— А ти не міг би взяти в мене одну пацієнтку?
— А що таке?
— У мене просто бракує на неї часу, — пояснив він.
— Ну, я вже набрав групу...
— Гаразд.
Я став розминатися, чекаючи, коли звільниться п’ятий майданчик. Ларс потупцяв біля мене, потім провів рукою по волоссю й, прочистивши горло, сказав:
— Мені здається, що Еві Блау місце саме у твоїй групі. Вона страшенно зациклена на травмі — принаймні, так мені здається. Не можу пробити її шкаралупу, жодного разу не вийшло.
— Я залюбки щось пораджу, якщо...
— Порадиш? — перебив він, а тоді знизив голос:— Якщо чесно, з мене її вже вистачило.
— Щось сталося? — запитав я.
— Та ні, я просто... думав, що вона тяжко хвора — фізично.
— А виявилося, що ні?
Ларс пильно поглянув на мене, напружено посміхаючись, а тоді нарешті запитав:
— Ти не можеш просто сказати, що візьмеш її?
— Я подумаю.
— Гаразд, потім поговоримо, — квапливо сказав він.
Ласеє трохи побіг на місці, зупинився, стривожено глянув у бік дверей, подивився на людей, що ввійшли в залу, а тоді притулився до стіни й промовив:
— Не знаю, Еріку, було б круто, якби ти поглянув на Еву. Я б...
Він замовк і глянув у бік майданчика: у двох молодих жінок, схожих на студенток-медичок, лишалося ще кілька хвилин. Коли одна з них спіткнулась і пропустила простий скорочений удар, він пирхнув і прошепотів:
— Корова.
Я поглянув на годинник і порозминав плечі. Ласеє гриз нігті. Під пахвами у нього розпливлися плями поту. Я помітив, що його обличчя постаріло, осунулося. За дверима зали хтось крикнув; Ласеє сіпнувся й озирнувсь у той бік.
Жінки зібрали свої речі й пішли з майданчика, про щось щебечучи.
— Наша черга, — зазначив я й покрокував туди.
— Еріку, я колись просив тебе взяти в мене пацієнта?
— Ні. Просто в мене вже заповнена група.
— А якщо я чергуватиму замість тебе? — швидко запитав він і пильно поглянув на мене.
— Це ж чимале навантаження, — здивовано промовив я.
— Знаю. Я просто подумав — у тебе сім’я, тож тобі потрібніше бути вдома.
— Вона небезпечна?
— Тобто? — запитав він із невпевненою посмішкою й став щипати свою ракетку.
— Ця Ева Блау. Ти думаєш, що вона небезпечна?
Він знов позирнув у бік дверей.
— Не знаю навіть, як відповісти, — тихо сказав він.
— Вона тобі погрожувала?
— Ну... всі пацієнти такого типу можуть виявитись небезпечними, цього відразу не скажеш. Але я впевнений, що ти з нею впораєшся.
— Ну, коли так...
— Ти береш її? Еріку, скажи, що береш. Ну?
— Беру, — зітхнув я.
У Ларса зашарілися щоки, він відвернувся й покрокував до задньої лінії. Раптом по внутрішній поверхні стегна в нього побіг струмочок крові; він витер її рукою й поглянув на мене. Зрозумівши, що я побачив кров, він пробурмотів, що в нього проблеми з пахом, вибачився і, кульгаючи, залишив майданчик.
Минуло два дні. Я щойно повернувся до своєї приймальні, коли у двері постукали. Я відчинив. У коридорі стояв Ласеє Ульсон, а за кілька метрів від нього — жінка в білому плащі-дощовику. Погляд у неї був стривожений, а ніс червоний, ніби вона змерзла. Худе гостре обличчя яскраво нафарбоване, навколо очей блакитно-рожеві тіні.
— Це Ерік Марія Барк, — відрекомендував мене Ласеє. — Чудовий лікар. Кращий, ніж я коли-небудь буду.
— Ви рано, — сказав я.
— Це нічого? Можна? — знервовано запитав він.
Я кивнув і запросив їх увійти.
— Еріку, я запізнююся, — тихо промовив Ларс.
— Було б добре, якби ти був присутній.
— Знаю, але мені треба бігти. Телефонуй мені будь-коли, я відповім, хоч серед ночі — коли завгодно.
Він помчав, а Ева Блау пройшла за мною в кабінет, зачинила за собою двері, а тоді подивилася мені в очі.
