Я подивився на нього й кивнув.
— Усе, чим я є, — воно там, у тому дерев’яному особняку.
— У старому замку, — сказала Лідія, що сиділа поруч із ним.
— Точно, у старому замку, — підхопив він і розсміявся, проте обличчя в нього лишилося сумним.
Я знову поглянув на годинник. За годину я мав зустрітись із керівництвом лікарні й презентувати своє дослідження. Я мусив або домогтися, щоб мені виділили нові кошти, або ж згорнути й дослідження, й терапію. Досі в мене не було часу нервувати. Я підійшов до умивальника, сполоснув обличчя і, перш ніж вийти з ванної, постояв, роздивляючись своє відображення в дзеркалі й намагаючись усміхнутися. Замикаючи двері кабінету, я побачив у коридорі, всього за кілька кроків від себе, молоду жінку.
— Ерік Марія Барк?
Її густе темне волосся було вкладене у вузол на потилиці; коли вона всміхнулася мені, на щоках у неї з’явилися глибокі ямочки. Одягнена вона була в лікарський халат, на грудях посвідчення інтернки.
— Майя Свартлінг, — відрекомендувалася вона, простягаючи руку.— Я одна з ваших найбільших шанувальниць.
— Чим же я заслужив на таку пошану?— усміхнувся я.
Вона мала радісний вигляд і пахла гіацинтами — карликовими квітами.
— Я хотіла б узяти участь у вашій роботі, — навпростець сказала вона.
— У моїй роботі?
Вона кивнула й сильно почервоніла.
— Мені справді дуже цього хочеться, — сказала вона.— Те, що ви робите, неймовірно цікаво.
— Вибачте, якщо розчарую, але я навіть не знаю, чи триватимуть мої дослідження далі, — промовив я.
— А в чому річ?
— Виділених коштів вистачить лише до кінця року.
Я подумав про зустріч, на яку невдовзі мав прийти, і зробив зусилля, аби залишитися привітним:
— Це чудово, що вас так цікавить моя робота. Я залюбки обговорю з вами вашу пропозицію. Але зараз я саме маю йти на важливу зустріч, яка...
Майя відступила від мене.
— Пробачте, — сказала вона. — Пробачте, ради бога.
— Можемо поговорити дорогою до ліфта, — всміхнувся я.
Ситуація, схоже, схвилювала її. Вона знов почервоніла й пішла поруч зі мною.
— Ви думаєте, можуть виникнути труднощі з отриманням коштів? — стурбовано спитала вона.
До зустрічі з керівництвом лишалося кілька хвилин. Розповідати про свої дослідження — результати, мету й план роботи, аби обґрунтувати необхідність отримання коштів, — це звична річ, але мені це завжди давалося непросто, адже я знав, що зіткнусь із проблемами через нерозуміння й упереджене ставлення до гіпнозу.
— Річ у тім, що більшість людей досі вважає гіпноз чимось несерйозним. Через цей стереотип презентувати недосконалі результати досить важко.
— Але якби вони прочитали всі ваші доповіді, то знайшли б там чудові, беззаперечні свідчення ефективності гіпнозу, навіть якщо публікувати щось поки зарано.
— Ви читали всі мої доповіді? — скептично запитав я.
— Їх дуже багато, — сухо відповіла вона.
Ми зупинилися біля дверей ліфта.
— Яка ваша думка щодо енграм? — вирішив випробувати її я.
— Маєте на увазі розділ про пацієнта з ушкодженням черепа?
— Авжеж, — кивнув я, намагаючись приховати здивування.
— Цікаво, що ви пішли наперекір наявним теоріям про те, яким чином пам’ять розподіляється в мозку.
— Маєте якісь міркування щодо цього?
— Так. Вам слід розвинути дослідження синапсів і зосередитись на мигдалинах.
— Просто неймовірно, — сказав я й натиснув кнопку ліфта.
— Вам обов’язково треба отримати кошти.
— Знаю, — відповів я.
— А що буде, якщо вам відмовлять?
— Ну, сподіваюся, що в мене ще буде час, аби скоротити терапію поступово й продовжувати працювати з пацієнтами іншими методами.
— А дослідження?
Я знизав плечима.
— Може, пошукаю інший інститут. Якщо хтось мене візьме.
— У вас є якісь вороги в раді лікарні?
— Здається, ні.
Майя поклала руку мені на плече, винувато всміхаючись. Її щоки почервоніли ще більше.
— Ви неодмінно отримаєте кошти. Ви першопроходець, у раді не можуть відмахнутися від вас, — вона зазирнула мені глибоко в очі. — Якщо вони цього не розуміють, я піду за вами у будь-який університет, у якому вас гідно оцінять.
