— Авжеж! З дітьми завжди так! Від мого Каспера нічого іншого не почуєш — Людина-павук те, Людина-павук се.
— Я так розумію, на ньому зараз усі схиблені,— усміхнулася Шарлотта.
— У Каспера немає тата, тож Людина-павук, мабуть, є для нього зразком чоловічої поведінки, — Лідія розсміялася так, що в мене загуло в навушниках.— Але нам із ним добре живеться, — продовжувала вона. — Ми багато веселимося — щоправда, останнім часом, бувало, трохи сварилися... Каспер, схоже, до всього мене ревнує: шукає нагоди зіпсувати мої речі, не хоче, аби я розмовляла телефоном, кинув мою улюблену книжку в унітаз, кричить усяке... Мені здається, щось трапилось, але він не хоче розповідати.
На обличчі Шарлотти майнула тривога, Юссі щось буркнув; я побачив, як Марек робить нетерплячий жест у бік П'ера.
Закінчивши з камерою, я попрямував до свого стільця й сів. За кілька хвилин усі зайняли свої місця.
— Продовжуємо, як минулого разу, — оголосив я й усміхнувся.
— Моя черга, — спокійно сказав Юссі й став розповідати про свій «старий замок» — батьківську домівку в комуні Доротеа, на півдні Лапландії. Величезна ділянка землі біля Сутме, де аж до сімдесятих років жили саами в чумах.
— Я мешкаю біля озера Юпчернен,— розповідав Юссі.— Останній відрізок шляху йде по старих лісовозних дорогах. Улітку хлопці ходять туди купатися. Їх захоплюють історії про некка.
— Некка? — перепитав я.
— Люди вже принаймні триста років бачили, як він сидить на березі Юпчернен і грає на скрипці.
— А ви бачили?
— Ні, — широко всміхнувся він.
— Що ж ти робиш цілий рік у лісі? — посміхнувся П'ер.
— Скуповую старі машини й автобуси, лагоджу їх і продаю. Наша ділянка схожа на звалище брухту.
— А будинок великий? — запитала Лідія.
— Ні, зате зелений... Тато якось улітку перефарбував наш старий замок. Він став дивного світло-зеленого кольору. Не знаю, про що батько думав — мабуть, хтось йому дав ту фарбу.
Юссі замовк, і Лідія всміхнулася йому.
Сьогодні занурити групу в розслаблений стан виявилося важко. Мабуть, річ була в тім, що я не міг зосередитись через думки про Майю чи турбувався через те, що надто емоційно відреагував на Марекову провокацію. Утім, мене не полишало відчуття, ніби в групі щось сталося — щось таке, про що я не знаю. Нам довелося кілька разів опуститися на глибину й знов піднятись на поверхню, перш ніж я відчув, як усі ми, мов важкі овальні грузила, падаємо в безодню.
У Юссі випнулася нижня губа, щоки відвисли.
— Уявіть собі, що ви на мисливському лабазі, — сказав я, звертаючись до нього.
Юссі прошепотів щось про болючу віддачу в плече від пострілу.
— Ви зараз на лабазі? — запитав я.
— Висока трава на луці вкрита інеєм,— тихо сказав він.
— Роздивіться навколо. Ви один?
— Ні. На темному узліссі косуля. Вона гавкає — шукає своє дитинча.
— А на лабазі крім вас нікого?
— Я завжди один із рушницею.
— Ви казали про віддачу. Ви вже вистрілили?— запитав я.
— Вистрілив?
Він хитнув головою, ніби вказуючи напрямок, і тихо сказав:
— Одна вже кілька годин лежить нерухомо, а інші смикають ногами в закривавленій траві, дедалі слабше.
— Що ви робите?
— Чекаю. Уже сутеніє, і я помічаю, що на узліссі знов щось ворухнулося. Цілюсь у копито, але потім передумую й натомість прицілююсь у вухо, у маленький чорний ніс, коліно, тепер знов віддача. Схоже, відстрілив ногу.
— А тепер що робите?
Юссі дихав важко й повільно.
— Мені ще рано повертатися додому, — нарешті сказав він. — Тому я йду до машини, кладу рушницю на заднє сидіння й дістаю лопату.
— Нащо вам лопата?
Юссі надовго замовк, ніби обмірковуючи моє питання. Потім тихо відповів:
— Я закопую косуль.
— А потім що робите?
— Коли закінчую, вже зовсім темно. Я йду до машини, п’ю каву з термочашки.
— Що ви робите, коли повертаєтесь додому?
— Вішаю одяг у пральні.
— А далі що?
— Сиджу на лавці перед телевізором. Рушниця на підлозі. Вона заряджена, лежить за кілька кроків від крісла-гойдалки.
— Що ви робите, Юссі? Удома тільки ви?
— Гунілла з’їхала минулого року. Тато помер п’ятнадцять років тому. Тут тільки я, моє крісло-гойдалка й моя рушниця.
— Ви сидите на лавці перед телевізором,— уточнив я.
— Так.
— Щось відбувається?
— Тепер вона повернута до мене.
— Хто? — спитав я.
— Рушниця.
— Яка лежить на підлозі?
Юссі кивнув і почекав. Шкіра навколо його рота натяглася.
— Крісло-гойдалка скрипить, — сказав він. — Воно скрипить, але цього разу не чіпає мене.
Грубувате обличчя Юссі раптом знов обважніло, але очі його досі яскраво блищали, а погляд був звернений глибоко в себе.
Настав час для перерви. Я вивів групу з гіпнозу й обмінявся кількома словами з кожним пацієнтом. Юссі пробурмотів щось про павука, а тоді відвернувся, точно не бажаючи ні з ким розмовляти. Я пішов до вбиральні, Сібель зникла в напрямку приміщення для куріння, а Юссі, як завжди, став біля вікна. Коли я повернувся, Лідія дістала банку шафранових сухариків і заходилася всіх пригощати.
— Екологічно чистий продукт, — сказала вона, жестом запрошуючи Марека взяти кілька сухариків.
Шарлотта всміхнулась і відгризла краєчок.
— Ви самі спекли? — запитав Юссі з несподіваною усмішкою, яка освітила його важке, грубувате обличчя.
— Ледь устигла, — відгукнулася Лідія і з усмішкою похитала головою. — Я вплуталась у сварку на ігровому майданчику.
Сібель голосно пирснула й ураз вмолола свій сухарик.
— Через Каспера. Коли ми вчора прийшли на майданчик, до мене підійшла якась матуся й сказала, що Каспер ударив її дочку лопаткою по спині.
— Оце халепа, — прошепотів Марек.
— Я аж похолола, коли це почула, — сказала Лідія.
— Як же слід поводитись у таких ситуаціях? — чемно запитала Шарлотта.
Марек узяв іще сухарик і слухав Лідію з таким обличчям, що я замислився, чи не закоханий він у неї.
— Не знаю. Я пояснила їй, що дуже серйозно ставлюся до таких речей,— я й справді дуже розхвилювалася. Але вона сказала, що в цьому нема нічого такого страшного і їй здається, що це просто прикра випадковість.
— Так, звісно, — погодилася Шарлотта. — Адже діти часто так необережно граються.
— Але я пообіцяла, що поговорю з Каспером і розберуся,— продовжувала Лідія.
— Правильно, — кивнув Юссі.
— Вона сказала, що Каспер їй видався дуже милим, — із усмішкою сказала Лідія.
Я сів на свій стілець і став гортати блокнот із записами про пацієнтів. Мені хотілося якомога скоріше повернутися до гіпнозу. Тепер знов настала черга Лідії.
Вона зустрілася зі мною очима та обережно всміхнулась. Усі мовчки чекали, і я розпочав. Повітря в приміщенні вібрувало від наших подихів. Темна тиша ущільнювалась із кожним ударом наших сердець. Із кожним видихом ми занурювалися глибше. Після індукції мої слова повели групу вниз, і незабаром я звернувся до Лідії:
— Ви опускаєтеся глибше, обережно занурюєтесь, ви дуже розслаблена, у вас важкі руки, важкі ноги, важкі повіки. Ви дихаєте повільно й слухаєте мої слова, не ставлячи запитань, мої слова оточують вас, ви спокійна й уважна. Лідіє, зараз ви наблизилися до того, про що не хочете думати, про що ніколи не говорите, від чого відвертаєтесь,— до того, що завжди приховане від теплого світла.
— Так, — видихнула вона.
— Тепер ви там, — сказав я.
— Я дуже близько.
— Де ви просто зараз?
— Удома.
— Скільки вам років?
— Тридцять сім.
Я подивився на Лідію. Відображення й рефлекси відбивалися на її високому гладенькому чолі, маленькому роті й майже хворобливо блідій шкірі. Я знав, що тридцять сім їй виповнилося два тижні тому. Вона перенеслась у минуле не так далеко, як інші, а всього на декілька днів.