Я заходив їм за спину, легко торкався їхніх плечей і спрямовував кожного з пацієнтів окремо, рахуючи у зворотному порядку.
Юссі щось прошепотів собі під ніс.
У Марека Семіовича відвисла щелепа, і з рота стікала тоненька цівка слини.
П'ер здавався худішим і слабшим, ніж коли-небудь раніше. Руки Лідії звісились із билець крісла.
— Продовжуйте спускатися сходами, — тихо сказав я.
Я не казав членам ради лікарні, що гіпнотизер під час сеансу сам занурюється у своєрідний транс. Для мене це було чимось не тільки неминучим, а й бажаним.
Я ніколи не міг зрозуміти, чому мій власний транс, що розвивається паралельно з гіпнозом пацієнтів, завжди переносить мене глибоко під воду. Але картина підводного світу мені подобалася, була зрозумілою й приємною, і я звик зчитувати по ній нюанси процесу гіпнозу.
Поки я занурювався в море, мої пацієнти, звісно, бачили щось зовсім інше. Вони поринали у свої спогади, у минуле, опинялись у своїй дитячій спальні, у місцях, де бували в юності, на батьківській дачі або в гаражі дівчини-сусідки. Вони не знали, що для мене вони тієї ж миті перебувають глибоко під водою, повільно спускаються вздовж гігантських коралових рифів, глибоководних плато чи шорсткуватих стін континентальної тріщини.
У моїх думках ми всі разом занурювались у воду, сповнену бульбашок.
Сьогодні я хотів спробувати разом із ними поринути в дуже глибокий гіпноз. Мій голос промовляв цифри, повторював про приємне розслаблення, а у вухах у мене гула вода.
— Я хочу, щоб ви занурилися глибше, ще трохи, — казав я. — Продовжуйте спускатись, але тепер повільніше, повільніше. Скоро ви станете, зовсім м’яко й тихо... трохи глибше, ще трохи, а тепер устаємо.
Група стояла півколом навпроти мене на піщаному морському дні, плоскому й широкому, мов гігантська підлога. Вода світла, зеленувата. Пісок під нашими ногами перекочувався дрібними правильними хвилями. Над нами мерехтіли червоні медузи. Камбали раз у раз здіймали хмари піску й мчали геть.
— Зараз ми дуже глибоко, — сказав я.
Вони розплющили очі й дивилися просто на мене.
— Шарлотто, сьогодні ми починаємо з вами, — продовжував я. — Що ви бачите? Де ви зараз?
Її губи беззвучно заворушилися.
— Тут нема нічого небезпечного, — підбадьорив її я.— Ми весь час поруч із вами.
— Я знаю, — монотонним голосом вимовила вона.
Її очі були ні розплющені, ні заплющені, а примружені, мов у сновиди. Порожні й відсутні.
— Ви стоїте перед дверима, — сказав я. — Хочете ввійти?
Вона кивнула, і її волосся колихнулося від потоку води.
— Заходьте, — наказав я.
— Гаразд.
— Що ви бачите?
— Не знаю.
— Ви зайшли? — запитав я, відчуваючи, що поквапився.
— Так.
— Але нічого не бачите.
— Бачу...
— Щось дивне?
— Не знаю. Мабуть, ні.
— Опишіть, що бачите, — швидко сказав я.
Вона похитала головою; бульбашки повітря здійнялись із її волосся і, виблискуючи, поринули до поверхні. Я збагнув, що припустився помилки: виявився нечутливим, не вів її, а намагався штовхати вперед. І все-таки не зміг утриматись і промовив:
— Ви повернулись у дідусів будинок.
— Так, — приглушеним голосом відповіла вона.
— Ви вже стоїте всередині, за дверима, і йдете далі.
— Не хочу.
— Зробіть усього один крок.
— Може, не зараз? — прошепотіла вона.
— Підведіть очі й погляньте, що там.
— Не хочу.
У неї тремтіла нижня губа.
— Ви бачите щось дивне? — запитав я. — Щось, чого там не має бути?
Чоло Шарлотти перетнула глибока зморшка, і я раптом зрозумів, що от-от утрачу контакт із нею, що вона просто виривається з гіпнозу. Така ситуація була небезпечною і неприпустимою. Якщо Шарлотта вийде з трансу надто швидко, то може згодом поринути в глибоку депресію. З її рота блискучим ланцюжком виривалися великі повітряні бульбашки. Обличчя блищало, а по чолу пробігали блакитно-зелені смужки.
— Не треба, Шарлотто. Ви не мусите зазирати туди, — заспокійливо промовив я. — Якщо хочете, можете відчинити скляні двері й вийти в сад.
Шарлотта затремтіла всім тілом, і я зрозумів, що вже запізно.
— Тепер спокійніше, зовсім спокійно, — прошепотів я й простягнув руку, аби поплескати її по плечу.
Її губи побіліли, а очі замружились.
— Шарлотто, ми всі разом обережно повертаємось на поверхню, — сказав я.
Її ноги здійняли густу хмару піску, коли вона попливла вгору.
— Зачекайте,— ледь чутно покликав я.
Марек поглядав на мене й намагався щось крикнути.
— Ми вже повертаємося нагору. Зараз я порахую до десяти,— продовжував я, поки ми квапливо піднімалися до поверхні. — І коли я скажу «десять», ви розплющите очі й почуватиметесь добре, і...
Шарлотта звела дух, встала, похитуючись, зі стільця, поправила одяг і запитально поглянула на мене.
— Зробимо невеличку перерву, — оголосив я.
Сібель повільно підвелась і пішла курити. П'ер вирушив слідом за нею. Юссі лишився сидіти на стільці, обважнілий і млявий. Ніхто з них не прокинувся повністю. Повернення на поверхню виявилося надто різким, але оскільки невдовзі ми мали повернутися на глибину, я подумав, що буде краще залишити членів групи у цьому потьмареному стані свідомості. Я й далі сидів на стільці, потер обличчя й зробив кілька позначок у блокноті. Аж ось до мене підійшов Марек Семіович.
— Хороша робота, — сказав він і сухо посміхнувся.
— Вийшло не так, як я планував, — відповів я.
— А по-моєму, чудово.
Підійшла Лідія у своїх дзвінких прикрасах. Її фарбоване хною волосся блиснуло, мов мідний дріт, коли вона потрапила під сонячний промінь.
— Що саме? — запитав я. — Що саме було чудовим?
— Що ви поставили на місце цю повію з вищого суспільства.
— Ти що таке кажеш? — спитала Лідія.
— Я не про тебе, а про...
— Ти ж не хочеш сказати, що Шарлотта повія? Це неправда,— м’яко промовила Лідія. — Так чи ні, Мареку?
— Та ну її вже...
— Ти знаєш, що роблять повії?
— Так.
— Бути повією, — з усмішкою вела далі Лідія, — це не обов’язково щось погане. Це може бути особистим вибором людини. Тут річ у шакті, у жіночій енергії, жіночій силі.
— Точно, вони хочуть здобути силу, — завзято випалив він. — Їх нема за що жаліти.
Я відійшов переглядати свої записи, але продовжував слухати їхню розмову.
— Деяким людям не вдається врівноважити свої чакри, — стримано зазначила Лідія. — І ясна річ: вони погано почуваються.
Марек із неспокійним виглядом сів, облизав губи і поглянув на Лідію.
— У старому замку дещо трапилося, — тихо сказав він.— Я це знаю, але...
Він замовк і так зціпив зуби, що в нього заходили жовна.
— Насправді не існує нічого неправильного, — сказала вона й узяла його руку у свої.
— Чому я не можу згадати?
Сібель і П’єр повернулись у кабінет. Усі були притихлі й мляві. Шарлотта, здавалося, от-от зламається. Вона стояла, обхопивши себе за плечі тонкими руками.
Я вставив у камеру нову касету, швидко оголосив час і дату, зазначив, що члени групи досі перебувають у пост-гіпнотичному стані. Подивився у видошукач, трохи підняв штатив і налаштував камеру. Потім розставив стільці й попросив пацієнтів знов займати місця.
— Сідайте, сідайте. Час продовжувати, — сказав я.
Раптом у двері постукали, і ввійшла Ева Блау. Я помітив, що вона дуже нервує, і підійшов до неї:
— Ласкаво прошу.
— Правда?
— Авжеж.
У жінки почервоніли шия й щоки, коли я забрав і повісив її пальто. Я відрекомендував нову пацієнтку іншим учасникам групи й присунув до півкола ще один стілець.
— Ева Блау раніше була пацієнткою доктора Ульсона, але тепер приєднається до нашої групи. Ми всі постараємось, аби вона почувалася, як серед друзів.