Ми майже отямилися. Кордони дійсності під впливом гіпнозу завжди розмиваються, і так само кордони гіпнотичного стану розмиваються під час повернення до свідомості.
— Тепер зробимо перерву, — сказав я й обернувся до Шарлотти. — Ну як вам?
— Дякую, — сказала вона й опустила очі.
Марек підвівся, попросив у Сібель цигарку й вийшов разом із нею. П’єр лишився сидіти поруч із Юссі. Він подивився в підлогу, потім швидко потер очі, ніби щойно плакав. Лідія плавно підвелася, повільно випростала руки над головою й позіхнула. Я подумав, що треба сказати Шарлотті кілька слів про те, який я радий, що вона вирішила трохи побути у своєму «старому замку», — але її вже не було в кабінеті.
Я дістав свій нотатник, аби швидко дещо записати, аж тут до мене підійшла Лідія. Її прикраси тихо дзенькнули, і я відчув запах мускусних парфумів, коли вона наблизилась до мене й запитала:
— А моя черга ще нескоро?
— Уже наступного разу, — відповів я, підвівши очі від записів.
— А чому не сьогодні?
Я поклав ручку й подивився Лідії в очі.
— Бо цього разу я вирішив продовжити з Шарлоттою, а потім попрацювати з Евою.
— Але ж Шарлотта казала, що йде додому.
Я всміхнувся Лідії:
— Там буде видно.
— То що як вона не повернеться? — не заспокоювалася Лідія.
— Тоді, звісно, можемо попрацювати з вами,— погодився я.
Вона ще трохи постояла, видивляючись на мене, коли я знов узяв ручку й почав писати.
— Сумніваюся, що Еву вийде занурити в надглибокий гіпноз, — раптом сказала вона.
Я знов підвів очі.
— Адже вона, вочевидь, не хоче зустрітися зі своїм ефірним тілом, — продовжила вона.
— Ефірним тілом?
Лідія зніяковіло всміхнулася.
— Я знаю, що ви це називаєте інакше, — сказала вона. — Але ви розумієте, що я маю на увазі.
— Лідіє, я намагаюсь допомогти всім своїм пацієнтам,— сухо сказав я.
Вона схилила голову набік:
— Але у вас нічого не вийде, адже так?
— Чому ви так думаєте?
Вона знизала плечима:
— Зі статистичної точки зору можна припустити, що один із нас накладе на себе руки, кілька з нас потрапить до психлікарні, а...
— Не можна так міркувати... — спробував заперечити я.
— Мені можна, — перебила Лідія. — Бо я хочу стати однією з тих, хто впорається.
Вона зробила ще один крок до мене й сказала з несподіваною жорстокістю в погляді:
— Я думаю, Шарлотта буде тією, хто накладе на себе руки.
І не встиг я їй відповісти, як вона зітхнула:
— У неї хоч дітей немає.
Я дивився, як Лідія йде до свого стільця й сідає. Позирнув на годинник і зрозумів, що минуло вже понад п’ятнадцять хвилин. П’єр, Лідія, Юссі й Ева повернулися на свої місця. Я покликав Марека, який тинявся коридором, розмовляючи сам із собою. Сібель курила у дверях; вона втомлено хмикнула, коли я попросив її повернутись у кабінет.
Коли я був змушений констатувати, що Шарлотта так і не повернулася, Лідія із задоволеним виглядом зиркнула на мене.
— Ну що, — сказав я й склав долоні, — продовжуємо.
Я бачив перед собою обличчя своїх пацієнтів. Усі були готові. Після перерви заняття завжди йшли краще: здавалося, ніби всім учасникам групи хочеться знов опинитися на глибині, ніби світло й звуки звідти, знизу, пошепки кличуть нас до себе.
Індукція була вкрай швидкою: Лідія поринула в глибокий гіпноз усього за десять хвилин.
Ми занурювались, і я відчував, як теплувата вода обтікає моє тіло. Великий сірий валун вкривали корали. Серед підводних течій коливалися мацаки поліпів. Я бачив кожну деталь, кожну люмінесцентну, переливчасту барву.
— Лідіє, — сказав я,— де ви зараз?
Лідія облизала свої пересохлі губи, відхилила голову назад. Її очі були заплющені, але рот роздратовано скривився, а на чолі проступила зморшка.
— Я беру ніж.
Голос сухий, скрипучий.
— Що це за ніж? — спитав я.
— Зазубрений ніж із мийки, — здивовано промовила вона й затихла з напіввідкритим ротом.
— Хлібний ніж?
— Так, — усміхнулася вона.
— Продовжуйте.
— Я розрізаю навпіл пачку морозива. Беру із собою половину морозива й ложку, сідаю на диван перед телевізором. Опра Вінфрі обертається до лікаря Філа. Він сидить серед публіки й показує вказівний палець. Він пов’язав на нього червону нитку й саме збирається розповісти навіщо, коли Каспер починає кричати. Я знаю, що йому нічого від мене не треба, він кричить просто мені назло. Кричить, бо знає, що мене це засмучує, бо я не терплю поганої поведінки в себе вдома.
— Що він кричить?
— Він знає, що я хочу послухати те, що каже доктор Філ, він знає, що я полюбляю дивитися шоу Опри... Тому й кричить.
— Що він кричить саме зараз?
— Між нами двоє зачинених дверей. Але я чую, що він волає бридкі слова. Він кричить: піхва, піхва, піхва...
У Лідії почервоніли щоки, на чолі заблищали крапельки поту.
— Що ви робите? — запитав я.
Вона знов облизала губи, її дихання було важке. Вона продовжила приглушеним голосом:
— Я додаю гучності на телевізорі. Щось гримить, тріщить, це глядачі аплодують, але щось не так, мені більше не подобається. Передача вже не здається мені веселою. Він зіпсував мені настрій. Нічого не вдієш, я маю йому це пояснити.
Лідія мляво всміхнулась, не розтуляючи губ; її обличчя було майже біле, а вода над її чолом відблискувала металом.
— І ви пояснюєте? — запитав я.
— Що-що?
— Що ви зараз робите, Лідіє?
— Я... я проходжу повз пральню й спускаюсь до підвальної кімнати. Із кімнати Каспера чутно писк і якесь дивне гудіння... Я не знаю, що він там улаштував, я вже просто хочу повернутися нагору й ще подивитися телевізор, та все ж підходжу до дверей, відчиняю, входжу і...
Вона замовкла. Вода витискалася крізь її напіввідкриті губи.
— Ви входите, — повторив я. — Куди ви входите, Лідіє?
Її губи слабо ворухнулися. Бульбашки повітря блиснули й зникли десь угорі.
— Що ви бачите? — обережно запитав я.
— Коли я входжу, Каспер прикидається, що спить, — повільно сказала вона. — Він порвав фотографію бабусі. Він обіцяв, що, якщо йому її дадуть, він обережно з нею поводитиметься, це моя єдина фотографія бабусі. І він зіпсував її, а тепер просто лежить тут і вдає, що спить. У неділю треба буде серйозно поговорити з Каспером — ми обговорюємо, як поводились одне з одним. Цікаво, що мені порадив би доктор Філ. Я помічаю, що ложка досі в мене в руках, і коли заглядаю в неї, то не бачу себе, у металі відбивається плюшевий ведмідь — мабуть, він висить на стелі...
Раптом у Лідії болісно скривився рот. Вона спробувала засміятися, але лише видушила дивний звук. Спробувала знов, але звук все одно вийшов геть не схожий на сміх.
— Що ви робите? — запитав я.
— Дивлюся,— Лідія підвела очі.
Раптом вона зісковзнула зі стільця й ударилася потилицею об сидіння. Я кинувся до неї. Вона сиділа на підлозі, досі в трансі, але вже неглибокому. Здивовано витріщилася на мене переляканими очима; я заспокійливо заговорив із нею.
Не знаю, чому я відчував, що треба б зателефонувати Шарлотті; щось мене турбувало. Мабуть, річ була в тім, що під час сеансу я переконав її побути в своєму «старому замку» довше, ніж їй вистачало сміливості. Я кинув виклик її гордості, змусив її підвести очі й уперше поглянути на великого собаку, що крутиться під ногами в її батька. Те, що вона пішла із заняття, не сказавши звичного «дякую», занепокоїло мене.
Я набрав номер її мобільного й одразу ж передумав і хотів натиснути відбій, та все ж дочекався сигналу голосової пошти.
Після пізнього обіду в готелі Stallmästaregården я повернувся до Каролінської лікарні. Повівав прохолодний вітер, але вулиці й фасади будинків заливало світло весняного сонця.