— А голосів не було?
Анабелла хитає головою:
— Sombras.
Анабелла пробує описати, як тіні рухалися по підлозі. Йона киває і запитує:
— Що ти бачила в дзеркалі? Qué viste en el espejo?
— У дзеркалі?
— Адже ти бачила дзеркало в ліфті, Анабелло?
Анабелла думає, а тоді повільно каже, що бачила в ньому жовту руку.
— А потім, — додає вона, — майже одразу побачила її обличчя.
— То була жінка?
— Sí, una mujer.
Так, жінка.
Анабелла розповідає, що жінка була у в’язаній шапці, яка відкидала тінь на її обличчя, але на якусь мить вона побачила її щоки й рот.
— Sin duda era una mujer, — повторює Анабелла.
Це точно була жінка.
— Якого віку?
Вона хитає головою: не знає.
— Така ж молода, як ти?
— Tal vez.
Можливо.
— Трохи старша? — питає Йона.
Анабелла киває, але потім каже, що не знає: вона бачила ту жінку всього кілька секунд, і її обличчя було приховане.
— Y la boca de la seňora? — Йона вказує пальцем на свої губи.— Який у неї був рот?
— Задоволений.
— Вона мала задоволений вигляд?
— Sí. Contenta.
Жодних особливих прикмет комісару добути не вдається. Він просить у Анабелли подробиць, питає її так і сяк, але очевидно, що та вже описала все, що бачила. Комісар дякує їй і Гаммару за допомогу.
Піднімаючись угору сходами, Йона набирає на мобільнику номер Аньї. Вона одразу відповідає:
— Анья Ларссон, національна кримінальна поліція.
— Знайшла щось про Еву Блау?
— Шукаю — а ти мене відволікаєш.
— Пробач, але це терміново.
— Знаю, знаю. Але поки в мене нічого нема.
— Гаразд, я зателефоную, щойно...
— Годі балачок,— уриває Анья й кладе слухавку.
37
Середа, шістнадцяте грудня перша половина дня
Ерік сидить у машині поруч із Йоною та дмухає на каву в паперовій склянці. Вони проїжджають повз університет і Шведський музей природознавства. По той бік дороги, в напрямку озера Бруннсвікен, серед дедалі густішої темряви блищить світло оранжерей.
— Ви впевнені, що правильно запам’ятали ім’я? Ева Блау? — запитує Йона.
— Так.
— Нічого не знайшлося ні в телефонних довідниках, ні в реєстрах злочинів і судимостей, ні в базі підозрюваних, ні в реєстрі зброї, ні в базі даних Державної податкової служби, ні в реєстрі актів цивільного стану, ні в реєстрі автотранспорту. Я доручив перевірити всі реєстри губернських управлінь і рад, бази церкви, страхової каси й міграційної служби. У Швеції немає й ніколи не було жодної Еви Блау.
— Вона була моєю пацієнткою,— твердо каже Ерік.
— Отже, насправді її звали якось інакше.
— Чорт забирай! Я що, не знаю, як звати моїх...
Він замовкає. У голові в нього блискавкою спалахує здогадка щодо справжнього імені Еви, але він не встиг вхопитися за неї і вона одразу зникає.
— Що ви хотіли сказати? — запитує Йона.
— Я перевірю у своїх паперах: може, її лише називали Евою Блау, а справжнє ім’я було іншим.
Біле зимове небо низьке й щільне, і здається, що от-от піде сніг.
Ерік відпиває кави й відчуває, як солодкість змінюється гірким посмаком. Йона звертає у напрямку району приватних будинків у Тебю. Машина повільно їде позаду будинків, повз сади з голими померзлими фруктовими деревами й маленькі накриті басейни, засклені веранди з ротанговими меблями, вкриті снігом батути, кипариси з електрогірляндами, сині санки й припарковані автівки.
— А куди ми, власне, їдемо? — раптово перепитує Ерік.
Маленькі круглі сніжинки кружляють у повітрі, падають на капот, забиваючись під двірники.
— Уже майже приїхали.
— Куди?
— Я все-таки знайшов кількох людей на прізвище Блау,— посміхається Йона.
