Я не відповів, а тільки стояв і дивився, як вона підводиться, знімає пальто з гачка й спокійно виходить із приміщення.
Я написав на аркуші паперу слова «Старий замок», загорнув у нього касету номер чотирнадцять і закріпив згорток гумкою. Замість того щоб, як зазвичай, помістити касету в архів, я забрав її із собою в кабінет. Я хотів проаналізувати брехню Еви Блау й власну реакцію на неї. Проте вже в коридорі збагнув, у чому була річ: Ева під час сеансу продовжувала контролювати свою міміку, намагалася бути приємною, її обличчя не стало безглуздим і безхитрісним, як у загіпнотизованої людини. Пацієнт, занурений у гіпноз, теж може всміхатися, але не звичайною, а характерною сонно-розслабленою посмішкою.
Коли я підійшов до свого кабінету, то побачив, що біля дверей на мене чекає молоденька інтернка, з якою я нещодавно зустрівся. Я здивувався, збагнувши, що пам’ятаю її ім’я: Майя Свартлінг.
Ми привітались, і не встиг я відімкнути двері, як вона випалила:
— Пробачте, що я така нав’язлива, але частина моєї дисертації побудована на вашому дослідженні, тож не тільки я, але й мій керівник хотіли б залучити вас.
Вона серйозно подивилася на мене. Я відповів:
— Розумію.
— Ви маєте час відповісти на декілька запитань? — нарешті мовила вона. — Дозволите мені дещо у вас спитати?
У її погляді блиснуло завзяття маленької дівчинки — кмітливої, але боязкої. Очі в неї були дуже темні й відливали чорним на тлі її незвично світлої шкіри. Охайно зачесане волосся блищало, заплетене в косу-корону — старомодна зачіска, але Майї вона личила.
— Дозволите? — м’яко промовила вона. — Ви навіть не уявляєте, якою я можу бути набридливою.
Я зловив себе на тому, що всміхаюся дівчині. Було в ній щось таке свіже й світле, що я й сам не помітив, як здійняв руки й оголосив, що готовий. Вона засміялась і затримала на мені свій радісний погляд. Я відімкнув двері; Майя, не вагаючись, увійшла за мною в кабінет, сіла на стілець для відвідувачів, дістала блокнот і ручку і, всміхаючись, подивилася на мене.
— То що ви хотіли в мене спитати?
Майя геть зашарілася й заговорила, так само широко всміхаючись — здавалося, вона просто не може стримати усмішку:
— Якщо почати з практичного боку... як ви думаєте, наскільки ймовірно, що якийсь пацієнт обдурить вас? Просто скаже те, що, на його думку, ви хочете почути?
— Насправді сьогодні в мене саме таке й трапилось, — посміхнувся я. — Одна пацієнтка не хотіла, щоб її гіпнотизували, опиралася навіюванню і, звісно, зберегла контроль над свідомістю. Але вдавала, що занурилась у транс.
Майя трохи заспокоїлася, стала впевненішою. Вона нахилилась уперед, підтисла губи й запитала:
— Удавала?
— Так. Я це, звісно, помітив.
Майя запитально підняла брови:
— Як?
— Ну, по-перше, існують дуже чіткі зовнішні ознаки гіпнотичного розслаблення. Найважливіша з них — те, що обличчя втрачає свою штучність.
— А можна трохи докладніше?
— У стані неспання навіть у найрозслабленішої людини обличчя зосереджене, рот зазвичай закритий, м’язи обличчя взаємодіють, погляд і так далі... А під гіпнозом людина втрачає контроль над мімікою: рот відкривається, підборіддя відвисає, погляд стає порожнім... Точно описати неможливо, але коли бачиш загіпнотизовану людину, це одразу зрозуміло.
Майя ніби хотіла щось спитати, і я перервався. Вона похитала головою й попросила мене продовжувати.
— Я читала ваші доповіді, — сказала вона. — У вашій групі гіпнотерапії є не тільки жертви насильства, а й злочинці, люди, які чинили страшні речі з іншими.
— Підсвідомістю те й те сприймається однаково, і...
— Тобто...
— Стривайте, Майє... І в контексті групової терапії це насправді є перевагою.
— Цікаво, — сказала вона і щось записала. — Якщо дозволите, я до цього ще повернуся. Але зараз я ось що хотіла б спитати — як злочинець бачить себе під гіпнозом? Адже ви пишете, що потерпілий часто заміщує злочинця чимось іншим, як-от твариною.
