Майя витерла мене кухонним рушником, сіла на вузеньке ліжко й відкинулась назад.
— Тут гарно, — сказав я.
— Так дивно, що ти в мене, — всміхнулася вона. — Я так довго захоплювалася тобою...
Раптом підвелась і розсміялася:
— Треба тебе сфотографувати! Мій улюблений доктор у мене вдома!
Майя принесла фотоапарат, у неї став зосереджений вигляд.
— Зроби серйозне обличчя, — звеліла вона й поглянула на мене у видошукач.
Хихикаючи, стала фотографувати мене, вимагала, аби я позував, жартувала, твердила, який я сексуальний, казала, щоб я витяг губи трубочкою.
— Неймовірно сексуально, — безтурботно сміялася вона.
— Буду на обкладинці Vogue?
— Тільки якщо мене забракують, — сказала Майя і вручила мені фотоапарат.
Я встав, відчуваючи, що мене хитає, і поглянув у видошукач. Майя розкинулась на ліжку.
— Ти перемогла, — сказав я й натиснув кнопку.
— Мій братик мене завжди називав пампушкою. Скажи, я товста?
— Ти неймовірно красива, — прошепотів я й побачив, що вона вже сидить і стягує светр через голову. На її повних грудях був світло-зелений шовковий бюстгальтер.
— Сфотографуй мене, — прошепотіла Майя й розстебнула ліфчик.
Її щоки розчервонілися, вона всміхалася мені. Я навів різкість, подивився у її глибокі темні мерехтливі очі, на її усміхнений рот і великі молоді груди зі світло-рожевими сосками.
Я фотографував Майю, а вона позувала й підкликала мене ближче.
— Зроблю фото з близької відстані, — пробурмотів я й устав на коліна, відчуваючи, як усе всередині гуде від жаги.
Майя руками підняла одну важку грудь. Блиснув фотоспалах. Вона прошепотіла, щоб я підійшов ближче. Я відчував, як мої штани натяглися від сильної, болісної ерекції. Опустив фотоапарат, подався вперед і взяв у рот її твердий сосок; Майя притиснула грудь до мого обличчя, і я став лизати й смоктати її.
— О боже, — прошепотіла вона, — боже, як чудово.
Від її гарячої шкіри пашіло жаром. Майя стягла із себе джинси й віджбурнула їх. Я підвівся на ноги, думаючи, що мені не слід кохатись із нею, не можна, проте взяв фотоапарат і знову сфотографував її. На Майї лишилися тільки тонкі світло-зелені трусики.
— Іди до мене, — прошепотіла вона.
Я знов подивився на неї у видошукач: вона широко всміхнулась і розвела ноги, дивлячись на мене. З-під зеленої тканини трусів показалося темне лобкове волосся.
— Давай же, — сказала вона.
Я відповів:
— Я не можу.
— Можеш, не сумнівайся, — посміхнулася вона.
— Майя, ти небезпечна, яка ж ти небезпечна, — сказав я й відклав фотоапарат.
— Я знаю, що я погана дівчинка.
— Зрозумій, я одружений чоловік.
— Я некрасива?
— Ти страшенно красива.
— Красивіша, ніж твоя дружина?
— Припини.
— Але ж я тебе збуджую? — прошепотіла вона, хихикнула, а потім знов посерйознішала.
Я кивнув, позадкував і побачив, що Майя задоволено посміхається.
— Ми ще зустрінемось, аби обговорити твоє дослідження?
— Звісно, — сказав я, відступаючи до дверей.
Вона послала мені повітряний поцілунок, я відповів на нього, вийшов із квартири, вибіг на вулицю й сів на велосипед.
Уночі мені снилося, що я роздивляюся барельєф, на якому зображено трьох німф. Прокинувся я від того, що щось голосно сказав — настільки голосно, що почув відлуння власного голосу в тихій темній спальні. Сімоне повернулася додому, коли я вже спав; вона ворухнулась поруч зі мною вві сні. Я весь спітнів, у крові в мене досі циркулював алкоголь. Повз вікна, блимнувши фарами, прогуркотіла поливальна машина. У будинку стояла тиша. Я випив таблетку й спробував ні про що не думати, але мимоволі згадав, що сталося минулого вечора. Я фотографував майже голу Майю Свартлінг: її груди, ноги, її трав’янисто-зелені труси. Але ми не кохалися,— повторював я собі. Я про це не думав, не хотів цього; я зайшов надто далеко, проте не зрадив Сімоне. Тепер я остаточно прокинувся. Крижане безсоння. Що на мене найшло? Ну як я міг піддатись на Майїні вмовляння й фотографувати її голою? Так, вона красива, зваблива. Вона принадила мене. Невже цього виявилося достатньо? Я з подивом подумав, що знайшов у себе слабке місце: марнославство. Ніщо в мені не казало, що я закохався в Майю. Мені було так добре з нею саме через моє марнославство.
Я покрутивсь у ліжку, натягнув ковдру на голову й невдовзі заснув важким сном.
Шарлотта не прийшла на заняття наступного тижня. Це було недобре, я збирався на цьому сеансі закріпити прогрес, якого ми досягай минулого разу. Марек перебував у глибокому гіпнотичному розслабленні. Він сидів мляво, светр натягнувся на його міцних, натренованих біцепсах і перекачаних м’язах спини. Волосся пострижене «їжачком», голова вкрита шрамами. Він повільно ворухнув щелепами, підняв голову й подивився на мене порожнім поглядом.
— Оце потіха, — голосно промовив він. — Від електричних розрядів хлопець із Мостара стрибає, як у мультиках.
Марек із радісним виглядом покрутив головою.
— Він лежить на бетонній підлозі, темний від крові, дихає — швидко, швидко дихає. Потім згортається клубочком і починає плакати. Лайно! Я кричу, щоб він уставав, що я вб’ю його, коли він не встане, що зажену багнет йому в дупу до самого держака.
Марек на мить замовк. Потім продовжив тим самим порожньо-легким тоном:
— Він підводиться, йому важко стояти, ноги тремтять, член зморщився. Він труситься, просить вибачення, каже, що не зробив нічого поганого. Я підходжу, дивлюся на його закривавлені зуби й даю йому сильний розряд у шию. Він валиться на підлогу, крутиться туди-сюди з витріщеними очима, кілька разів б’ється головою об стіну, ноги сіпаються. Я регочу. Він сповзає по стіні уздовж билець, в нього тече кров із рота. Потім скорчується на ковдрах у кутку. Я посміхаюся йому, нахиляюсь, даю ще один розряд, але тіло просто підскакує, як свиняча туша. Я обертаюся до дверей і кричу, що веселощі скінчилися, але вони входять із його старшим братом, я його знаю, ми рік разом працювали на «Алюмінії», фабриці в...
Марек замовк, його підборіддя тремтіло.
— Що відбувається тепер?— тихо спитав я.
Він трохи посидів мовчки, потім знов заговорив:
— Підлога вкрита зеленою травою, я більше не бачу хлопця з Мостара — там тільки трав’янистий горбок.
— Хіба це не дивно? — запитав я.
— Не знаю, може, й дивно, але я більше не бачу кімнати. Я на вулиці, йду по зеленій луці, трава під ногами мокра й холодна.
— Вам хочеться повернутись у великий будинок?
— Ні.
Я обережно вивів пацієнтів із трансу, простежив, щоб до початку обговорення всі добре почувалися. Марек витер сльози зі щік і потягнувся. Під пахвами в нього розпливлися великі плями поту.
— Мене змусили, вони це вміли... Змушували мене мучити моїх старих приятелів, — сказав він.
— Ми знаємо, — промовив я.
Марек поглянув на нас боязким, улесливим поглядом.
— Я сміявся тому, що мені було страшно. Я не такий, я не небезпечний, — прошепотів він.
— Ніхто вас не засуджує, Мареку.
Він знов потягнувся й поглянув мені в очі. Обличчя його набуло якогось зарозумілого виразу.
— Я робив жахливі речі, — сказав він, почухав шию й засовався.
— Вас змушували.
Марек сплеснув руками:
— Але є в мені щось хворе, що тягне мене назад, у той будинок.
— Справді?
— От лайно... — заскиглив він. — Я просто так зморозив. Я не знаю, нічого не знаю.
— А по-моєму, все ти чудово пам’ятаєш, — раптом утрутилася Лідія, м’яко всміхаючись. — Чому б тобі не розповісти нам?
— Стули пельку! — крикнув Марек і підступив до неї з піднятим кулаком.
— Сядьте, — наказав я.
— Не треба на мене кричати, Мареку, — спокійно сказала Лідія.
Він зустрівся з нею очима й зупинився.