Я не хотів підганяти своїх пацієнтів, а хотів, аби зрештою вони самі вирішували, чи розповідати мені щось, чи ні.
У двері постукали. Не встиг я сказати «заходьте», як двері прочинились і в кабінет прослизнула Ева Блау. Вона скорчила дивну гримасу, ніби намагалася всміхнутися, не напруживши жоден м’яз на обличчі.
— Ні, дякую, — раптом сказала вона. — Не треба запрошувати мене на вечерю, я вже поїла. Шарлотта прекрасна людина: вона готує мені їжу на цілий тиждень, я кладу порції в холодильник.
— Дуже мило з її боку.
— Вона купує моє мовчання, — із таємничим виглядом пояснила Ева і стала за стільцем, на якому напередодні сиділа Майя.
— Ево, не розкажете мені, навіщо прийшли сюди?
— Не для того, аби смоктати твій член, щоб ти знав.
— Вам не обов’язково й далі відвідувати мої сеанси гіпнотерапії,— спокійно промовив я.
Вона опустила очі й промимрила:
— Я знала, що ти мене ненавидиш.
— Ні, Ево, я кажу лише, що вас ніхто не змушує бути учасницею нашої групи. Деякі люди просто не хочуть, щоб їх гіпнотизували, а деякі хочуть, але надто погано піддаються гіпнозу. А буває...
— Ти мене ненавидиш, — перебила вона.
— Я тільки кажу, що не можу прийняти вас у групу, якщо ви зовсім не хочете, аби вас гіпнотизували.
— Я не це мала на увазі, — сказала Ева.— Але в тебе не вийде засунути свій член мені в рот.
— Припиніть.
— Пробач, — прошепотіла вона й дістала щось із сумочки.— Ось. Це тобі від мене.
Я взяв те, що вона простягла мені. Це була фотографія Беньяміна, знята на його хрестинах.
— Миленький, правда? — гордо сказала Ева.
Я відчув, як моє серце швидко й важко закалатало.
— Звідки це у вас? — запитав я.
— Це моя маленька таємниця.
— Ево, скажи мені, звідки ти її діста...
Вона задерикувато обірвала мене:
— Про себе думай, а на інших плюй.
Я знову подивився на фотокартку. Вона була з фотоальбому Беньяміна — я одразу її впізнав. На звороті навіть лишилися сліди клею, яким ми її приклеїли. Зробивши над собою зусилля, я заговорив спокійно, хоча в скронях моїх досі гучно пульсувало:
— Розкажи мені, як ти вкрала цю фотографію.
Ева сіла на диван, діловито розстебнула блузку й продемонструвала свої груди.
— Сунь свій член сюди, — запропонувала вона. — Тобі буде приємно.
— Ти була в мене вдома, — сказав я.
— Ти був у мене вдома, — вперто відповіла вона. — Змушував мене відчинити двері...
— Ево, я лише спробував загіпнотизувати тебе. Це не те саме, що влізти в чужий будинок.
— Я не влазила, — кинула вона.
— Ти розбила шибку...
— Камінь розбив шибку.
Я раптом відчув сильну втому, відчув, що мені от-от урветься терпець і я зірвуся на цю хвору, несамовиту людину.
— Навіщо ти вкрала в мене фотографію?
— Це ти крадеш! Крадеш, крадеш, весь час крадеш! А от якщо я в тебе щось украду — що ти, в біса, мені скажеш? Як це, по-твоєму, буде?
Ева затулила обличчя руками й сказала, що ненавидить мене, ненавидить, вона повторила це разів сто, перш ніж заспокоїлася.
— Ти ж розумієш, що я на тебе сердита, — сказала вона зосереджено. — Ти кажеш, що я в тебе щось вкрала, а я тобі подарувала прекрасну фотографію.
— Так.
Вона широко посміхнулась і облизала губи.
— Отже, ти від мене дещо отримав, — продовжила вона. — А тепер я хочу дечого від тебе.
— Чого ж? — запитав я спокійно.
— Навіть не намагайся, — зронила вона.
— Просто скажи, чого...
— Я хочу, щоб ти мене загіпнотизував, — оголосила Ева.
— Навіщо ти підклала ферулу до дверей мого будинку?
Вона втупилась у мене порожнім поглядом:
— Що таке ферула?
— Ферулами раніше карали дітей, — твердо сказав я.
— Я нічого не підкладала тобі під двері.
— Ти поклала там стару...
— Не бреши! — закричала вона.
Підвелась і пішла до дверей.
— Ево, якщо ти не розумієш, де проходять межі, я муситиму звернутися в поліцію. Або це, або ти припиниш так поводитись зі мною — і пообіцяєш не чіпати мою сім’ю.
— А моя сім’я? — сказала вона.
— Ти мене почула?
— Фашистська свиня! — викрикнула Ева й вибігла з приміщення.
Мої пацієнти сиділи півколом переді мною. Цього разу загіпнотизувати їх виявилося легко. Ми разом потихеньку занурювались у плескітливу воду. Я продовжував працювати з Шарлоттою. Її обличчя було сумно-розслабленим, глибокі кола під очима, на кінчику підборіддя невелика складочка.
— Вибач, — прошепотіла Шарлотта.
— Із ким ви розмовляєте? — запитав я.
На мить усе її обличчя пересмикнулося.
— Вибач, — повторила вона.
Я почекав. Було ясно, що Шарлотта перебуває в глибокому гіпнозі. Вона дихала важко, але тихо.
— Шарлотто, ви знаєте, що з нами ви в безпеці, — сказав я. — Ніщо не може вам зашкодити, ви почуваєтесь добре, комфортно, розслаблено.
Вона сумно кивнула, і я зрозумів, що вона чує мене, слухається, але вже не відрізняючи гіпнотичні образи від дійсності. У своєму глибокому трансі вона ніби дивилася фільм за власної участі, була й глядачкою, й актрисою, але для неї це була одна й та сама позиція, а не дві окремі.
— Не сердься, — прошепотіла вона. — Вибач, прошу, вибач. Я втішу тебе, обіцяю, втішу.
Я чув навколо себе важке дихання своїх пацієнтів і розумів, що ми зараз у «старому замку», що ми дісталися до кімнати Шарлоттиного страху. Я хотів, аби вона зупинилася, щоб підвести очі й щось побачити, щоб уперше побачити те, що так її лякає. Я хотів допомогти їй, але цього разу не збирався квапити події, аби не повторити помилку, якої припустився минулого тижня.
— У дідуся в спортзалі холодно,— раптом сказала Шарлотта.
— Ви щось бачите?
— Довгі дошки підлоги, відро, дріт, — майже беззвучно сказала вона.
— Зробіть крок назад, — промовив я.
Вона похитала головою.
— Шарлотто, зараз ви зробите крок назад і покладете пальці на ручку дверей.
Я побачив, як у неї затремтіли повіки і з-під вій викотилося ще кілька сльозинок. Вона склала свої порожні руки долонями вгору біля низу живота, як старенька бабця.
— Ви беретеся за дверну ручку й знаєте, що можете вийти з приміщення, щойно захочете, — сказав я.
— Так справді можна?
— Повертаєте ручку вниз і виходите.
— Це ж було б найкраще, якби я просто вийшла...
Шарлотта замовкла, підняла підборіддя, а тоді повільно повернула голову, по-дитячому відкривши рот.
— Я ще трохи побуду, — тихо сказала вона.
— Ви одна в кімнаті?
Вона похитала головою й пробурмотіла:
— Я його чую, але не бачу.
Вона наморщила чоло, ніби намагаючись розчути якісь нечіткі звуки, і раптом сказала:
— Тут якийсь звір.
— Який?
— У тата є великий собака...
— А тато теж тут?
— Так, він тут, стоїть у кутку, біля шведської стінки, йому сумно, я бачу його очі. Він каже, що я йому зашкодила. Татові сумно.
— А собака?
— Собака бігає в нього під ногами, нюхає. Він то підбігає, то відскакує. Тепер стоїть поруч із батьком і сопе. Тато каже, що собака буде зі мною... Я не хочу, не треба, щоб він...
Шарлотта важко звела дух. Якщо вона продовжуватиме зашвидко, є ризик, що вона вирине з гіпнозу.
Похмура тінь лягла на її обличчя, і я подумав, що краще вивести її з трансу, витягти з чорного глибоководдя. Ми знайшли собаку, Шарлотта стоїть і дивиться на нього. Це вже величезний прогрес. Згодом ми з’ясуємо й те, кого заміщує цей собака.
Коли ми піднімалися крізь товщу води, я побачив, як Марек розтулив губи і вишкірився на Шарлотту. Лідія простягла руку крізь темно-зелену хмару водоростей і морських трав, ніби бажаючи погладити П'ера по щоці. Сібель і Юссі із заплющеними очима пливли вгору. Аж ось ми зустріли Еву, яка зависла біля самої поверхні води.