— Що зараз відбувається? Що не так? — запитав я.
— Телефон...
— Що з ним?
— Він дзвонить, знову дзвонить, я піднімаю слухавку й одразу кладу назад.
— Лідіє, вам нема чого хвилюватися, ви заспокоюєтесь.
У неї був утомлений і дещо збентежений вигляд.
— Їжа прохолоне, — сказала вона. — Я заквасила овочі, зварила сочевичний суп і спекла хліб. Збиралася повечеряти перед телевізором, але, ясна річ, нічого не вийде...
Її підборіддя затремтіло, потім зупинилося.
— Я трохи чекаю, піднімаю жалюзі й визираю на вулицю. Там нікого не видно й не чутно. Сідаю за кухонний стіл і з’їдаю шматок гарячого хліба з маслом, але в мене нема апетиту. Я знову спускаюся до підвальної кімнати. Там, як завжди, холодно. Я сідаю на старий шкіряний диван і заплющую очі. Мені треба опанувати себе, треба зібратись із силами.
Вона замовкла, між нами проплили вглиб смужки морської трави.
— Навіщо вам треба зібратись із силами? — запитав я.
— Щоб зуміти... щоб зуміти підвестися, пройти повз червоний паперовий ліхтарик із китайськими ієрогліфами, повз тацю з ароматичною свічкою й полірованими камінцями. Дошки підлоги під пластиковим килимком прогинаються й скриплять...
— Там хтось є? — тихо спитав я, але відразу пошкодував про це.
— Я беру палицю, приминаю настовбурчений килимок, аби відчинити двері, спокійно вдихаю, заходжу й умикаю лампу. Каспер кліпає від світла, але продовжує лежати. Він помочився у відро — смердить. На ньому блакитна піжама. Він швидко дихає. Я тикаю його палицею крізь ґрати. Він схлипує, відсувається й сідає в клітці. Я питаю його, чи він передумав, і він щосили киває. Я просовую йому тарілку з їжею. Шматочки тріски зморщились і потемніли. Він підповзає і їсть; у мене поліпшується настрій, я вже збираюся сказати, як добре, що ми з ним порозумілися, але тут він починає блювати на матрац.
Обличчя Лідії болісно скривилося.
— А я думала...
Губи напружені, куточки рота опустилися.
— Я думала, що ми вже готові, але...
Вона похитала головою.
— Тільки ніяк не збагну...
Вона облизала губи.
— Розумієш, що я відчуваю? Розумієш? Він просить вибачення. Я повторюю, що завтра неділя, б’ю себе по обличчю й кричу, аби він дивився.
Шарлотта крізь товщу води злякано видивлялася на Лідію.
— Лідіє, — сказав я, — зараз ви вийдете з підвалу, не боятиметесь і не сердитиметесь, почуватиметеся спокійно й зосереджено. Я повільно виведу вас із глибокого гіпнозу, підніму до поверхні, до ясності, і ми вдвох обговоримо те, що ви щойно розповіли, тільки ви і я. А потім я виведу з гіпнозу інших.
Лідія тихо, стомлено захрипіла.
— Лідіє, ви мене чуєте?
Вона кивнула.
— Я тепер рахуватиму у зворотному порядку й, коли дорахую до одного, ви розплющите очі, прокинетесь і будете цілком притомною, десять, дев’ять, вісім, сім, ви плавно піднімаєтесь до поверхні, ваше тіло приємно розслабилося, сім, шість, п’ять, чотири, незабаром ви розплющите очі, але залишатиметесь на своєму стільці, три, два, один... тепер ви розплющуєте очі, ви прокинулись.
Наші погляди зустрілися. Обличчя Лідії якось зменшилося. Я аж ніяк не очікував того, що щойно сталося. Від її розповіді мене досі проймав дрож. На одній шальці терезів — лікарська таємниця, на іншій — обов’язок повідомити поліції про злочинні дії; ясно, що в цьому випадку професійна таємниця нічого не варта, адже під загрозою життя третьої особи.
— Лідіє, — сказав я, — ви розумієте, що я мушу звернутися до органів соціальної служби?
— Чому?
— Ваша розповідь зобов’язує мене це зробити.
— Яким чином?
— Ви не розумієте?
Її губи розтягнися:
— Я нічого не казала.
— Ви описали, як...
— Тихо, — перебила вона. — Ви мене не знаєте, вам нічого робити в моєму житті. Ви не маєте права втручатись у те, що я роблю у власному будинку.
— Я підозрюю, що ваша дитина...
— Та замовкни вже! — крикнула вона й вискочила з кабінету.
Я припаркувався поряд із високою ялиновою огорожею за сто метрів до будинку Лідії в Рутебру, на Теннісвеґен. Я чекав на соціальну працівницю, яка погодилася супроводити мене під час мого першого візиту до Лідії. До моєї заяви в поліції поставилися трохи скептично, але вона, звісно, була достатньою підставою для попереднього слідства.
Повз мене проїхала червона тойота й зупинилася біля будинку. Я виліз зі своєї автівки, підійшов до невисокої, але кремезної жінки й привітався з нею.
Із поштової скриньки стирчали вологі рекламні листівки Clas Ohlson і Elgiganten. Низька хвіртка була відчинена. Ми попрямували доріжкою до будинку. Я помітив, що в занедбаному саду немає жодних ігрових споруд: ані пісочниці, ані гойдалки на старій яблуні, ані триколісного велосипеда на під’їзній доріжці. Жалюзі на всіх вікнах були опущені. Із кашпо звисали засохлі вазонні рослини. Шорсткі кам’яні сходи вели до вхідних дверей. Мені здалося, що я помітив якийсь рух за жовтою непрозорою шибкою. Соціальна працівниця подзвонила у дзвінок. Ми почекали, але нічого не відбувалося. Жінка позіхнула й поглянула на свій годинник, потім ще раз подзвонила й нарешті взялася за дверну ручку. Двері виявилися незачиненими, і ми заглянули в маленький передпокій.
— Є хто вдома? — гукнула соціальна працівниця.— Лідіє?
Ми ввійшли, роззулись і, відчинивши ще одні двері, пройшли в коридор із рожевими шпалерами й картинами, на яких було зображено людей у медитації з яскравими ореолами навколо голів. На підлозі біля журнального столика лежав рожевий телефон.
— Лідіє?
Я відчинив іще одні двері й побачив вузькі сходи, що вели вниз, до підвалу.
— Нам сюди, униз, — сказав я.
Соціальна працівниця підійшла до мене, і ми спустились у підвальну кімнату зі старим шкіряним диваном і столом, стільниця якого була викладена коричневим кахлем. На таці серед відполірованих камінців і скелець стояло кілька ароматичних свічок. Зі стелі звисав темно-червоний паперовий ліхтарик із китайськими ієрогліфами.
Із калатаючим серцем я спробував відчинити двері до наступної кімнати, але зробити це заважав настовбурчений пластиковий килимок. Я притиснув килимок ногою й увійшов у кімнату, проте ніякої клітки там не виявилося. Посеред приміщення на підлозі стояв догори дриґом велосипед зі знятим переднім колесом. Поруч із синім ящиком із жорсткої пластмаси лежало обладнання для ремонту: гумові латки, клей, гайкові ключі. Один із блискучих гаків був підсунутий під покришку й зачеплений за спиці. Раптом стеля затріщала: схоже, хтось пройшов просто над нами. Ми, не змовляючись, помчали сходами нагору. Двері на кухню були прочинені. Я побачив на жовтому лінолеумі шматки й крихти хліба.
— Тут хтось є? — гукнула соціальна працівниця.
Я ввійшов. Холодильник був відкритий. У блідому світлі, опустивши очі, стояла Лідія. Лише за кілька секунд я помітив у неї в руці ніж. Довгий зазубрений хлібний ніж. Рука була мляво опущена вздовж її боку. Лезо тремтіло й виблискувало біля стегна.
— Тобі сюди не можна, — прошепотіла вона й раптом поглянула на мене.
— Гаразд, — сказав я й позадкував до дверей.
— Може, сядемо й трохи поговоримо? — спокійно спитала соціальна працівниця.
Я відчинив двері до коридора й побачив, що Лідія повільно наближається.
— Еріку, — промовила вона.
Зачиняючи двері, я побачив, що Лідія щодуху мчить до мене. Я кинувся коридором до передпокою, але двері виявилися замкненими. Швидкі кроки Лідії наближалися. Вона стогнала, мов поранена тварина. Я рвонув інші двері й заскочив у кімнату з телевізором. Лідія смикнула двері на себе і вбігла за мною. Я, спіткнувшись об крісло, добіг до балконних дверей і смикнув їхню ручку, але вона не подалася. Лідія стрімко насувалася на мене з ножем; я метнувся за обідній стіл, вона кинулася слідом; я, тікаючи від неї, відбіг за стіл.
— Це ти винен, — сказала вона.
У кімнату вбігла геть захекана соціальна працівниця.