Вона кивнула й скинула мою кавову чашку на підлогу.
— Пробачте, — знову сказала вона.
Коли Ева Блау пішла, я підібрав з підлоги папери й сів за стіл. За вікном ішов світлий дощ; я згадав, що сьогодні дитсадок Беньяміна на екскурсії, а ми із Сімоне забули дати йому непромокальні штани, які перед тим випрали.
А тепер світла, біла дощова вода вкривала дороги, тротуари й ігрові майданчики.
Я подумав, чи не зателефонувати до дитсадка й не попросити, щоб Беньяміна не брали на екскурсію. Я завжди страшенно нервував, коли його везли кудись на природу. Мені не подобався навіть той факт, що, аби потрапити до їдальні, йому доводиться пройти кількома коридорами й спуститися двома сходами. Я просто-таки бачив, як нетерплячі діти штовхають його, як хтось вдаряє важкими дверима, як він спотикається об чиєсь взуття, недбало розкидане перед дверима. «Я зробив йому укол,— подумав я. — Завдяки лікам він не зійде кров’ю через якусь маленьку ранку. Але він усе одно значно вразливіший за інших дітей».
Пам’ятаю, як наступного ранку сонячне світло пробивалося крізь темно-сірі штори. Поруч спала гола Сімоне. Рот напіврозтулений, волосся розпатлане, плечі й груди вкриті дрібним світлим ластовинням. По руці її раптом пішли сироти. Я натягнув на Сімоне ковдру. Тихо кашлянув Беньямін. Я й не помітив, що він тут. Іноді, в ті ночі, коли йому снилися жахи, він прокрадався в нашу кімнату й лягав на матрац на підлозі, а я лежав у незручній позі й тримав його за руку, доки він не засинав.
Годинник показував шосту; я повернувся на бік, заплющив очі й подумав, що добре було б ще доспати.
— Тату? — раптом прошепотів Беньямін.
— Поспи ще трохи, — тихо сказав я.
Він сів на матраці, поглянув на мене й сказав своїм тонким чистим голоском:
— Тату, а ти вночі лежав на мамі.
— Та ну? — сказав я, відчуваючи, що Сімоне в мене під боком прокинулася.
— Ага. Лежав на ній під ковдрою й сіпався, — продовжував він.
— Оце так, — сказав я якомога невимушенішим голосом.
— М-м, — Сімоне фиркнула й засунула голову під подушку.
— Ну, може, мені щось снилося, — непевно промовив я.
Сімоне під подушкою затрусилася від сміху.
— Тобі наснилося, що ти сіпаєшся?
— Ну-у...
Сімоне визирнула, широко всміхаючись.
— Ану відповідай, — сказала вона серйозним голосом.— Тобі наснилося, що ти сіпаєшся?
— Тату?
— Мабуть, так.
— Але як так вийшло?— зі сміхом продовжила Сімоне.— Чому ти лежав на мені, коли...
— Час снідати, — перебив я.
Коли Беньямін підводився, я побачив, як у нього скривилось обличчя. Вранці йому завжди бувало найгірше: після того, як суглоби декілька годин були нерухомі, часто траплялися спонтанні кровотечі.
— Ну як ти?
Беньямін притулився до стіни, щоб не впасти.
— Зараз, мій маленький. Я зроблю тобі масаж,— сказав я.
Беньямін, зітхнувши, ліг у ліжко й дозволив мені акуратно порозминати його кінцівки.
— Не хочу укол, — засмутився малий.
— Сьогодні не буде уколу, Беньяміне, тільки післязавтра.
— Тату, я не хочу.
— Подумай про Ласеє. У нього діабет, — нагадав я.— Йому щодня роблять уколи.
— А Давіду не треба робити уколів, — поскаржився Беньямін.
— Ну, може, йому щось інше не подобається.
Стало тихо.
— У нього тато помер, — прошепотів Беньямін.
— Так, — сказав я, закінчуючи масажувати йому плечі й руки.
— Дякую, тату, — сказав Беньямін і обережно підвівся.
— Мій малюк...
Я обійняв його худеньке тільце, як завжди, стримавши бажання міцно притиснути його до себе.
— Можна подивитися покемонів? — запитав Беньямін.
— Спитай у мами, — відповів я.
Сімоне з кухні крикнула: «Боягуз!»
Після сніданку я сів у кабінеті за стіл Сімоне, взяв телефон і набрав номер Ласеє Ульсона. Відповіла його секретарка, Дженні Лагеркранц. Вона працювала в нього вже принаймні років двадцять. Ми трохи побалакали; я розповів, що мені вперше за три тижні вдалося виспатись уночі, а тоді попросив покликати Ласеє.
— Зачекайте хвилинку, — сказала вона.
Я збирався, якщо ще не пізно, попросити його нічого не казати про мене Франку Паульссону з ради лікарні.
У трубці клацнуло, і за кілька секунд почувся голос секретарки:
— Ларс зараз не може розмовляти.
— Скажіть йому, що це я.
— Я сказала, — сухо відповіла вона.
Я мовчки поклав слухавку, заплющив очі й відчув, що щось не так, що мене, схоже, обдурили, що Ева Блау — складніша й небезпечніша пацієнтка, ніж казав Ласеє Ульсон.
— Нічого, впораюсь, — прошепотів я собі.
Але потім подумав, що в групі гіпнотерапії може порушитись рівновага. Я зібрав невелику групу людей обох статей — людей із зовсім різними проблемами, історіями хвороби й минулим. Я не брав до уваги те, наскільки легко вони піддаються гіпнозу. Моєю метою було спілкування, встановлення контакту між учасниками групи, розвиток їхніх стосунків із самими собою та з іншими. Багато з них страждали від сильного почуття провини, яке заважало спілкуватись із людьми, вписатись у соціум. Вони переконували себе, буцімто самі винні в тому, що їх зґвалтували чи скалічили. Вони втратили здатність керувати власним життям, втратили всяку довіру до світу.
Під час останнього сеансу група зробила великий крок уперед. Ми, як завжди, порозмовляли, а потім я спробував занурити Марека Семіовича в глибокий гіпноз. Досі мені це не вдавалося. Він був незосередженим і весь час чинив опір. Я відчував, що ще не знайшов правильного підходу до нього, що ми навіть не визначили, із чого слід почати.
— Будинок? Футбольне поле? Ліс? — навмання питав я.
— Не знаю,— як завжди, відповів Марек.
— Але ж нам треба звідкись почати.
— Звідки?
— Уявіть собі місце, куди вам доведеться повернутися, аби зрозуміти, ким ви є тепер, — сказав я.
— Зениця,— безвиразно сказав Марек.— Місто в Зеницько-Добойському кантоні.
— Так, добре,— я занотував місце. — Ви пам’ятаєте, що там сталося?
— Усе сталося тут, у великому старезному будинку з темного дерева — майже як замок. Маєток із крутим дахом, із маленькими вежами й верандами...
Тепер учасники групи зосередилися, всі слухали, всі розуміли, що у свідомості Марека раптом відчинилися якісь внутрішні двері.
— Я сидів у кріслі, здається, — повільно продовжував він. — Чи на якихось подушках. Хай там як, я курив «Мальборо», поки... мабуть, сотні дівчат і жінок із мого рідного міста проходили переді мною.
— Проходили?
— За кілька тижнів... Вони проходили крізь двері, і їх вели широкими сходами до спалень.
— Будинок розпусти? — спитав Юссі зі своєю твердою норрландською вимовою.
— Я не знаю, що там відбувалося, майже нічого не знаю,— тихо відповів Марек.
— Ви ніколи не були в кімнатах на верхньому поверсі? — запитав я.
Він потер обличчя долонями, а тоді перевів дух.
— Пам’ятаю таке, — почав він.— Я входжу в маленьку кімнату й бачу вчительку, яка викладала в нас у сьомому-дев’ятому класах. Вона лежить прив’язана до ліжка, гола, із синцями на стегнах.
— Що відбувається?
— Я стою просто біля дверей, у мене в руці щось на зразок дерев’яної палиці... Далі не пам’ятаю.
— Спробуйте згадати, — спокійно сказав я.
— Усе зникло.
— Ви впевнені?
— Я більше не можу.
— Гаразд, не треба, цього достатньо, — сказав я.
— Стривайте, — попросив він і надовго затих.
Потім зітхнув, потер обличчя й підвівся.
— Мареку?
— Нічого не пам’ятаю, — різким голосом сказав він.
Я зробив кілька позначок у нотатнику й відчув, що погляд Марека прикутий до мене.
— Не пам’ятаю, але все сталось у тому клятому будинку,— додав він.