Сібель стримано кивнула, Шарлотта привітно всміхнулася, інші сором’язливо привіталися — тільки Марек удавав, ніби не помітив новоприбулу.
Ева Блау сіла на вільний стілець і затисла зчеплені руки між колінами. Я повернувся на своє місце й обережно взявся за другу частину:
— Влаштовуйтесь зручно, ноги на підлозі, руки на колінах. Перша частина пройшла не зовсім так, як я планував.
— Вибачте, — сказала Шарлотта.
— Ніхто не має просити вибачення, тим більше ви. Сподіваюсь, це зрозуміло.
Ева Блау невідривно дивилася на мене.
— Почнімо з думок і асоціацій, викликаних першим навіюванням, — сказав я.— Хто-небудь хоче описати свої відчуття?
— Мене воно збило з пантелику, — сказала Сібель.
— Так, я нічого не зрозумів, — підхопив Юссі.— Тільки розплющив очі й почухав потилицю, а вже все скінчилося.
— Що ви відчули? — запитав його я.
— Волосся, — із посмішкою відповів він.
— Волосся?— хихикнула Сібель.
— Коли чухав потилицю, — пояснив Юссі.
Кілька людей розсміялись із жарту.
— У кого що асоціюється з волоссям? — запитав я, посміхнувшись. — Шарлотто?
— Не знаю, — всміхнулася вона. — З волоссям? Ну, може, борода... ні.
П'ер перебив тонким голосом:
— Хіпі. Хіпі на чопері,— із посмішкою сказав він. — Він сидить отак, жує Juicyfruit і ковзає...
Ева раптом підхопилася на ноги так різко, що її стілець грюкнув об підлогу.
— Дитячий садок якийсь, — сердито зронила вона, вказуючи пальцем на П'ера.
Його усмішка згасла.
— Чому ви так думаєте? — запитав я.
Ева не відповіла, а тільки зазирнула мені в очі й із похмурим виглядом сіла на місце.
— Продовжуйте, будь ласка, П’єре,— спокійно попросив я.
Той похитав головою, схрестив вказівні пальці в бік Еви й удав, ніби затуляється від неї.
— Денніса Гоппера застрелили за те, що він був хіпі,— змовницьки прошепотів він.
Сібель хихикнула й покосилася на мене. Юссі підняв руку й обернувся до Еви.
— У старому замку вас не турбуватиме наш дитячий садок, — промовив він із сильним норрландським акцентом.
Стало тихо. Ева обернулася до Юссі — схоже було, що вона збирається накричати на нього. Але той глянув на неї так спокійно й серйозно, що Ева прикусила язика та знову сіла прямо.
— Ево, ми починаємо з вправ на розслаблення й дихання, а потім я занурюю пацієнтів у гіпноз по одному чи парами,— пояснив я. — У роботу залучений кожен учасник групи, незалежно від того, на якому рівні свідомості він перебуває.
На обличчі Еви з’явилась іронічна посмішка.
— Часом, — продовжував я, — коли я відчуваю, що це спрацює, я можу занурити в глибокий гіпноз усю групу.
Я присунув стілець, попросив пацієнтів заплющити очі й відкинутись на спинку стільця.
— Ноги на підлозі, руки на колінах.
Обережно занурюючи їх у стан глибокого розслаблення, я думав, що слід було б почати з дослідження Евиної «таємної кімнати». Було дуже важливо, щоб Ева якомога швидше щось привнесла в групу й таким чином вписалась у колектив. Я порахував у зворотному порядку, прислухаючись до дихання своїх пацієнтів, увів їх у легкий гіпноз, а тоді лишив їх неглибоко під водою, біля самої сріблястої поверхні.
— Ево, тепер я звертаюсь лише до вас, — тихо сказав я.— Довіртесь мені, я доглядатиму за вами впродовж гіпнозу, нічого небезпечного трапитись не може. Ви розслабитесь, почуватиметесь у безпеці, слухатимете мій голос і виконуватимете мої вказівки. Просто виконуйте їх автоматично, не обдумуючи, і ви опинитесь серед потоку слів, не попереду й не позаду, а весь час у середині...
Ми занурювались у сіру воду, а інші члени групи зависли, підпираючи маківками хвилясте дзеркало. Ми з Евою опускались у темну глибину по товстій мотузці — тросу з пучками водоростей, що майоріли у воді.
