Мені було зле, я не розумів, що сталось і що я тут роблю.
Я сів поруч із нею в ліжку.
— Що таке? — запитала вона й погладила мою спину.
Я скинув її руку й коротко сказав:
— Не треба.
Моє серце щеміло від неспокою.
— Еріку? Я думала...
У Майї був сумний голос. Я відчув, що не можу її бачити, що надто злий на неї. Звісно, те, що сталося, було моєю помилкою. Але цього б не трапилося, якби вона не була такою наполегливою.
— Ми просто втомлені й п’яні, — прошепотіла вона.
— Я маю йти, — придушеним голосом сказав я, забрав свій одяг і, похитуючись, поплентався до ванної. Вона виявилася маленькою й заповненою всілякими кремами, щітками й рушниками. На гачках висіли пухнастий халат і рожева електробритва на м’якому товстому шнурку. Вмиваючись над раковиною, я не зважився подивитись на себе у дзеркало; вимився з блакитним милом у формі троянди і, тремтячи, одягнувся, раз у раз стукаючись ліктями об стіну.
Коли я вийшов, Майя стояла, чекаючи на мене. Вона загорнулась у простирадло й мала дуже молодий і стривожений вигляд.
— Ти на мене сердишся?— у неї затремтіли губи, ніби вона от-от заплаче.
— Я на себе серджуся. Мені не можна було, не можна...
— Але я хотіла цього, Еріку. Я кохаю тебе, невже ти цього не помічаєш?
Вона спробувала всміхнутися мені, але її очі наповнилися слізьми.
— Ти не можеш тепер обійтися зі мною, як із непотребом, — прошепотіла вона й простягнула руку, аби доторкнутися до мене.
Я відсахнувся й сказав, що це було помилкою, — сказав різкішим тоном, ніж хотів.
Майя кивнула й опустила очі. На її чолі проступили сумні зморшки. Я не став прощатися, а лише мовчки вийшов із квартири й грюкнув за собою дверима.
Усю дорогу до Каролінської лікарні я пройшов пішки. Може, спроможуся переконати Сімоне в тому, що мені треба було побути наодинці і я заночував у своєму кабінеті.
Уранці я взяв таксі від Каролінської лікарні додому в Єрфеллі. Усе тіло нило, мені було зле від випитого спиртного й від усіх сказаних мною дурниць. Не може бути, щоб я зрадив Сімоне, це неправда. Неправда. Майя гарна й весела, але зовсім мені не цікава. Як же я міг тоді дозволити їй лестощами затягти мене в ліжко?
Я не знав, як розповісти про все це Сімоне, але зробити це було необхідно. Я припустився помилки, всі люди помиляються. Але ж можна пробачити одне одного, якщо поговорити, пояснити.
Я подумав, що ніколи не зміг би втратити Сімоне. Мені було б боляче, якби вона зрадила мене, але я б вибачив її, я б не кинув її через це.
Коли я ввійшов у квартиру, Сімоне стояла на кухні й наливала чашку кави. На ній був старенький блідо-рожевий шовковий халат, який ми купили в Китаї, коли Беньяміну був лише рік і вони обоє поїхали зі мною на конференцію.
— Хочеш? — запитала вона.
— Так. Дякую.
— Еріку, мені так шкода, що я забула про твій день народження.
— Я ночував у лікарні, — пояснив я й подумав, що вона, звісно, розчула брехню в моєму голосі.
Її світло-руде волосся падало вздовж щік, а бліде ластовиння ледь помітно вилискувало на світлі. Не кажучи ні слова, вона пішла в спальню й принесла звідти якийсь пакунок. Я із жартівливим завзяттям зірвав папір.
Там виявилася коробочка з дисками саксофоніста-бі-бопера Чарлі Паркера. Це були записи, зроблені впродовж його єдиних гастролей у Швеції: два зі Стокгольмської концертної зали, два з Гетеборга, один із концерту в Amiralen, що в Мальме, і ще один із джем-сешну, зіграного відразу після цього концерту в будівлі Академічної спільноти, а також виступи в Народному парку в Гельсінгборзі, у Єнчепінзькому спортивному клубі, у Народному парку в Євле і, нарешті, в джазовому клубі Nalen у Стокгольмі.
— Дякую, — сказав я.
— Які в тебе плани на сьогодні? — запитала Сімоне.
— Маю їхати назад до лікарні.
Сімоне сказала:
— Я подумала — може, я приготую щось смачненьке і ми повечеряємо тут, удома?
— Було б чудово.
— Тільки не дуже пізно. Завтра о сьомій до моєї галереї приїздять маляри. Не розумію, який у цьому сенс: чому їм неодмінно треба приїжджати так рано?
Я збагнув, що вона очікує якоїсь відповіді, реакції чи підтримки, і пробурмотів:
— І зрештою все одно доводиться їх чекати.
— Саме так, — всміхнулася Сімоне й відпила кави. — То що приготувати на вечерю? Може, ті турнедо в портвейні з коринковим соусом, пам’ятаєш?
— Це так давно було, — сказав я, намагаючись, аби мій голос не звучав так, ніби я от-от розплачуся.
— Не сердься на мене.
— Я не серджуся, Сімоне.
Я спробував усміхнутися їй.
Коли я стояв у передпокої взутий і вже збирався виходити, із ванної кімнати показалася Сімоне з коробочкою в руках.
— Еріку, — покликала вона.
— Що?
— А це що?
Вона тримала Майїн анатомічний бінокль.
— А, це... Це подарунок, — сказав я й почув силуваність у своєму голосі.
— Такий гарний. Схоже, дуже старовинний. Хто тобі його подарував?
Я відвернувся, уникаючи її погляду.
— Та один мій пацієнт...— якомога недбалішим голосом відповів я, водночас удаючи, що шукаю ключі.
Сімоне здивовано розсміялася.
— А я думала, лікарям не можна приймати подарунки від пацієнтів. Хіба це не вважається неетичним?
— Так, мабуть, треба було його повернути, — відповів я й відчинив вхідні двері.
Сімонин погляд пропалював мені спину. Мені треба було поговорити з нею, але я надто боявся втратити її. Я не наважився на розмову, не знав, як її розпочати.
Сеанс мав початися за кілька хвилин. У коридорі сильно пахло мийним засобом. Довгі вологі смути повзли слідом за візком прибиральниці. До мене підійшла Шарлотта; я впізнав її кроки задовго до того, як вона заговорила.
— Еріку,— обережно сказала вона.
Я підвівся й обернувся до неї:
— Радий знову вас бачити.
— Вибачте, що я отак зникла.
— Я все думав над тим, як на вас вплинув гіпноз.
— Не знаю, — всміхнулася вона. — Знаю тільки, що я вже багато років не почувалася такою щасливою й упевненою, як цього тижня.
— На це я й сподівався.
У мене задзвонив телефон; я перепросив і побачив, як Шарлотта зникла за рогом, звернувши в інший коридор. Глянув на дисплей: Майя. Я не відповів і скинув дзвінок. Потім побачив, що вона телефонувала кілька разів. Не знайшовши в собі сил слухати повідомлення, які вона залишила на голосовій пошті, я просто видалив їх.
Коли я хотів увійти в кабінет психотерапії, мене зупинив Марек. Загородивши двері, він посміхнувся мені порожньою, чужою посмішкою:
— А ми тут розважаємося.
— Як саме? — запитав я.
— У нас приватна вечірка.
За дверима хтось скрикнув.
— Впустіть мене, — сказав я.
Марек зловтішно посміхнувся:
— Докторе, зараз не можна...
Я штовхнув його, і двері розчинилися. Марек, утративши рівновагу, схопився за ручку, але все одно розтягнувся на підлозі, відставивши вбік одну ногу.
— Я ж просто пожартував, — пробурчав він.— Хай йому грець, це ж був просто жарт.
Пацієнти всі як один, завмерши, видивлялися на нас. У П'ера й Шарлотти був стривожений вигляд, Лідія, поглянувши на нас, знов обернулася спиною. Пацієнти ніби випромінювали якесь дивне збудження. Перед Лідією стояли Сібель і Юссі. У Сібель був відкритий рот, вона мала такий вигляд, ніби щойно плакала.
Марек підвівся і обтрусив штани.
Я зауважив, що Еви Блау ще немає, підійшов до штатива й почав готувати камеру. Обвів нею все приміщення, збільшив наближення й, надівши навушники, перевірив мікрофон. У лінзі камери побачив, як Лідія всміхається Шарлотті, і водночас почув, як вона радісно вигукує: