Я ще якусь мить постояв, не рухаючись і розглядаючи чоловіків — людей, у чиїх руках була доля мого дослідження. Я відчув щось дивне: дивлячись на членів ради, я згадав учасників своєї групи гіпнотерапії. Вони цілком містились у цій миті: їхні спогади, переживання й витіснені в підсвідомість почуття застигли, мов нерухомі клубки диму в скляній кулі. Трагічна краса Шарлоттиного обличчя, важке сумне тіло Юссі, лисувата маківка й гострий, зляканий погляд П'ера, брязкітливі прикраси Лідії й запах ладану від її одягу, Сібель із її перуками — і вкрай невротична Ева Блау. Мої пацієнти були такими собі таємними дзеркальними двійниками цих одягнених у костюми, впевнених і заможних чоловіків.
Члени ради розсілися, пошепки перемовляючись і соваючись на стільцях. Хтось із них побрязкував монетами в кишені штанів, а один цілком поринув у свій блокнот-органайзер. Анніка підвела очі, м’яко всміхнулась і сказала:
— Еріку, прошу.
— Сутність моєї методики, — почав я, — полягає в лікуванні травм із допомогою групової гіпнотерапії.
— Це ми зрозуміли, — зітхнув Ронні Йоганссон.
Я спробував коротко переказати все, що встиг зробити за цей час. Члени ради слухали неуважно; деякі з них видивлялися на мене, деякі втупились у стіл.
— Перепрошую, я мушу йти, — сказав невдовзі Райнер Мільх, підвівся, потис руку декому з присутніх і залишив приміщення.
— Ви мали заздалегідь отримати мій звіт,— продовжував я. — Знаю, він досить довгий, але скоротити його я ніяк не міг.
— Чому ж? — запитав Педер Меларстедт.
— Бо ще зарано робити будь-які висновки, — пояснив я.
— А якщо перестрибнути на два роки вперед?
— Складно сказати, але я бачу певні закономірності,— відповів я, хоч і знав, що не слід розвивати цю тему.
— Закономірності? Які саме?
— Не розповісте нам, чого сподіваєтесь досягти? — з усмішкою запитала Анніка.
— Я сподіваюсь виявити ментальні бар’єри, які лишаються в людей під час занурення в гіпноз, визначити, яким чином мозок у стані глибокого розслаблення знаходить нові способи захистити особистість від того, що її лякає. Я маю на увазі — і це дуже цікаво,— що коли наближаєшся до травми, до ядра, до того, що становить реальну загрозу... коли під впливом гіпнозу нарешті проявляються витіснені спогади, людина в останній спробі захистити свою таємницю починає чіплятися за все підряд. І тоді, як я почав здогадуватись, пацієнт змішує свої спогади зі змістом своїх снів, аби лиш не побачити того, що його лякає.
— Аби заблокувати свій спогад про певну подію? — раптом зацікавився Ронні Йоганссон.
— Так, точніше, не зовсім... радше видалити із цього спогаду злочинця, — відповів я. — При цьому заміщуючи його чим завгодно, часто якимось звіром.
За столом стало тихо.
Я побачив, що Анніка, яка доти своїм виглядом виказувала здебільшого незручність за мене, тепер усміхається сама собі.
— Це справді так? — майже пошепки вимовив Ронні Йоганссон.
— Наскільки достовірна ця закономірність? — запитав Меларстедт.
— Вона чітко простежується, але остаточно ще не підтверджена,— відповів я.
— А в інших країнах подібних досліджень не проводилось? — поцікавився Меларстедт.
— Ні, — відрізав Йоганссон.
— А скажіть, — втрутився Гольстейн, — це, на вашу думку, кінцевий захисний механізм чи пацієнт зможе знайти під гіпнозом ще якісь нові способи захиститись?
— Чи можливо піти ще далі? — запитав Меларстедт.
Я відчув, що в мене палають щоки, тихо прочистив горло й відповів:
— Я думаю, що під глибшим гіпнозом можна опуститися далі під ці образи, побачити, що стоїть за ними.
— Але якою буде реакція пацієнтів?
— Так, я теж про це подумав, — сказав Меларстедт, звертаючись до Анніки.
— Усе це, звісно, звучить украй заманливо, — промовив Гольстейн.— Але нам потрібні гарантії... Жодних психозів, жодних самогубств.
— Так, але...
— Можете обіцяти, що нічого такого не буде? — перебив він.
Франк Паульссон сидів мовчки, сіпаючи етикетку на пляшці води. Гольстейн поглядав на годинник, у нього був стомлений вигляд.
— Моя головна мета — допомогти пацієнтам, — сказав я.
— А дослідження?
— Це...— я прочистив горло й тихо вимовив:— Дослідження є все-таки побічним продуктом. Таким є мій підхід.
Кілька з присутніх перезирнулися.
— Це хороша відповідь, — раптом сказав Франк Паульссон.— Я цілком підтримую пана Барка.
— Я все ж турбуюся за пацієнтів, — промовив Гольстейн.
— Тут усе є, — Паульссон вказав на папку з матеріалами.— Пан Барк докладно описав зміни в стані пацієнтів. Мені це дослідження здається дуже перспективним.
— Проте ця методика терапії настільки незвична й смілива, що ми маємо впевнитися, що зможемо обґрунтувати її доречність, якщо щось піде не так.
— Насправді жодних серйозних ризиків немає, — сказав я й відчув, що спина в мене взялася сиротами.
— Еріку, давайте так. Сьогодні п’ятниця, всім хочеться додому, — промовила Анніка Лорентсон. — Я думаю, ви можете розраховувати на виділення нових коштів.
Інші присутні згідно кивнули; ронні йоганссон відкинувся на спинку стільця й плеснув у долоні.
Коли я прийшов додому, Сімоне стояла в нашій просторій кухні й викладала на стіл продукти з чотирьох пакетів: спаржу, свіжий майоран, курча, лимон і жасминовий рис. Побачивши мене, вона розсміялася.
— Ну що таке? — спитав я.
Вона похитала головою й широко всміхнулася:
— Ти б себе бачив.
— А що зі мною?
— Ти схожий на хлопчика у Святвечір.
— Що, настільки помітно?
— Беньяміне! — покликала вона.
Беньямін зайшов на кухню, тримаючи футляр із ліками. Сімоне постаралася приховати усмішку й указала на мене:
— Поглянь на тата. Який він?
— Здається, радісний. Так, тату?
— Авжеж, мій малюче. Ще й який радісний.
— Вони винайшли ліки? — запитав він.
— Ліки?
— Ну, такі ліки, щоб я одужав, щоб мені більше не треба було робити уколи, — сказав він.
Я взяв його на руки, обійняв і пояснив, що таких ліків іще не винайшли, але я сподіваюся, що скоро винайдуть. Сподіваюся на це більше, ніж на будь-що інше.
— Гаразд, — сказав він.
Я поставив його назад на підлогу й побачив замислене обличчя Сімоне.
Беньямін потягнув мене за штанину.
— Тоді чому?
Я не зрозумів.
— Чому ти такий радісний?
— А, це просто через гроші, — сухо відповів я. — Мені дали гроші на моє дослідження.
— Давід каже, що ти чаклун.
— Я не чаклун. Я займаюся гіпнозом, щоб допомогти людям, яким сумно й страшно.
— Художникам? — запитав він.
Я розсміявся. Сімоне здивувалася.
— Чому художникам? — поцікавилася вона.
— Ну ти ж казала, що вони бояться. Коли розмовляла телефоном.
— Я так сказала?
— Так, сьогодні, я чув.
— Точно, казала. Художники бояться й нервують, коли показують свої картини на виставках, — пояснила вона.
— До речі, що там із тим приміщенням біля парку Берцеліуса? — поцікавився я.
— На Арсенальсгатан,— уточнила вона.
— Ти його сьогодні дивилася?
Сімоне повільно кивнула:
— Мені сподобалось. Завтра підпишу договір.
— Чому ж ти нічого не сказала? Вітаю, Сіксан!
Вона засміялася:
— Я вже точно знаю, що буде на моїй першій виставці. Я знайома з однією дівчиною, яка вчилася у Вищій школі мистецтв у Бергені, вона просто чудова, робить такі великі...
Сімоне замовкла — у двері подзвонили. Вона спробувала роздивитися, хто там, крізь кухонне вікно, а тоді пішла відчиняти. Я вийшов слідом за нею й через темний передпокій побачив, як вона стоїть у дверному отворі, залитому сонячним світлом. Коли я підійшов, вона визирала на вулицю.