Водночас у дійсності я стояв позаду стільця Еви Блау, поклавши одну руку їй на плече й говорячи спокійним, дедалі тихішим голосом. Від її волосся пахло димом. Вона сиділа, відкинувшись на спинку. Обличчя було розслаблене.
У моєму власному трансі вода перед Евою була то бурою, то сірою. Обличчя жінки ховалося в тіні, губи щільно стиснуті, між бровами пролягла глибока зморшка, але погляд її лишався непроникним. Я думав, із чого почати. Адже я знав про Еву зовсім мало: у журналі Ларса Ульсона не було майже нічого про її минуле. Доводилося діяти наосліп, і я вирішив удатися до обережного підходу. Часто виявлялося, що відчуття спокою й радості швидше за будь-що інше приводять до суті проблеми.
— Ево, тобі десять років, — сказав я й обійшов стільці, аби бачити обличчя пацієнтки.
Її груди ледь здіймалися. Ева спокійно й м’яко дихала діафрагмою.
— Тобі десять років. Сьогодні чудовий день. Ти дуже рада. Чому ти радієш?
Ева солодко підтиснула губи, всміхнулася сама собі й сказала:
— Бо цей чоловік танцює й плескається в калюжах.
— Хто танцює?
— Хто?
Вона трохи помовчала.
— Мама каже — Джин Келлі.
— А, то ти дивишся «Співи під дощем»?
— Мама дивиться.
— А ти ні?
— І я дивлюся, — всміхнулася вона й примружилася.
— І тобі радісно?
Ева опустила підборіддя в повільному кивку.
— А зараз що відбувається?
Я побачив, як її обличчя повільно схиляється до грудей. Раптом її губи ворухнулись у дивній посмішці.
— У мене великий живіт,— ледь чутно промовила вона.
— Живіт?
— Я бачу, що він здоровенний,— у її голосі почулися сльози.
Поруч із нею, роздуваючи живіт, дихав Юссі. Краєм ока я помітив, що його губи ворушаться.
— Старий замок, — прошепотів він у своєму легкому гіпнозі. — Старий замок.
— Ево, послухай мене, — продовжував я. — Ти чуєш усіх, хто є в цій кімнаті, але маєш слухати тільки мій голос. Не зважай на те, що кажуть інші, зосередься на моєму голосі.
— Гаразд, — відповіла вона із утішеним виразом обличчя.
— Ти знаєш, чому в тебе великий живіт? — запитав я.
Ева мовчала. Я стояв просто навпроти неї та вдивлявся в її обличчя. Воно було серйозним, неспокійним, а погляд ніби звернувся кудись назад, у якусь думку, якийсь спогад. Раптом у Еви став такий вигляд, ніби вона намагається стримати посмішку.
— Не знаю, — відповіла вона.
— А я думаю, що знаєш, — сказав я.— Але не треба квапитись. Можеш не думати про це зараз. Хочеш далі дивитися телевізор? Я буду з тобою, всі йтимуть із тобою, впродовж усього шляху, хай там що станеться, — обіцяю. Ми дали тобі слово, можеш покластися на нас.
— Я хочу в старий замок, — прошепотіла вона.
Я подумав, що щось пішло не так, поки я вів зворотний відлік і навівав образ сходів, що ведуть униз. Сам я занурювався в теплувату воду, повільно спускаючись уздовж скелі, все глибше й глибше.
Ева Блау підняла підборіддя, облизала губи, втягнула щоки й нарешті прошепотіла:
— Я бачу, як вони забирають людину. Просто підходять і забирають людину.
— Хто забирає людину? — спитав я.
Ева задихала нерівно. Її обличчя потемніло. Бура вода перед нею помутніла.
— Чоловік із волоссям, забраним у хвіст. Він підвішує маленьку людину на стелі, — простогнала вона.
Я побачив, як вона однією рукою міцно вхопилася за трос із водоростями, що колихались у воді. Ноги її повільно рухалися, ніби вона пливе з ластами.
Із запаморочливим ривком я виринув із гіпнозу. Я зрозумів, що Ева блефує, що вона не під гіпнозом. Я не розумів, звідки я це знаю, але був у цьому впевнений. Вона захистилась від моїх слів, блокувала навіювання. Мій розум холоднокровно шепотів мені: вона бреше, вона цілком притомна.
Я дивився, як Ева сіпається на стільці назад-вперед.
— Чоловік тягне й тягне маленьку людину, тягне так сильно...
Раптом Ева зустрілася зі мною поглядом і затихла. Її рот розтягнувся в посмішці.
— Ну як у мене вийшло? — спитала мене вона.