Я раптом подумав, чи не заграє вона зі мною. Було щось таке в її догідливості, у її м’якому, хрипкуватому голосі. Я швидко глянув на її значок з іменем: Майя Свартлінг, лікарка-інтернка.
— Майє...
— Не відмовляйте мені, — грайливо прошепотіла вона,— Еріку Маріє Барк.
— Поговоримо про це згодом, — сказав я, коли двері ліфта роз’їхалися.
Майя Свартлінг посміхнулася — на її щоках знов з’явилися ямочки, — склала долоні біля підборіддя, жартівливо, але низько вклонилась і м’яко вимовила:
— Саваді.
Я, посміхаючись самому собі, згадував це тайське вітання, коли піднімався ліфтом до кабінету директорки. Дзенькнув сигнал відчинення дверей, і я вийшов. Двері кабінету були відчинені, але я все ж постукав, перш ніж увійти. Анніка Лорентсон сиділа й видивлялась у панорамні вікна, з яких відкривався краєвид на Північне кладовище й Хазький парк. На її обличчі не було жодного сліду від тих двох пляшок вина, які вона, якщо вірити чуткам, випивала щовечора, аби заснути. Кровоносні судини не проступали, приховані під шкірою п’ятдесятирічної жінки. Утім, під очима й на чолі в неї, звісно, вже з’явилася сіточка зморщок, а лінії підборіддя й шиї, які колись були такими гарними, що забезпечили Анніці друге місце на конкурсі краси «Міс Швеція», тепер уже виказували її немолодий вік.
Сімоне прочитала б мені лекцію щодо цього, подумав я. Вона б неодмінно сказала, що чоловіки, критикуючи зовнішність жінок, які обіймають вищі посади, прагнуть принизити їхню гідність і тим самим самоствердитись. Ніхто не обговорює зловживання спиртним із боку начальників чоловічої статі, нікому не спаде на думку сказати, що в начальника зів’яле обличчя.
Я привітався з директоркою, сів поруч із нею й сказав:
— Гарно тут.
Анніка Лорентсон мовчки всміхнулася мені. Вона була засмагла й струнка, а її рідке волосся вигоріло на сонці. Парфумами від неї не пахло — радше чистотою. Слабкий запах якогось украй дорогого мила.
— Не хочете води? — вона вказала на пляшки мінералки.
Я похитав головою й спитав себе: де ж решта членів ради? Адже вони мали б бути тут: мій годинник показував, що минуло вже п’ять хвилин із часу, на який було призначено наша зустріч.
Анніка підвелась і промовила, немов прочитавши мої думки:
— Вони прийдуть, Еріку. У них просто сьогодні лазневий день, — вона посміхнулась. — Чудовий спосіб уникнути зустрічі зі мною. Хитро, чи не так?
Тієї ж миті двері відчинились, і в кабінет увійшло п’ятеро чоловіків із розчервонілими обличчями. Коміри їхніх піджаків були вологі від їхнього мокрого волосся й ший. Від них ішло тепло й пахло лосьйоном після гоління. Чоловіки неквапливо завершували свою розмову. Я почув, як Ронні Йоганссон каже:
— Проте на моє дослідження піде чимало коштів.
— Це зрозуміло... — занепокоєно протягнув Свейн Гольстейн.
— Б’ярне все балакав про те, як вони почнуть урізати бюджети. Мовляв, мудрагелі з бухгалтерії хочуть капітально «відрегулювати» виділення коштів на дослідження.
— Я чув. Але в нас нема причин для тривоги, — тихо промовив Гольстейн.
Коли вони ввійшли, розмова затихла.
Свейн Гольстейн міцно потис мені руку.
Ронні Йоганссон, який був уповноваженим із питань фармацевтичних препаратів, лише стримано помахав мені й сів, поки мою руку тиснув Педер Меларстедт, член губернської ради. Він, відсапуючись, усміхнувся мені, і я помітив, що він досі рясно пітніє: струмочки поту стікали з-під його волосся.
— А ви пітнієте? — з усмішкою запитав він. — Моїй дружині це дуже не подобається, а я от упевнений, що пітніти корисно. Зрозуміло ж, що корисно.
Франк Паульссон ледве глянув на мене, коротко кивнув, а тоді відійшов до протилежної стіни. Всі ще трохи поговорили, потім Анніка неголосно плеснула в долоні й попросила членів ради зайняти місця за столом для нарад. Після лазні їм усім хотілося пити, і вони одразу відкрили пляшки з мінералкою, які стояли на великому яскраво-жовтому пластмасовому столі.