Він повертає і зупиняється перед відокремленим гаражем, але не глушить мотор. Посеред газону стоїть двометровий пластмасовий Вінні-Пух у облупленому червоному светрі. Більше жодних ігрових конструкцій у саду нема. Доріжка з нерівних шиферних плит веде до великого дерев’яного будинку, пофарбованого в жовтий колір.
— Тут живе Ліселотт Блау, — повідомляє Йона.
— Хто це?
— Гадки не маю. Але можливо, вона знає щось про Еву, — каже комісар і, побачивши скептичну гримасу Еріка, додає: — Ми поки не маємо кращих варіантів.
Ерік хитає головою:
— Це було давно. Я ніколи не згадую часи, коли займався гіпнозом, — він дивиться у сіро-льодяні очі Йони. — Можливо, що Ева Блау тут ні до чого.
— Ви намагалися згадати?
— Намагався, — неуважно відповідає Ерік і дивиться на скляночку з кавою.
— Як слід намагалися?
— Мабуть, ні.
— Ви не знаєте, чи вона була небезпечна — ця Ева Блау? — запитує комісар.
Ерік визирає у вікно машини й бачить, що хтось фломастером намалював Вінні-Пуху ікла й злісно зведені брови. Відпиває кави й раптом згадує той день, коли вперше почув ім’я «Ева Блау».
Він згадав.
Було пів на дев’яту ранку. Крізь запилені вікна світили прямі сонячні промені. «Я був у кабінеті, спав після нічного чергування», — подумав Ерік.
Десять років тому
Годинник показував пів на дев’яту ранку. У запилені вікна світило сонце. Я спав у кабінеті після нічного чергування. Не виспався, але все ж зібрав свою спортивну сумку. Ласеє Ульсон уже кілька тижнів поспіль скасовував наші з ним бадмінтонні матчі. Він був надто зайнятий: мотався між лікарнею в Осло й Каролінською лікарнею, читав лекції в Лондоні й мітив на місце в раді лікарні. Проте вчора зателефонував мені й запитав, чи я готовий зійтись із ним у черговому поєдинку.
— Я охрініти який готовий, — відповів я.
— Готовий ганебно мені продути, — сказав він без звичного ентузіазму.
Я вилив залишки кави в мийку, лишив чашку на кухні для персоналу, збіг сходами вниз і на велосипеді дістався до спортзали. Коли я зайшов у роздягальню, Ларс уже чекав там. Він підвів погляд, майже злякано подивився на мене, відвернувся й натягнув шорти.
— Я тебе так віддрючу, що ти тиждень сидіти не зможеш, — оголосив Ларс і поглянув на мене, а потім тремтячими руками замкнув шафку.
— Багато працюєш, — зазначив я.
— Що-що? А, так, у мене...
Він замовк і важко опустився на лавку. Я запитав:
— Ти нормально почуваєшся?
— Краще не буває. Сам-то як?
— Я в п’ятницю зустрічаюсь із радою лікарні.
— То в тебе закінчилися виділені кошти? Вічно одне й те саме.
— Та я не дуже хвилююся, — сказав я. — Тобто, по-моєму, все йде добре. Мої дослідження не стоять на місці, справа просувається, у мене дуже-таки непогані результати.
— Я знайомий із Франком Паульссоном із ради, — сказав Ларс і підвівся.
— Отакої. А де ви познайомились?
— В армії разом служили, у Будені. Він тямущий хлопець — і щирий.
— Це добре, — тихо промовив я.
Коли ми вийшли з роздягальні, Ласеє схопив мене за руку:
— Хочеш, я зателефоную йому й попрошу, щоб вони тобі відстібнули грошей?
— А так можна? — засумнівався я.
— Навряд чи, але чим чорт не жартує.
— Тоді краще не треба, — посміхнувся я.
— Але ж тобі треба продовжувати своє дослідження.
— Якось воно буде.
— Ніхто не може знати напевно.
Я поглянув на нього й нерішуче проказав:
— Ну, це, мабуть, не дуже розумна ідея, але...
— Увечері зателефоную Паульссону.
Я кивнув. Ларс, усміхаючись, легенько ляснув мене по спині.
Коли ми зайшли в простору залу, де було чути скрипіння кросівок і всі звуки відгукувалися луною, Ларс раптом запитав: