— Ваша пацієнтка дала інтерв’ю, яке надрукують у завтрашньому номері. Вона каже про вас дуже серйозні речі, — лаконічно зазначив журналіст.
Я поглянув йому в очі. Обличчя в нього було приємне. Чоловік середнього віку, трохи повненький.
— Ви маєте зараз можливість якось прокоментувати її слова,— тихо додав він.
Вікна нашого будинку були темні: Сімоне, мабуть, ще в місті, у своїй галереї, а Беньямін у дитячому садку.
Я всміхнувся чоловікові, і він навпростець сказав:
— Інакше її версія піде в друк без жодних спростувань.
— Я й не подумав би спростовувати сказане кимось із моїх пацієнтів,— повільно відповів я, пройшов повз обох чоловіків до під’їзної доріжки, відімкнув вхідні двері, зайшов і постояв у передпокої, слухаючи, як вони від’їжджають.
Наступного ранку о пів на сьому задзвонив телефон. Телефонувала директорка Каролінської лікарні Анніка Лорентсон.
— Еріку, Еріку... — сказала вона глухим голосом. — Ви читали газету?
Сімоне сіла в ліжку поруч зі мною. Вона тривожно позирнула на мене — я відмахнувся й вийшов у передпокій. — Якщо ви про її звинувачення, то всім ясно, що це брехня...
— Ні, — різко перебила вона. — Нікому це не ясно. Багато хто сприймає її як беззахисну, слабку і уразливу людину, як жінку, що стала жертвою надзвичайно маніпулятивного й безвідповідального лікаря. Людина, на яку вона найбільше покладалася, якій довірилася більше, ніж будь-кому іншому, зрадила її й скористалась нею у власних підступних цілях. Ось що сказано в газеті.
Я чув у слухавці її важке дихання. Коли вона знов заговорила, голос у неї був схриплий і стомлений:
— Ви чудово розумієте, що це ставить під загрозу всю нашу діяльність.
— Я напишу спростування, — коротко сказав я.
— Цього недостатньо, Еріку. Боюся, що цього недостатньо,— вона трохи помовчала, а потім безвиразно промовила: — Вона збирається судитись із нами.
— Вона нізащо не виграє цю справу, — пирхнув я.
— Еріку, ви справді досі не розумієте, наскільки це серйозно?
— І що ж вона каже?
— Раджу вам піти купити газету. А тоді сісти і як слід обміркувати свої подальші дії. Сьогодні о шістнадцятій на вас чекатиме рада лікарні.
Коли я побачив своє зображення на перших шпальтах газет, у мене мало не зупинилося серце. На фотографії, знятій зблизька, я був у в’язаній шапочці й спортивній кофті, червонопикий і з байдужим, майже апатичним виглядом. Я зліз із велосипеда, на тремтячих ногах підійшов до кіоску, купив газету й поїхав далі додому. Розворот прикрашала фотографія Лідії: жінка з чорним прямокутником на очах сиділа згорнувшись калачиком, обіймаючи плюшевого ведмедика. У статті йшлося про те, як я, Ерік Марія Барк, гіпнотизував Лідію, зробив із неї піддослідну тварину й невпинно звинувачував її в жорстокому поводженні й злочинах. Автор статті стверджував, що Лідія плакала й повторювала, що її не цікавить відшкодування збитку, адже жодні гроші не відшкодують того, що їй довелося пережити. Я зламав їй психіку й змусив зізнатись у речах, які вклав їй у свідомість під час глибокого гіпнозу. Піком моїх знущань стало те, що я ввірвався у її будинок і схилив її до спроби самогубства. За словами Лідії, їй хотілося померти; вона ніби потрапила в секту, де я був лідером, а вона позбулася власної волі. Лише в лікарні вона зважилася засумніватись у моїх методах лікування. Тепер Лідія вимагала, аби мені назавжди заборонили чинити подібне з іншими людьми.
На наступній сторінці красувалося зображення Марека, іншого мого пацієнта. Він погоджувався з Лідією й стверджував, що моя робота становить величезну небезпеку для життя людей і що я одержимий тим, щоб вигадувати всілякі збочені речі, а потім під гіпнозом змушувати своїх пацієнтів зізнаватись у них.
Нижче на тій же сторінці висловлював свою думку експерт Йоран Серенсен — я ніколи не чув про нього. Він розвінчував моє дослідження, порівнював гіпноз зі спіритичними сеансами й натякав, що я давав пацієнтам наркотики, аби підкорити їх своїй волі.
