О восьмій двадцять мені принесли коктейльний келих із горілкою Absolut, кількома краплями Noilly Prat і довгою спіраллю лаймової шкірки. Намагаючись не дратуватися, я вирішив почекати й поки не телефонувати Сімоне.
Трохи відпив і помітив, що починаю непокоїтися. Повагавшись, дістав мобільник, набрав номер Сімоне й почекав.
— Сімоне Барк, слухаю.
Її розсіяний голос віддавався луною.
— Сіксан, це я. Ти де?
— Ерік? Я в галереї. Ми тут дещо фарбуємо і...
У трубці стало тихо, а потім я почув голосний стогін:
— О боже... Ні! Еріку, вибач мене, будь ласка. Я зовсім забула. Сьогодні стільки всього було: водопровідник, електрик і...
— То ти досі в галереї?— я не зміг приховати розчарування в голосі.
— Так, я вся вимазана гіпсом і фарбою...
— Ми збиралися повечеряти разом, — мляво сказав я.
— Я знаю, Еріку. Вибач мені. Я забула...
— Ну, зате столик нам дістався в гарному місці, — саркастично пожартував я.
— Геть вилетіло з голови, що ти на мене чекаєш, — зітхнула вона, і я, хоч і чув, яка вона засмучена, все-таки не міг не сердитись через те, що все так вийшло.
— Еріку, — прошепотіла вона у слухавку, — вибач.
— Усе гаразд, — відповів я й натиснув «відбій».
Іти кудись не було сенсу: я був голодний і сидів у ресторані. Підкликав офіціанта й замовив оселедець із пивом на закуску, підсмажену качину грудку з хрусткою скоринкою, кубики свинини з апельсиновою підливою й келих бордо до гарячого, а на десерт грюєр із медом.
— Можете прибрати другий набір посуду, — сказав я.
Офіціант, наливаючи в келих чеське пиво й ставлячи на стіл тарілку з оселедцем і хлібцями, кинув на мене співчутливий погляд.
Я пошкодував, що в мене не було із собою блокнота із записами. Можна було б хоч попрацювати, поки їстиму.
Раптом у мене у внутрішній кишені задзвонив мобільник. Радісна думка про те, що Сімоне пожартувала з мене і зараз саме заходить у ресторан, з’явилась і розвіялась, мов дим.
— Ерік Марія Барк, — сказав я й почув, як монотонно пролунав мій голос.
— Доброго вечора, це Майя Свартлінг.
— А, Майє, привіт, — коротко відповів я.
— Я хотіла запитати... Ой, як у вас там галасливо. Я невчасно?
— Я зараз сиджу в Konstnärsbaren. У мене сьогодні день народження,— додав я, сам не знаючи навіщо.
— Правда? Вітаю! Вас там, схоже, багато за столом.
— Ні, я один, — різкувато сказав я.
— Еріку... Мені так шкода, що я намагалася вас спокусити. Страшенно соромно,— тихо промовила вона.
Я почув, як вона кашлянула по той бік, а тоді продовжила, намагаючись говорити невимушено:
— Я хотіла запитати, чи не бажаєте ви прочитати записи нашої першої розмови. Вони вже роздруковані, я збираюся віддати їх своєму керівнику, але якщо ви хочете спочатку їх переглянути, то...
— Поклади їх, будь ласка, у мою скриньку, — попросив я.
Ми попрощалися. Я вилив залишки пива в келих, допив, і офіціант забрав порожній посуд, а тоді майже відразу повернувся з наступною стравою — качиною грудкою з червоним вином.
Я вечеряв, відчуваючи сумну порожнечу всередині, продовжував механічно жувати й ковтати, на задвірках свідомості чуючи, як ніж і виделка неголосно постукують об тарілку. Випив третій келих вина й дозволив зображенням на стінах перетворитись на учасників моєї групи гіпнотерапії. Повнотіла пані, яка, випнувши пишні груди, граційним рухом збирала волосся на потилиці, стала Сібеллю, а знервований чоловік у костюмі — П'ером. Юссі стояв, схований за якоюсь дивною сірою фігурою, а ошатна Шарлотта, випрямивши спину, сиділа за круглим столом поруч із Мареком, одягненим у дитячий костюмчик.
Не знаю, як довго я витріщався на ті настінні картини, коли раптом позаду мене пролунав задиханий голос:
— Слава богу, ви ще тут!
Майя Свартлінг.
Вона широко всміхнулась і обійняла мене. Я ніяково поплескав її по спині.
— З днем народження, Еріку.
Я відчув, як її густе чорне волосся пахне чистотою, а звідкись від її зашийку долинає тонкий аромат жасмину.
Вона вказала на місце за моїм столиком:
— Можна?
Я подумав, що треба відмовити їй, пояснити, що я пообіцяв собі більше з нею не зустрічатися. Вона й сама має розуміти, що їй тут бути не слід. Але я вагався, бо все-таки зрадів її компанії.
Майя стояла коло стільця, чекаючи моєї відповіді.
— Мені важко тобі відмовити, — сказав я й одразу збагнув, наскільки двозначно це прозвучало. — Тобто...
Майя сіла, покликала офіціанта й замовила келих вина. Потім лукаво поглянула на мене й поклала біля моєї тарілки коробочку.
— Будь ласка, прийміть від мене цю дрібничку, — промовила вона, і в неї знов спалахнули рум’янцем щоки.
— Це подарунок?
Вона знизала плечима:
— Звісно, суто символічний... я тільки двадцять хвилин тому дізналася, що у вас день народження.
Я відкрив коробочку й здивувався, виявивши в ній щось схоже на мініатюрний бінокль.
— Це анатомічний бінокль, — пояснила Майя. — Винахід мого прадідуся. Він, до речі, отримав Нобелівську премію — звісно, не за бінокль. Це, щоправда, було тоді, коли премію давали тільки шведам і норвежцям,— уточнила вона.
— Анатомічний бінокль, — задумливо повторив я.
— Так, мені цей раритет видається симпатичним. Знаю, безглуздий подарунок...
— Припини, це...— я подивився їй в очі й побачив, яка вона гарна. — Це дуже зворушливо з твого боку, Майє. Дякую тобі, правда.
Я обережно поклав бінокль у коробочку, а її сховав у кишеню.
— Мій келих уже порожній, — здивовано сказала Майя. — Може, замовимо пляшку?
Було вже пізно, коли ми вирішили переміститись у ресторан Riche, поруч із Королівським драматичним театром. Роздягаючись у гардеробі, ми мало не впали: Майя сперлася на мене, а я невірно оцінив відстань до стіни. Коли ми відновили рівновагу, Майя глянула на похмуре, похоронно-серйозне обличчя гардеробника й зареготала так, що мені довелося відвести її в куток зали.
Там було тепло й тісно. Ми випили по порції джин-тоніку, постояли, майже торкаючись одне одного, і раптом міцно поцілувалися. Притулившись до неї, я відчув, як вона стукнулася потилицею об стіну. Гриміла музика; Майя повторювала мені на вухо, що нам треба поїхати до неї додому.
Ми вивалилися на вулицю й сіли в таксі.
— Нам лише до Руслагсгатан, — пробурмотіла вона.— Руслагсгатан, сімнадцять.
Водій кивнув і вивернув на Біргер-Ярлсгатан, вписавшись у довгу валку таксі. Було години дві ночі, небо починало світлішати. За вікном, мов тіні, проминали блідо-сірі будинки. Майя прихилилася до мене. Я подумав, що вона засинає, аж раптом відчув, що вона гладить мені пах. Член устав негайно. Майя прошепотіла «отакої» й тихо засміялася мені в шию.
Я не збагнув, як ми опинились у її квартирі. Пам’ятаю, як стояв у ліфті й лизав її обличчя, відчуваючи смак солі, губної помади й пудри й краєм ока бачачи власне п’яне обличчя в тьмяному дзеркалі ліфта.
Майя зупинилась у передпокої, впустила куртку на підлогу й скинула туфлі. Вона потягла мене до ліжка, допомогла роздягтись, а тоді зняла із себе сукню й білі трусики.
— Іди до мене, — прошепотіла вона. — Я хочу відчути тебе в собі.
Я важко навалився на неї, відчув, яка вона волога, й потонув у її теплих, міцних обіймах. Майя стогнала мені на вухо, поклавши руки мені на спину й м’яко рухаючи стегнами.
Ми кохалися недбало й п’яно. Я почувався дедалі чужішим самому собі, дедалі самотнішим, німішим. Наближаючись до оргазму, я хотів вийти з неї, але натомість судомно й швидко кінчив. Майя пришвидшено дихала. Я лежав на ній, зводячи дух і слабшаючи, доки нарешті не вислизнув із неї. Моє серце досі важко калатало. Майїні губи розтулились у дивній, майже моторошній посмішці.