— Привіт, тату.
— Я входжу в будинок, — серйозно промовив він.
— Я з вами.
— Жінки й діти чекають зовні, — зітхнула Сімоне.
Ми втрьох перелізли низенький перстачевий живопліт, пройшли через газон і веранду з білим пластмасовим столом і чотирма такими ж стільцями.
Осколки вкривали сходинку й металевий поріг балконних дверей. На килимовому покритті в кімнаті Беньяміна серед великих і дрібних осколків лежав великий камінь. Ми пішли далі; я подумав, що дарма не розповів Кеннету про ферулу — знаряддя покарання, яке ми знайшли напередодні біля дверей будинку.
Сімоне ввійшла за нами й увімкнула люстру у вигляді Карлсона. У Сімоне палало обличчя, світло-руде волосся кільцями лежало на її плечах.
Кеннет вийшов у коридор, заглянув у спальню справа й у ванну кімнату. Торшер у вітальні був увімкнений. На кухні на підлозі валявся стілець. Ми проходили кімнату за кімнатою, але, судячи з усього, нічого не зникло, нічого не вкрали. Хтось побував у туалеті на нижньому поверсі — туалетний папір валявся розмотаний на підлозі. Кеннет якось дивно поглянув на мене й запитав:
— У тебе є з кимось рахунки?
Я похитав головою й відповів:
— Наскільки знаю, ні. Я, звісно, маю справу з багатьма неврівноваженими людьми... утім, як і ви.
Він кивнув.
— Нічого не вкрали, — констатував я.
— Це дивно, адже так, тату? — запитала Сімоне.
Кеннет кивнув:
— Так. Якщо хтось нічого не взяв, але розбив вікно, то висновок може бути один: цей хтось хотів, щоб ви знали, що він або вона були тут.
Сімоне зупинилась у дверях кімнати Беньяміна.
— Здається, хтось лежав на його ліжку, — тихо сказала вона. — Як називається та казка?.. «Три ведмеді»?
Ми поспішили до своєї спальні й побачили, що й на нашому ліжку хтось повалявся: покривало стягнуте, ковдра зім’ята.
— Усе це до біса дивно, — сказав Кеннет.
Ненадовго повисла тиша.
— Та палиця!.. — вигукнула Сімоне.
— Точно. Я думав розповісти, але забув,— я пішов у передпокій, узяв із полиці для головних уборів ферулу й приніс її Кеннету.
— Це ще що таке? — спитав він.
— Лежала вчора коло наших дверей, — пояснила Сімоне.
— Можна подивитися?
— Якщо не помиляюся, це ферула, — сказав я.— Такими раніше лупцювали дітей.
— Відмінний засіб дисципліни, — посміхнувся Кеннет і помацав палицю.
— А по-моєму, це просто огидно, — сказала Сімоне.
— Вам ніхто не погрожував? Чи, може, були якісь зловісні натяки?
— Ні.
— А послухайте, як здається мені, — сказав я. — Хтось вирішив, що нас треба провчити. Як на мене, це просто кепський жарт: хтось так хотів сказати, буцімто ми надто трусимося над Беньяміном. Адже для тих, хто не знає про його хворобу, ми, мабуть, схожі на психів.
Сімоне широкими кроками перетнула кімнату, взяла телефон і набрала номер дитсадка, аби спитати, чи все гаразд із Беньяміном.
Увечері ми рано вклали беньяміна; я, як зазвичай, ліг поруч із ним і став докладно переказувати африканський дитячий фільм «Кіріку». Беньямін дивився його вже разів сто й майже щовечора вимагав, аби я перед сном переказував йому сюжет. Якщо я щось забував, Беньямін підказував мені, а коли я встигав дійти до кінця раніше, як він засне, то Сімоне співала йому колискові пісні.
Коли він заснув, ми заварили чайник чаю й сіли дивитися фільм на касеті. Сиділи на дивані й обговорювали вторгнення: хто ж проник у наш будинок і, нічого не вкравши, розмотав на підлозі в туалеті купу туалетного паперу й повалявся на ліжках?
— Може, якісь підлітки, яким закортіло потрахатись,— сказала Сімоне.
— Ні. Вони б лишили більше слідів.
— Скажи, хіба не дивно, що сусіди нічого не помітили? Адольфссон зазвичай нічого не випускає з уваги.
— Може, це він сюди й уліз? — припустив я.
— Потрахатись у нашому ліжку?
