— Хто це був? — запитав я.
— Не знаю — за дверима нікого не було.
Я виглянув через кущі на вулицю.
— Ой, а це що? — раптом сказала вона.
На східцях перед дверима лежала палиця з ручкою на одному кінці й круглою дерев’яною пластинкою на іншому.
— Дивно, — сказав я й підняв старовинне знаряддя.
— Ти знаєш, що це таке?
— По-моєму, ферула. Такими раніше карали дітей.
Настав час сеансу гіпнотерапії. За десять хвилин мали зібратись учасники групи: шестеро звичних і одна нова, Ева Блау. Одягаючи лікарський халат, я завжди відчував короткий наплив запаморочливої радості, почувався таким собі шоуменом, що має невдовзі зійти на сцену й опинитись під світлом прожекторів. Це почуття не мало нічого спільного з марнославством: мене захоплювало насамперед усвідомлення того, що я можу реалізувати накопичені знання й уміння на практиці.
Я взяв свій блокнот і переглянув нотатки, зроблені на сеансі минулого тижня, коли Марек Семіович розповідав про великий дерев’яний будинок у Зеницько-Добойському кантоні.
Після цього я занурив Марека в глибший гіпноз, ніж мені вдавалося доти. Він спокійно й відсторонено описав підвал із цементною підлогою, де його примушували бити струмом своїх друзів і далеких родичів. Але раптом Марек затнувся, порушив сценарій, припинив слухатись моїх указівок і став самостійно шукати вихід із гіпнозу. Я розумів, що рухатись уперед слід невеликими кроками, тому вирішив сьогодні дати Мареку відпочити. На цьому сеансі я збирався розпочати роботу з Шарлоттою, а тоді, можливо, зробити першу спробу з новою пацієнткою, Евою Блау.
Кімнату для гіпнозу було облаштовано так, щоб вона мала на пацієнтів нейтральний, заспокійливий вплив: штори блідо-жовтуватого кольору, сіра підлога, меблі прості, але зручні, стільці й стіл із берези — сонячно-світлого дерева з коричневими цяточками. Під одним зі стільців лежала забута кимось блакитна бахіла. На стінах нічого, крім кількох літографій невиразних кольорів.
Я розставив стільці півколом і встановив штатив для відеокамери якомога далі.
Дослідження додавало мені завзяття: було дуже цікаво, до яких відкриттів воно приведе, і водночас я чимдалі більше переконувався, що ця нова форма терапії краща за всі інші, які я доти застосовував. Вплив колективу в лікуванні травм виявився колосальним. Замість самотності й ізоляції — спільний процес одужання.
Я швидко закріпив камеру на штативі, під’єднав дріт, вставив нову плівку, налаштував баланс білого, збільшив наближення, спрямувавши об’єктив на спинку стільця, навів різкість і зменшив наближення. У приміщення тим часом увійшла одна з моїх пацієнток, Сібель. Я припустив, що вона кілька годин простояла біля лікарні, чекаючи, коли кабінет відімкнуть і розпочнеться сеанс. Жінка сіла на один зі стільців; з її горла долинуло якесь дивне булькання, наче вона чимось похлинулася. Із незадоволеною посмішкою вона поправила велику світлу кучеряву перуку, яку зазвичай надягала на наші зустрічі, і напружено зітхнула.
Увійшла Шарлотта Седершіельд. На ній був темно-синій тренчкот із широким поясом, туго зав’язаним на тонкій талії. Шарлотта зняла шапку, і в неї навколо обличчя розсипалося густе каштанове волосся. Вона, як завжди, була невимовно сумна й гарна.
Я відчинив вікно й відчув, як моє обличчя обвіває СВІЖИЙ, м’який весняний вітер.
Коли я обернувся, у кабінет увійшов Юссі Перссон.
— Докторе, — сказав він зі своєю протяжною норрландською вимовою.
Я потис йому руку, а тоді він пішов вітатись із Сібель. Ляснув себе по пивному черевцю й сказав щось, від чого Сібель зашарілася й захихотіла. Вони тихо перемовлялися, поки входили інші учасники групи, Лідія, П’єр і Марек — він, як завжди, трохи запізнився.
Я стояв мовчки й чекав, коли вони відчують себе готовими до сеансу. Моїх пацієнтів об’єднувало одне: всі пережили насильство, травму і це насильство мало настільки руйнівний вплив на їхню психіку, що вони, аби лишитись у живих, відгородили власну свідомість від спогадів про нього. Ніхто з них не усвідомлював, що з ним насправді сталося. Вони знали тільки одне: в їхньому минулому є щось жахливе, що знівечило їхнє життя.
«Минуле не вмерло. Минуле навіть не минуло», — часто цитував я Вільяма Фолкнера. Цим я хотів сказати, що будь-яка незначна подія минулого не полишає людину й у теперішньому. Будь-який досвід людини впливає на кожен її вибір, і коли цей досвід є травматичним, то минуле майже цілком заміщує теперішнє.
Зазвичай я гіпнотизував усю групу водночас, при цьому занурюючи одного-двох пацієнтів у глибший транс. Таким чином ми будь-якої миті могли обговорювати те, що відбувається, на двох рівнях: на рівні гіпнотичного навіювання й на рівні свідомості.
Займаючись гіпнозом, я дещо зрозумів. Спочатку Це було просто відчуття, але потім воно переросло у виразніше усвідомлення певної закономірності. Звісно, це відкриття треба було ще довести. Я усвідомлював, що, можливо, покладаю на свою тезу завеликі надії. Людина, яка вчинила насильство, винуватець критичної психологічної травми, ніколи не постане у свідомості загіпнотизованої жертви у своєму справжньому вигляді. Можна відтворити травматичну ситуацію, розвиток страшних подій — але злочинець при цьому лишатиметься прихованим.
Усі вже зайняли свої місця, тільки Ева Блау, нова пацієнтка, ще не прийшла. Серед учасників групи прокотилося добре знайоме хвилювання.
Шарлотта Седершіельд завжди сідала якомога далі. Вона зняла плащ. Шарлотта, як завжди, була вкрай елегантна. Строгі сірі светр і кардиган, на тендітній шиї виблискувало широке перлове намисто. Синя плісирована спідниця й щільні темні колготки. Блискучі чобітки на низьких підборах. Коли наші погляди зустрілися, вона невпевнено всміхнулася мені. На той час, коли я прийняв Шарлотту в групу, вона п’ятнадцять разів намагалася накласти на себе руки. Останнього разу вона вистрілила собі в голову з рушниці, з якою її чоловік полював на лосів, посеред вітальні у віллі в Юрсгольмі. Рушниця зісковзнула, і Шарлотта лишилася без одного вуха й частини щоки. Тепер нічого цього не було видно: Шарлотта зробила кілька недешевих пластичних операцій і змінила зачіску на рівне густе каре, яке приховувало її вушний протез і слуховий апарат.
Коли я бачив, як Шарлотта, схиливши голову набік, увічливо й шанобливо слухає розповіді інших учасників групи, то завжди холов від тривоги. Вродлива зріла жінка. Приваблива — попри всі жахи, приховані в її свідомості. Я не в змозі був спокійно вдивлятись у ту прірву, яку вбачав у ній.
— Вам зручно, Шарлотто? — спитав я.
Вона кивнула й відповіла м’яким голосом, чітко вимовляючи слова:
— Мені дуже комфортно, правда.
— Сьогодні ми досліджуватимемо внутрішній простір Шарлотти, — оголосив я.
— Мій старий замок,— усміхнулася вона.
— Саме так.
Марек безрадісно й нетерпляче посміхнувся мені, коли наші погляди зустрілися. Він провів увесь ранок у спортзалі, його м’язи були переповнені кров’ю. Я подивився на годинник. Треба було починати, ми не могли більше чекати на Еву Блау.
— Що ж, почнемо? — промовив я.
Сібель квапливо підвелась і виплюнула жуйку на паперову серветку, яку відразу викинула в смітник. Несміливо позирнула на мене й сказала:
— Я готова, докторе.
Слідом за розслабленням пішли щаблі важкої, теплої індукції, розчинення волі й меж свідомості. Я повільно занурював пацієнтів у глибокий транс, викликаючи у їхній свідомості образ вологих дерев’яних сходів, якими я повільно веду їх вниз.
Між нами заструмувала ця особлива енергія — ні на що не схоже тепло між мною й ними. Мій голос, спершу різкий і виразний, потроху затихав. Юссі здавався неспокійним, щось бурмотів, а іноді агресивно шкірився. Мій голос керував пацієнтами, а очі бачили, як їхні тіла обм’якають на стільцях, обличчя розгладжуються й набувають особливого, грубуватого виразу, який завжди з’являється у загіпнотизованих людей.