— Я ще не встиг дослідити, як бачить себе злочинець, і не хочу пускатись у порожні міркування.
Вона схилила голову набік:
— Але ви маєте якісь припущення?
— Є в мене один пацієнт...
Я замовк і подумав про Юссі Перссона, норрландця, що ніс свою самотність як незмірний тягар, який сам узяв на свої плечі.
— Що ви хотіли сказати?
— Під гіпнозом цей пацієнт повертається до мисливського лабазу. Його ніби веде його рушниця. Він убиває сарн і кидає їх там. Але, вийшовши з трансу, заперечує, що казав про сарн, і каже, що чатував на лабазі на ведмедицю.
— Він так каже тоді, коли отямлюється? — посміхнулася вона.
— У нього є будинок у Вестерботтені.
— Так? А я думала, він тут живе, — розсміялася Майя.
— Ведмедиця — це схоже на правду, — сказав я. — Там повно ведмедів. Юссі розповідав, що велика ведмедиця роздерла його собаку кілька років тому.
Ми замовкли й переглянулися.
— Уже пізно, — сказав я.
— А в мене ще багато питань.
Я примирливо підняв руку й промовив:
— Можемо зустрітися кілька разів.
Майя дивилася на мене. Я раптом відчув якесь дивне тепло, побачивши, як по її світлій шкірі розливається блідий рум’янець. Між нами було якесь шалапутство, суміш серйозності й стримуваного сміху.
— А можна я вам віддячу за відповіді й запрошу вас випити? Я знаю дуже симпатичний ліванський...
Раптом вона замовкла — у мене задзвонив телефон. Я перепросив і взяв слухавку.
— Еріку?
Сімоне. Голос знервований.
— Щось трапилось? — запитав я.
— Я... я за нашим будинком, на велосипедній доріжці. Здається, до нас у будинок хтось удерся.
У мене пробіг холодок по спині. Я згадав ферулу, що лежала коло наших вхідних дверей, — старовинне знаряддя покарання з дерев’яним диском.
— Як? Що сталося?
Я почув, як Сімоне насилу ковтнула. Десь поблизу неї, схоже, гралися якісь діти — може, на футбольному полі. Було чути свист і крики.
— Що там? — запитав я.
— Нічого. Школярі,— зосереджено відповіла вона й квапливо продовжила: — Еріку, у кімнаті Беньяміна зламані двері балкона і шибка розбита.
Краєм ока я побачив, що Майя встала й звела брови, ніби питаючи, чи їй піти.
Я коротко кивнув їй і з жалем знизав плечима.
Майя ненароком наштовхнулася на стілець, його ніжки дряпнули по підлозі.
— Ти один? — спитала Сімоне.
— Так, — відповів я, сам не знаючи, нащо збрехав.
Майя помахала рукою й тихо зачинила за собою двері. Я досі відчував легкий аромат її парфумів — простий і свіжий.
— Добре, що ти не ввійшла, — продовжував я. — Ти зателефонувала в поліцію?
— Еріку, в тебе дивний голос. Нічого не трапилося?
— Крім того, що в наш дім, схоже, щойно вдерлися грабіжники? Ніби ні. То ти зателефонувала в поліцію?
— Так, я зателефонувала татові.
— Добре.
— Він сказав, що зараз же виїжджає.
— Сімоне, відійди подалі від будинку.
— Я стою на велосипедній доріжці.
— Але бачиш наш будинок?
— Так.
— Якщо ти бачиш будинок, то той, хто вдерся туди, може побачити тебе.
— Припини.
— Прошу тебе, відійди до футбольного поля. Я вже їду.
Я зупинився за брудним опелем Кеннета, потягнув стоянкове гальмо, повернув ключ у замку запалювання й вийшов із машини. До мене підбіг Кеннет. Обличчя в нього було напружене.
— Де Сіксан?— викрикнув він.
— Я сказав їй, щоб вона чекала біля футбольного поля.
— Добре. Я боявся, що...
— Що вона зайшла в будинок. Я її знаю — вся у вас.
Кеннет засміявся й міцно обійняв мене.
— Радий тебе бачити, старий.
Ми пішли навколо будинку. Сімоне лише трохи відійшла від нашої ділянки. Вона, мабуть, весь час стерегла розбиті балконні двері, що виходили просто на нашу тінисту веранду. Сімоне поглянула вгору, залишила велосипед і попрямувала до нас. Міцно обійняла мене і, глянувши поверх мого плеча, привіталася: