири.
— De verdad, — швидко каже Йона. — Espero que digas la verdad, Anabella.
Я хочу, щоб ти сказала мені правду. Це дуже важливо й ідеться про зниклу дитину.
Ярл Гаммар, що весь цей час стоїть поруч і слухає, каже непевним хрипким голосом, піднявши тремтячі руки:
— Ви б поласкавіше з Анабеллою: вона дуже хороша дівчина.
— Вона має розповісти мені, що бачила, — твердо промовляє Йона й знов обертається до Анабелли:
— La verdad, por favor.
Ярл Гаммар безпорадно дивиться, як із темних блискучих очей Анабелли котяться великі сльози.
— Perdón,— прошепотіла вона. — Perdón, senor.
— Не засмучуйся так, Анабелло, — каже Гаммар і махає Йоні: — Заходьте: я не можу дозволити, щоб вона плакала тут біля сходів.
Вони заходять й утрьох сідають за блискучий обідній стіл. Хазяїн дістає банку різдвяного печива. Анабелла тихим голосом розповідає, що їй ніде жити, що вона три місяці була бездомною, але спромагалася ховатись на сходових блоках і в коморах у квартирах, де прибирала. Коли вона отримала ключі від квартири Росенлундів, де мала поливати квіти й доглядати за котом, у неї нарешті з’явилася можливість спокійно вимитись і виспатись. Вона раз у раз твердить, що нічого не брала, що вона не крадійка, що не бере їжу, нічого не чіпає й спить не в хазяйському ліжку, а на килимі на кухні.
Потім Анабелла серйозно дивиться на Йону й каже, що спить дуже чуйно, бо в дитинстві мала доглядати за молодшими братами й сестрами. У ніч на четвер вона почула якийсь звук, що долинав зі сходового блока. Злякавшись, зібрала свої речі, підкралася до дверей і подивилась у вічко. Двері ліфта були відчинені, але вона нічого не побачила. Аж раптом почулися якісь звуки: зітхання й повільні кроки. Ніби шкандибає старий опасистий чоловік.