Я засміявся, притягнув її до себе, відчув, як приємно від неї пахне — міцні парфуми, проте з якоюсь украдливою солодкістю. Вона притулилася до мене, і я відчув її струнке, хлоп’яче тіло. Мої руки заковзнули їй під простору сорочку, торкнулися ніжної шкіри. Груди були теплі й тверді. Вона застогнала, коли я поцілував її в шию; гаряче дихання ринуло мені у вухо.
Ми роздягнись у мерехтінні телевізора, швидко й нетерпляче допомагаючи одне одному, зминаючи одяг, сміючись і знову цілуючись. Сімоне потягла мене в спальню й із жартівливою суворістю штовхнула на ліжко.
— Прийшов час тілесних покарань? — спитав я.
Вона кивнула й підійшла до мене, нахилила голову, і її волосся ковзнуло по моїх ногах; вона всміхнулася, не підводячи очей й наближаючись до мого обличчя. Її кучері розсипалися по вузьких веснянкуватих плечах. Вона сіла на мене верхи, м’язи в неї на руках напружились. Коли я увійшов у неї, її щоки розчервонілися.
На кілька секунд у мене в пам’яті спливли фотографії, які ми зняли колись на пляжі одного з Егейських островів. То було за кілька років до народження Беньяміна. Їхали автобусом уздовж узбережжя й вийшли біля місця, яке нам здалося найгарнішим. Коли ми зрозуміли, що на березі нема ні душі, то послали до біса купальники й плавки. Ми сиділи на сонці, їли теплий кавун, а тоді вляглися голі в прозорий зелений прибій, стали пестити одне одного й цілуватися. Того дня ми кохалися на піску рази чотири, щоразу повільніше й палкіше. Волосся Сімоне сплуталось від солоної води. Вона мружилася від сонця й усміхалася сама собі. Маленькі пружні груди, веснянки, світлі гострі соски. Плаский живіт, пупок, темно-руде волосся на лобку.
Тепер Сімоне схилилася наді мною, прагнучи досягти оргазму. Вона вигиналася, цілувала мене в груди, у шию. Її дихання пришвидшилося, вона заплющувала очі, стискала мої плечі й шепотіла:
— Так, Еріку, не зупиняйся...
Сімоне рухалась дедалі швидше, важче, по її спині й попереку стікав піт. Вона голосно стогнала, раз у раз вигиналася; зупинилася, здригаючись стегнами, знову засовалася, зупинилась зі схлипом; важко задихала, облизнула губи й сперлася рукою на мої груди. Зітхнула й подивилась мені в очі, коли я знов почав рухатись у ній. Я припинив стримуватись і у важких, солодких конвульсіях вилив сім’я.
Я зупинив велосипед біля неврологічного відділення, трохи постояв, слухаючи, як шумлять пташки на гілках, і дивлячись, як переливається світлими весняними кольорами густе листя дерев у гаю. Згадав, як щойно прокинувся поруч із Сімоне й дивився у її зелені очі.
У кабінеті все було так, як я залишив учора. Стілець, на якому сиділа, розпитуючи мене, Майя Свартлінг, досі стояв відсунутий, а настільна лампа світилася. Було всього пів на дев’яту, тож я мав удосталь часу, аби переглянути записи, які зробив після вчорашнього невдалого гіпнозу Шарлотти. Чому він провалився, цілком зрозуміло: я форсував події, думаючи лише про те, щоб досягти своєї мети, — класична помилка, про яку мені слід було пам’ятати. Все ж таки я надто досвідчений, аби припускатися таких промахів. Намагатися змусити пацієнта побачити те, чого він бачити аж ніяк не хоче, — марна справа. Шарлотта зайшла у свою кімнату, але не захотіла підводити погляд. На цьому слід було зупинитись: вона й так виявила неабияку хоробрість.
Я переодягнувся в лікарський халат, продезінфікував руки й замислився про свою групу гіпнотерапії. Мені не дуже подобалась та роль, яку в ній грав П'ер, і я не дуже розумів його поведінку: він упадав за Сібель і Лідією, баляндрасив, багато жартував, проте під гіпнозом поводився дуже пасивно. Перукар, відкритий гей, хоче стати актором. Зовні могло здатися, що П’єр провадить цілком повноцінне життя, але був один нюанс: кожного Великодня він купував зі своєю матір’ю квитки на чартерний рейс і вирушав удвох із нею в подорож. Вони замикались у готельному номері, напивались і кохалися. І мати навіть не підозрювала, що після повернення П’єр щоразу впадав у глибоку депресію й намагався накласти на себе руки.