— Лідіє, — рішуче сказала вона, — ану припиніть це неподобство.
— Це він у всьому винен.
— У чому? — запитав я. — У чому я винен?
— Ось у цьому, — відповіла Лідія й полоснула себе ножем по горлу.
Вона дивилася мені в очі, а кров лилася їй на фартух і на оголені ноги. Губи тремтіли. Ніж упав на підлогу. Рука намагалася намацати опору. Лідія опустилася на підлогу й сіла боком, мов русалка.
Анніка Лорентсон стурбовано посміхнулася. Райнер Мільх потягнувся через стіл і налив у склянку мінеральної води Ramlösa — зашипіли бульбашки. Його запонки блиснули темно-синім і золотим.
— Ви, звісно, розумієте, чому ми хотіли якомога швидше з вами поговорити, — промовив Педер Меларстедт, поправляючи краватку.
Я подивився на папку, яку вони щойно мені передали. Там було сказано, що Лідія подала на мене заяву, де стверджувала, що я довів її до спроби самогубства, змусивши визнати правдивість вигаданих учинків. Лідія звинувачувала мене в тому, що я зробив із неї піддослідну тварину і, зануривши в глибокий гіпноз, вклав їй у свідомість фальшиві спогади, що я від самого початку нахабно й цинічно знущався з неї на очах в інших пацієнтів, доки вона не зламалася.
Я підвів очі від паперів.
— Це не жарт?
Анніка Лорентсон відвела погляд. Гольстейн, що доти сидів із відкритим ротом і абсолютно непроникним виразом обличчя, сказав:
— Ідеться про вашу пацієнтку. І те, що вона стверджує, — доволі серйозно.
— Так, але ж її слова — очевидна брехня, — схвильовано сказав я. — Неможливо під гіпнозом вкласти комусь у голову фальшиві спогади. Я можу підвести пацієнтів до якогось спогаду, але не можу змусити їх що-небудь згадати... Це як двері: я підводжу людину до дверей, але сам їх відчинити не можу.
Райнер Мільх зосереджено подивився на мене.
— Самої лише підозри достатньо, аби згорнути ваше дослідження, Еріку, тож ви маєте розуміти, наскільки все серйозно.
Я роздратовано похитав головою:
— Вона розповіла про свого сина такі речі, які мені здалися достатньо серйозними, аби звернутися до органів соціальної служби. Те, що вона відреагувала таким чином...
Мене різко перебив Ронні Йоханссон:
— Але ж тут сказано, що в неї взагалі немає дітей.
Він постукав довгим пальцем по папці. Я голосно пирхнув, заслуживши цим дивного погляду Анніки Лорентсон.
— Еріку, пихата поведінка в такій ситуації може вам тільки нашкодити, — тихо зауважила вона.
— А що робити, коли хтось бреше тобі в обличчя? — зло посміхнувся я.
Анніка перехилилася через стіл і повільно промовила:
— Еріку, в неї ніколи не було дітей.
— Не було дітей?
— Ні.
У кабінеті повисла тиша.
Я дивився, як бульбашки повітря піднімаються в склянці з мінералкою.
— Не розумію. Вона продовжує жити в будинку свого дитинства, — сказав я, намагаючись зберегти залишки спокою. — Усі деталі збігаються, я не вірю, що...
— Можете не вірити, — обірвав Мільх. — Ви припустилися помилки.
— Люди не можуть так брехати під гіпнозом.
— А якщо вона не була під гіпнозом?
— Була, можете не сумніватись. Це видно зі зміни виразу обличчя.
— Тепер це не має значення: шкоди вже завдано.
— Мені складно повірити, що в неї немає дітей, — продовжував я. — Проте можливо, що насправді вона розповідала про себе. Я з таким не стикався, але вона могла таким чином переосмислювати власні дитячі спогади.
Анніка перервала мене:
— Можливо, ви й маєте рацію, але факт у тому, що ваша пацієнтка скоїла серйозну спробу самогубства й звинувачує в цьому вас. Пропонуємо вам узяти відпустку власним коштом, поки ми розбиратимемось із цією історією,— вона слабко посміхнулася мені й м’яко сказала:— Еріку, я впевнена, що все владнається. Але зараз, на час розслідування, ви маєте усунутись. Ми жодним чином не можемо допустити до цієї справи газетярів.
Я подумав про інших своїх пацієнтів: Шарлотту, Марека, Юссі, Сібель, П'ера й Еву. Я не можу просто так залишити їх: вони почуватимуться зрадженими, обдуреними.
