Я відігнав із думок занепокоєння за Шарлотту, вирішивши, що переживання виявилися надто сильними для неї і їй знадобилося побути якийсь час наодинці з собою й зі своїми почуттями. Крони дерев на Північному кладовищі коливалися серед вітру й сонячного світла.
Сьогодні Беньяміна мав забрати Кеннет — він обіцяв прокатати його на поліційній автівці дорогою з дитячого садка. Беньямін переночує в нього: мені треба було працювати допізна, а Сімоне зібралась із подругами в театр.
Я пам’ятав, що пообіцяв тій студентці-медичці, Майї Свартлінг, що ми ще раз поговоримо, і тепер помітив, що з нетерпінням чекаю цієї розмови, адже Шарлотта нещодавно підтвердила в принципі мої теорії.
Я вийшов із приймальні й пішов до свого кабінету. У холі лікарні було лише кілька літніх жінок, що чекали, коли за ними приїде таксі. Погода була чудова: у сліпучому сонячному світлі літав здійнятий вітром пил. Добре було б пробігтися сьогодні ввечері, щойно звільнюся.
Коли я підійшов до свого кабінету, біля дверей на мене вже чекала Майя Свартлінг. Її повні, нафарбовані червоною помадою губи розтулились у широкій усмішці, а шпилька у її вугільно-чорному волоссі блиснула, коли вона вклонилась і зі своєю звичною грайливістю запитала:
— Сподіваюсь, пан доктор не передумав щодо інтерв’ю номер два?
— Ну що ви. Звісно, ні, — сказав я; стоячи перед нею й відмикаючи двері, я відчув якесь поколювання в тілі. Коли вона проходила повз мене в кабінет, наші очі зустрілися і я помітив у її погляді несподівану серйозність.
Раптом я якось напрочуд чітко відчув власне тіло, ноги, рот. Дістаючи папку з папером, ручкою й нотатником, Майя почервоніла.
— Скажіть, що нового трапилось за час, що минув з нашої останньої зустрічі? — запитала вона.
Я приніс Майї чашку кави з кухоньки й почав розповідати про сьогоднішній вдалий сеанс.
— Здається, ми знайшли кривдника Шарлотти, — сказав я. — Того, хто довів її до такого страшного стану, що вона знов і знов намагалася накласти на себе руки.
— Хто ж це?
— Собака, — серйозно сказав я.
Майя не засміялася; вона добре підготувалась і знала одну з моїх тез, найсміливішу й найпримітнішу, — тезу, що ґрунтувалася на структурі такого стародавнього жанру, як байка. Ідея полягала в тому, що людина в образі тварини — це один із найстаріших способів розповісти про те, про що інакше описувати було б небезпечно, надто страшно чи надто спокусливо.
Для моїх пацієнтів це було способом якось осмислити те, чого вони не могли збагнути: як той, хто мав би захищати й любити, натомість заподіює найстрашніше з мислимих лих.
Мені було дуже легко розмовляти з Майєю Свартлінг, майже підозріло легко. Вона не була експерткою, але добре розумілась на темі, ставила влучні запитання й була напрочуд уваажною слухачкою.
— А Марек Семіович? Як із ним справи? — запитала вона, торкнувшись губами кінчика ручки.
— Ви вже знаєте про його минуле: він переїхав сюди біженцем у розпал боснійської війни, і наша медицина забезпечила йому лікування лише фізичних травм.
— Так.
— Він цікавий об’єкт для мого дослідження, хоча я досі не дуже розумію, що саме з ним сталося. Коли я занурюю його в глибокий гіпноз, він щоразу потрапляє в одну й ту ж кімнату, згадує те саме: як його змушують катувати людей — своїх знайомих, хлопців, із якими він колись грався. Але потім щось трапляється.
— Під гіпнозом?
— Так. Він відмовляється йти далі.
Майя щось записала, погортала свій нотатник і підвела очі.
Я вирішив не розповідати їй про Лідію — про те, як вона зісковзнула зі стільця під гіпнозом, — натомість почав ділитися своїми міркуваннями про те, що свобода волі під час гіпнозу обмежена лише нездатністю людини брехати самій собі.
Час минав, стало вечоріти. У коридорі за дверима мого кабінету було тихо й безлюдно.
Майя склала речі в портфель, затягла шаль на шиї й підвелася.
— Час так непомітно пролетів, — вибачливим тоном промовила вона.
— Спасибі вам за розмову, — відповів я й простягнув їй руку.
Майя повагалася, а тоді запитала:
— Скажіть, а може, зайдемо кудись вип’ємо по чарочці?
Я замислився. Сімоне з подружками поїхала в Народну оперу на «Тоску» й удома буде пізно. Беньямін уже спить у свого дідуся, а сам я збирався весь вечір працювати.
— Що ж, чом би й ні, — відповів я з відчуттям, ніби роблю щось протизаконне.
— Я знаю одну місцинку на Руслагсґатан, — сказала Майя. — Називається «Петерсон-Бергер». Скромненько, але дуже затишно.
Я просто відповів: «Згода», узяв куртку, вимкнув світло в кабінеті, вийшов і замкнув двері.
Ми проїхались на велосипедах повз Хазький парк, уздовж озера Бруннсвікен і спустилися до Норртулла. Машин на дорозі майже не було. Годинник ще навіть і пів на восьму не показував. Весна тремтіла в деревах, у світлих голосах пташок.
Ми поставили велосипеди навпроти маленького парку біля старої таверни Claes på Hörnet. Увійшовши в ресторан і зустрівши привітний погляд господині, я завагався. Чи слід мені бути тут? Що я відповім, якщо Сімоне зателефонує й спитає, чим я займаюся? Занепокоєння ринуло на мене, але скоро відступило. Майя — колега, ми з нею вирішили ще трохи поговорити. А Сімоне, напевно, зараз саме попиває вино зі своїми подругами в Народній опері.
Майя, вочевидь, була охоплена радісним хвилюванням. Я ніяк не міг збагнути, що вона робить тут зі мною. Сліпуче красива, юна, відкрита. А я принаймні років на п’ятнадцять старший за неї й одружений.
— Обожнюю їхній курячий шашлик із кмином, — сказала вона й попрямувала до стола в дальній частині зали.
Ми сіли, і до нас одразу підійшла жінка з глечиком води. Майя підперла щоки руками, подивилася на склянку й тихо сказала:
— Якщо нам тут набридне, можна поїхати до мене додому.
— Майє, ви що, заграєте зі мною?
Вона розсміялася, і ямочки на її щоках стали глибшими.
— Мій тато завжди казав, що я такою народилася — невиправною кокеткою.
Я зрозумів, що нічого не знаю про неї — а вона, вочевидь, досконало вивчила все, що я робив.
— Ваш батько теж був лікарем? — запитав я.
Вона кивнула:
— Професор Ян Е. Свартлінг.
— Нейрохірург? — вражено спитав я.
— Так. Чи як там називають тих, хто порпається в чужих мізках, — гірко відповіла Майя.
Уперше усмішка зникла з її обличчя.
Ми продовжували вечеряти мовчки. Ситуація дедалі більше нервувала мене, я пив надто швидко й замовив іще вина. Мабуть, мене непокоїли, позбавляли впевненості в собі погляди офіціантів, їхня очевидна переконаність у тому, що ми з Майєю — пара. Я сп’янів, підписав рахунок, навіть не глянувши на нього, зім’яв чек і не влучив ним у смітник біля гардероба. На вулиці стояв приємний, теплий весняний вечір. Я мав намір їхати додому, але Майя махнула в бік дверей якогось під’їзду й запитала, чи не хочу я піднятися, поглянути, як вона живе, й випити чашечку чаю.
— Майє, — сказав я, — ви невиправна, ваш тато мав цілковиту рацію.
Вона хихикнула й узяла мене під руку.
У ліфті ми стояли дуже близько одне до одного. Я не міг відірвати погляд від її повних усміхнених губ, перлинно-білих зубів, високого чола й блискучого чорного волосся.
Вона помітила це та обережно погладила мене по щоці; я нахилився, збираючись поцілувати її, але тієї ж миті ліфт, смикнувшись, зупинився.
— Ходімо, — прошепотіла Майя й відімкнула двері.
Квартира в неї була зовсім маленька, проте дуже затишна. Стіни пофарбовані в приємний лазуровий колір, на єдиному вікні білі лляні штори. Кухонний куточок новенький, із білою клінкерною плиткою на підлозі й маленькою сучасною газовою плиткою. Майя пройшла туди, і я почув, як вона відкорковує пляшку вина.
— Я думав, ми питимемо чай, — зауважив я, коли вона ввійшла з пляшкою й двома келихами в руках.
— Вино корисніше для серця.
— Тоді давай,— я взяв у неї келих, і вино виплеснулося мені на руку.