— Це ваше? — раптом запитала вона й простягнула мені порцелянового слоника на тремтячій долоні.
— Ні.
— Я ж бачила, як ви на нього подивилися, — глузливо промовила вона. — Захотіли його, так?
Я набрав у груди побільше повітря й запитав:
— Чому ви думаєте, що мені хочеться цього слоника?
— А що, не хочеться?
— Ні.
— А цього не хочеться? — запитала вона й задерла сукню.
Вона була без трусів, волосся на лобку поголене.
— Ево, не треба так робити.
— Гаразд, — сказала вона. Її губи нервово тремтіли.
Вона підійшла впритул до мене. Від її одягу різко пахло ваніллю.
— Давайте сядемо, — безвиразно запропонував я.
— Я на вас чи ви на мене?
— Можете сісти на диван.
— На диван?
— Авжеж.
— Ще чого, — вона скинула плащ на підлогу, підійшла до письмового стола й сіла на мій стілець.
— Не хочете трохи розповісти про себе? — запитав я.
— А що вас цікавить?
Я замислився, чи може вона попри всю свою напруженість легко піддатися гіпнозу, чи чинитиме опір, намагатиметься бути стриманою й пильною.
— Я вам не ворог, — спокійно промовив я.
— Правда?
Ева висунула одну з шухляд стола.
— Не треба, — попросив я.
Вона проігнорувала мої слова й заходилася недбало нишпорити в паперах. Я підійшов до неї, відвів її руку, закрив шухляду й рішуче промовив:
— Цього робити не можна. Я просив вас припинити.
Вона затято подивилася на мене й знову висунула шухляду. Не спускаючи з мене очей, витягла стос паперів і кинула його на підлогу.
— Припиніть,— жорстко сказав я.
У неї затремтіли губи, а очі наповнилися сльозами.
— Ви мене ненавидите, — прошепотіла вона. — Я знала, знала, що ви мене ненавидітимете. Всі мене ненавидять.
Її голос раптом став переляканим.
— Ево, — обережно сказав я,— все гаразд, вам ніщо не загрожує. Просто сядьте. Візьміть мій стілець, якщо хочете, або сідайте на диван.
Жінка кивнула, підвелася зі стільця й пішла до дивана, але раптом обернулась і тихо спитала:
— А можна я торкнуся вашого язика?
— Не можна. Сідайте.
Вона нарешті сіла, але одразу ж почала безупинно соватися на стільці.
Я помітив, що вона щось затисла в кулаці.
— Що це у вас там? — запитав я.
Вона швидко заховала руку за спину.
— Підійдіть і подивіться, коли не боїтесь, — відгукнулася вона злякано-ворожим голосом.
На мене наринуло кілька коротких хвиль роздратування, але я змусив себе говорити спокійно:
— Не хочете розказати, чому ви потрапили до мене?
Жінка похитала головою.
— Як ви думаєте? — запитав я.
У неї сіпнулося обличчя.
— Бо я сказала, що в мене рак, — прошепотіла Ева.
— Ви боялися, що у вас може бути рак?
— Мені здавалося, що він хоче, щоб у мене був рак.
— Ларс Ульсон?
— Мені прооперували мозок, зробили кілька операцій. Під наркозом. Мене зґвалтували, поки я була непритомна.
Вона подивилась мені в очі й квапливо розтягла губи в посмішці:
— Тож тепер я вагітна й лоботомована.
— Що ви хочете сказати?
— Що це чудово. Мені дуже хочеться дитини, сина, хлопчика, який буде смоктати мої груди.
— Ево, — сказав я. — Як ви гадаєте, чому ви тут?
Вона простягла руку, яку доти тримала за спиною, і розтулила кулак. Долоня була порожня, і Ева кілька разів покрутила нею.
— Хочете оглянути мою піхву? — прошепотіла вона.
Я зрозумів, що маю вийти чи покликати кого-небудь у кабінет. Ева підхопилася на ноги й сказала:
— Пробачте. Пробачте, я просто боюся, що ви мене зненавидите. Будь ласка, не ненавидьте мене. Я хочу лишитися тут, мені потрібна допомога.
— Ево, заспокойтесь. Я просто намагаюся поговорити з вами. Вам слід долучитися до моєї групи гіпнотерапії. Ви це знаєте, Ларс вам пояснив. Він сказав, що ви не проти, що ви хочете цього.