— Пробач, — сказав він із невпевненою посмішкою, кілька раз провів долонею по тімені й сів на місце.
Під час перерви я стояв із чашкою кави в руці й визирав у вікно. День був похмурий, у повітрі навис дощ. У приміщення задував холодний вітер, доносячи слабкий запах листя. Мої пацієнти почали повертатись на свої місця у великому кабінеті психотерапії.
Ева була з голови до ніг одягнена в синє, вузькі губи нафарбовані синьою помадою, вії — синьою тушшю. Вона, як зазвичай, мала неспокійний вигляд, без упину то накидала на плечі кофту, то знімала її.
Лідія стояла й розмовляла з П'ером; він слухав, а його очі й рот посмикувались у безперервних болісних посмиках.
Марек обернувся до мене спиною. Його культуристські м’язи перекочувалися під одягом, поки він шукав щось у своєму рюкзаку.
Я підвівся й жестом покликав у кабінет Сібель — вона одразу загасила цигарку об підошву й сунула недопалок у пачку.
— Продовжуємо, — сказав я й подумав, що треба зробити ще одну спробу попрацювати з Евою Блау.
Обличчя Еви Блау було напружене, губи, нафарбовані синьою помадою, розтягнуті в зухвалу посмішку. Я уважно стежив за її маніпулятивною податливістю. Ева не хотіла відчувати, що її до чогось примушують, але я придумав, як дати їй зрозуміти, що гіпноз — справа добровільна. Було зрозуміло, що їй потрібна допомога, аби розслабитись і почати занурення.
Коли я сказав учасникам групи, щоб вони опустили підборіддя на груди, Ева негайно відреагувала широкою посмішкою. Я почав зворотний відлік, відчув, як падаю назад, як вода зімкнулась наді мною, але при цьому не втрачав пильності. Ева скоса позирала на П’єра й намагалася дихати в такт із ним.
— Ви повільно занурюєтеся, — казав я. — Глибше, нижче, ви розслабляєтесь, відчуваєте приємну важкість.
Я підійшов до пацієнтів ззаду, подивився на їхні бліді шиї й похилені спини, зупинився біля Еви й поклав руку їй на плече. Не розплющуючи очей, вона обережно підвела голову й трохи відкопилила губи.
— Тепер я звертаюся тільки до тебе, Ево, — сказав я. — Я хочу, щоб ти розслабилася, але лишалася притомною. Ти слухатимеш мій голос, коли я розмовлятиму з групою, але не впадатимеш у гіпноз, ти відчуватимеш такий же спокій, таке ж приємне занурення, але весь час лишатимешся притомною.
Плече під моєю рукою обм’якло, і я продовжив:
— Тепер я знову звертаюся до всіх. Слухайте мене. Я рахуватиму, і з кожною цифрою ми занурюватимемося дедалі глибше в розслаблений стан. Але ти, Ево, тільки подумки слідуватимеш за ним. Ти лишатимешся притомною й матимеш ясну свідомість.
Я повернувся на своє місце, продовжуючи відлік; сів на стілець перед півколом пацієнтів і побачив, як осунулось обличчя Еви. Вона мала геть інакший вигляд — важко було повірити, що це одна й та сама людина. Нижня губа відвисла, волога рожева шкіра внутрішньої поверхні губи контрастувала із синьою помадою. Ева дихала дуже важко. Я поринув у себе, ослабив хватку й почав занурюватись у воду, що заповнювала темну ліфтову шахту. Ми були на потонулому кораблі чи в затопленому будинку. Ногами я відчув потік прохолодної води. Повз мене проносилися бульбашки повітря та обривки водоростей.
— Продовжуємо: глибше, спокійніше, — обережно закликав я.
Хвилин за двадцять ми стояли глибоко під водою на гладенькій сталевій підлозі. Поодинокі черепашки причепилися до металу. Там і тут виднілися невеликі скупчення водоростей. По плоскій поверхні повз білий краб. Група стояла переді мною півколом. Обличчя Еви було бліде, зі здивовано-відсутнім виразом. Сіре підводне світло ходило хвилями по її щоках, дзеркальне, текуче.
Від глибокого розслаблення Евине обличчя здавалося зовсім очищеним, майже чернечим. На безвольно прочинених губах з’явилися пухирці слини.
— Ево, я хочу, щоб ти говорила спокійно й зосередилась на тому, що бачиш.
— Ага, — буркнула вона.
— Розкажи нам, де ти зараз?— почав я.
У Еви раптом став дивний вигляд. Її ніби щось страшенно здивувало.
— Я пішла. Іду по м’якій стежці із сосновою хвоєю й довгастими шишками, — прошепотіла вона. — Мабуть, підійду до будівлі каное-клубу й загляну в заднє вікно.
— Ти підходиш?
Ева кивнула й надула щоки, мов сердита дитина.
— Що ти бачиш?
— Нічого, — швидко й неохоче відповіла вона.
— Нічого?
— Тільки одну незначну річ... як я пишу шкільною крейдою на асфальті біля пошти.
— Що ти пишеш?
— Та просто якусь дурницю.
— Ти нічого не бачиш за вікном?
— Ні... тільки якогось хлопчика, я дивлюся на хлопчика,— нерозбірливо пробурмотіла вона. — Чорт, який він гарний, який милий. Він лежить на вузенькому ліжку, на дивані-ліжку. Якийсь чоловік у білому махровому халаті влягається на нього зверху. Це так гарно. Мені подобається дивитися на них, мені подобаються хлопчики, я хочу піклуватися про них, чмокати їх.
У Еви засмикався рот, очі перебігали з одного учасника групи на іншого.
— Я не була під гіпнозом, — сказала вона.
Я відповів:
— Ти розслабилася, це діє так само добре.
— Ні, це подіяло погано, бо я не думала, що кажу. Просто казала абищо. Це все були вигадки, вони нічого не означають.
— Отже, ніякого каное-клубу насправді немає?
— Ні, — різко відповіла вона.
— А м’яка стежка?
— Я її вигадала, — знизала плечима вона.
Було ясно, що Еву турбує те, що вона піддалася гіпнозу й описала щось, пов’язане з тим, що вона справді робила колись у минулому. Ева Блау була людиною, яка інакше нізащо не розповіла б про себе щось зроблене насправді.
Марек тихо сплюнув у долоню, помітивши, що на нього дивиться П'ер. Той почервонів і швидко відвів погляд.
— Я ніколи не чинила жодних дурниць із хлопчиками,— голосно промовила Ева.— Я добра, я добра людина, я подобаюсь усім дітям. Залюбки побула б нянькою. Лідіє, я вчора була в тебе, але не зважилась подзвонити.
— Більше цього не роби, — тихо сказала Лідія.
— Чого?
— Не приходь до мене додому.
— Ти можеш покластися на мене, — продовжувала Ева. — Ми з Шарлоттою вже стали кращими подругами. Вона готує мені їжу, а я збираю квіти, які вона може поставити на стіл.
У Еви сіпнулися губи, коли вона знов обернулася до Лідії:
— Я купила іграшку твоєму хлопчикові, Касперу. Це дрібничка, такий смішний вентилятор, схожий на вертоліт — можна віяти на себе пропелером.
— Ево, — похмуро сказала Лідія.
— Це цілковито безпечна іграшка, вона ніяк його не поранить, обіцяю.
— Не треба приходити до мене додому, — сказала Лідія. — Чуєш?
— Не сьогодні, сьогодні не вийде. Сьогодні я піду до Марека, бо впевнена, що він потребує товариства.
— Ево, ти чула, що я сказала?
— І ввечері я не встигну, — посміхнулась Ева у відповідь.
Лідія зблідла, її обличчя стало суворим. Вона підвелась і квапливо вийшла з кабінету. Ева зі свого місця провела її поглядом.
Коли я прийшов, Сімоне ще не було. За столиком, на якому лежав аркуш із нашими іменами, було порожньо. Я сів і подумав, чи не замовити поки випити. Годинник показував десять хвилин на восьму. Я сам замовив столик у ресторані Konstnärsbaren на Смоландсгатан. Сьогодні був мій день народження, і я був у доброму гуморі. Ми із Сімоне тепер рідко встигали кудись вибратися: вона була зайнята своєю галереєю, а я — своїм дослідженням. Якщо нам щастило провести вечір разом, ми зазвичай лишалися вдома, на дивані, й дивилися якийсь фільм чи грали в гру на приставці разом із Беньяміном.
Я обвів поглядом какофонію картин на стіні: маленькі, загадково усміхнені чоловіки й тілисті жінки. Стіни розписали якось увечері, після зустрічі, влаштованої Клубом митців на верхньому поверсі. Над розписом попрацювали Грюневальд, Чатем, Гегфельдт, Веркместер та інші видатні модерністи. Сімоне, мабуть, точно знала, як це відбулося. Я всміхнувся, уявивши, яку лекцію вона б прочитала мені про те, як ці «визнані майстри» утискають права своїх колегинь, не даючи їм вільно самореалізуватися.