— Я не можу, — тихо сказав я. — І ні в чому немає моєї провини.
Анніка поплескала мене по руці:
— Усе владнається. Лідія Еверс явно неврівноважена, несамовита. Зараз головне, щоб ми діяли чітко за законом. Ви попросите звільнити вас від проведення сеансів гіпнозу, поки ми формуватимемо внутрішню оцінку події. Еріку, я знаю, що ви хороший лікар. Знов-таки — я впевнена, що ви повернетеся до своєї групи всього... — вона знизала плечима, — може, вже й за півроку.
— За півроку?— я обурено підхопився на ноги. — У мене пацієнти, вони розраховують на мене. Я не можу так узяти й кинути їх.
М’яка посмішка Анніки зникла, мов задуте полум’я свічки. Обличчя її набуло непроникного виразу, а в голосі зазвучали нотки роздратування:
— Ваша пацієнтка вимагає негайно усунути вас від вашої роботи. А до того ж вона заявила на вас у поліцію. Для нас це не дрібниці. Ми вклали гроші у вашу роботу, і якщо ваше дослідження не виправдає цю інвестицію, ми муситимемо вдатися до належних заходів.
Я не знав, що відповідати. Мене розбирав сміх.
— Це просто якийсь абсурд,— тільки й зміг сказати я.
Потім обернувся до них спиною, аби піти геть.
— Еріку, — покликала Анніка. — Ви не розумієте, що ми даємо вам шанс?
Я зупинився.
— Ви ж не вірите в цю нісенітницю про спогади, вкладені в голову?
Вона знизала плечима:
— Зараз ідеться не про це, а про дотримання правил. Візьміть відпустку, облиште на якийсь час заняття гіпнозом. Вважайте це запрошенням до перемир’я. Ви зможете продовжувати свої дослідження, зможете спокійно працювати — тільки не займайтеся гіпнотерапією, поки ми провадитимемо внутрішнє розслідування...
— Що ви хочете сказати? Я не можу визнати неправду.
— Я цього й не вимагаю.
— А прозвучало так, ніби вимагаєте. Адже моє прохання про відпустку виглядатиме, як визнання провини.
— Скажіть, що хочете взяти відпустку, — суворо звеліла Анніка.
— Та ну вас! От ідіотизм...— пирхнув я й вийшов із кабінету.
Вечоріло. У калюжах, що лишилися після нещодавньої короткої зливи, відбивалося сонце, а від землі пахло лісом, вологим ґрунтом і гнилим корінням. Я біг доріжкою навколо озера, обмірковуючи дії Лідії. Я був так само впевнений, що під гіпнозом вона сказала правду, — проте не знав, як слід тлумачити її слова. У чому саме полягала ця правда? Імовірно, що Лідія описала реальний, конкретний спогад, але помістила його не в той час. Займаючись гіпнозом, ще ясніше розумієш, що минуле не минуло, повторював я собі.
У мої легені вливалося свіже прохолодне повітря пізньої весни. Останній відрізок лісової дороги я пробіг, додавши швидкості. Спустившись на вулицю, я побачив, що біля нашої під’їзної доріжки припаркована велика чорна автівка. Біля неї тупцювало двоє чоловіків. Один роздивлявся своє відображення в блискучій поверхні машини й швидкими затяжками докурював цигарку, а другий тим часом фотографував наш будинок. Вони ще не бачили мене. Я сповільнив крок, прикидаючи, чи встигну повернути назад, аж тут вони мене помітили. Чоловік із цигаркою швидко розчавив недопалок ногою, а другий квапливо навів на мене об’єктив. Я, ще не віддихавшись після пробіжки, підійшов до них.
— Ерік Марія Барк? — запитав курець.
— Чим можу допомогти?
— Ми з вечірньої газети Expressen.
— Expressen?
— Саме так. Ми хотіли б поставити вам кілька запитань про одну з ваших пацієнток...
Я похитав головою.
— Не бажаю обговорювати таке зі сторонніми особами.
— Так, звісно.
Чоловік ковзнув поглядом по моєму побагровілому обличчю, чорній спортивній кофті, мішкуватих штанах і в’язаній шапочці. Фотограф кашлянув у нього за спиною. Над нами пролетів якийсь птах, і ідеальна дуга його траєкторії відбилась у даху автівки. Небо над лісом густішало й темніло: мабуть, увечері знов дощитиме.