У голові в мене стало порожньо й тихо. Я чув, як на кухні цокає настінний годинник, чув, як шумлять час від часу машини, проїжджаючи дорогою повз наш будинок. Двері відчинились, увійшла Сімоне. Прочитавши газету, вона зблідла, мов небіжчик.
— Що відбувається? — прошепотіла вона.
— Не знаю, — сказав я й відчув, як у мене пересохло в роті.
Я сидів, утупившися в порожнечу. Що, як моя теорія помилкова? Що, як гіпноз не допомагає людям, які пережили глибоку травму? Що, як моє прагнення з’ясувати модель поведінки пацієнта справді могло переінакшити його спогади? Я не вірив, що Лідія під гіпнозом бачила дитину, якої в дійсності не існує. Досі я був переконаний, що вона описувала реальний спогад, але тепер у всьому починав сумніватись.
Короткий шлях від ліфта до кабінету Анніки Лорентсон був дивним. Ніхто не хотів дивитися мені в очі. У коридорі мені трапилося кілька знайомих, але всі вони мали знервований і пригнічений вигляд, відверталися від мене й поспішали якомога швидше зі мною розминутись.
Навіть запах у ліфті був чужим: пахло гнилими квітами. Мені подумалося про похорони, дощі й прощання.
Коли я вийшов із ліфта, повз мене пробігла Майя Свартлінг, удаючи, що не бачить мене. У дверях кабінету директорки на мене чекав Райнер Мільх. Коли я ввійшов і привітався, він відступив і промовив:
— Сідайте, Еріку, сідайте.
— Дякую, я краще постою, — коротко відповів я, але передумав. Я досі не міг збагнути, що тут робить Майя. Може, прийшла виступити на мій захист? Адже вона одна з небагатьох, хто як слід вивчив моє дослідження.
Анніка Лорентсон стояла біля протилежної стіни перед вікном. Я подумав, як неввічливо й незвично для неї не привітатися зі мною. Утім, вона продовжувала стояти там, обхопивши себе руками за плечі й зосереджено видивляючись у вікно.
— Ми дали вам дуже хороший шанс, Еріку, — промовив Педер Меларстедт.
Райнер Мільх кивнув.
— Але ви відмовилися від нього, — сказав він, — не захотіли добровільно усунутись на той час, поки ми провадитимемо своє розслідування.
— Я можу передумати, — сказав я тихо. — Я можу...
— Тепер уже пізно, — перебив він. — Нам треба було б повідомити про вашу відпустку позавчора. Сьогодні наші спроби виправдатися виглядатимуть жалюгідно.
Анніка відкрила рот.
— Я... — слабким голосом вимовила вона, так само дивлячись у вікно,— я сьогодні маю з’явитись на вечірніх теленовинах і пояснювати, як ми могли дозволити вам продовжувати.
— Але я не зробив нічого неправильного, — сказав я.— Те, що один пацієнт висуває якісь безглузді звинувачення, не може знецінити багаторічне дослідження, незліченні програми лікування, які, між іншим, завжди були бездоганними...
— Не один пацієнт, — перебив мене Райнер Мільх, — а декілька. До того ж тепер ми почули експертну оцінку вашого дослідження...
Він похитав головою й замовк.
— Ви про цього Йорана Серенсена, чи як його там? — роздратовано спитав я. — Я про нього ніколи навіть не чув. Ясно ж, що він нічого не розуміє.
— У нас є знайома фахівчиня, що декілька років вивчала вашу роботу, — пояснив Мільх і потер шию. — Вона каже, що ви багато на що замахнулися, проте майже всі ваші тези висмоктані з пальця. У вас нема жодних фактичних даних, які б їх підтверджували, і ви, аби продемонструвати власну правоту, нехтуєте благом своїх пацієнтів.
Мені заціпило.
— А як звати вашого експерта? — зрештою вимовив я.
Вони мовчали.
— Часом не Майя Свартлінг?
Обличчя Анніки Лорентсон побагряніло.
— Еріку, — сказала вона й нарешті обернулася до мене,— від сьогодні вас відсторонено від роботи. Я не хочу більше бачити вас у моїй лікарні.
— А мої пацієнти? Я відповідаю за...
— Їх передадуть іншому лікареві, — обірвала вона.