— Це може погано позначитись на їхньому...
— Це ваша вина, — підвищила голос Анніка.
У кабінеті запанувала цілковита тиша. Франк Паульссон стояв відвернувшись, Ронні Йоганссон, Педер Меларстедт, Райнер Мільх і Свейн Гольстейн сиділи з непроникними обличчями.
— Що ж... — безживним голосом промовив я.
Лише кілька тижнів тому в цьому ж кабінеті я переконав раду лікарні виділити мені нові кошти. Тепер з усім було покінчено, покінчено одним махом.
Коли я вийшов на вулицю, до мене підбігло декілька людей. Височенна білявка сунула мені в обличчя мікрофон і бадьоро промовила:
— Доброго дня! Як можете прокоментувати те, що одну з ваших пацієнток, жінку на ім’я Ева Блау, минулого тижня забрали на примусове психіатричне лікування?
— Про що ви?
Я відвернувся, але за мною побіг оператор із телекамерою. Мене переслідував чорний блиск об’єктива. Я поглянув на білявку, побачив у неї на грудях картку з іменем — Стефані фон Сюдов, — побачив її білу в’язану гачком шапку й руку, якою вона махала, підкликаючи оператора.
— Ви наполягаєте, що гіпноз є ефективною формою лікування? — запитала вона.
— Так, — відповів я.
— Отже, продовжуватимете гіпнотизувати?
Біле світло з високих вікон у кінці коридора відбивалось у щойно вимитій підлозі відділення закритого психіатричного догляду Південної лікарні. Я пройшов повз довгий ряд замкнених дверей із гумовими прокладками та облупленою фарбою, зупинився біля палати В39 і побачив, що мої туфлі лишили сухі сліди на блискучому покритті підлоги.
Десь віддалік, із іншої палати, почулися гучні удари, приглушений плач, потім усе стихло. Я постояв якийсь час, збираючись із думками, а тоді постукав у двері, вставив ключ у замок, провернув його й увійшов.
У темну палату, насичену випарами поту й блювоти, увірвався запах мастики. Ева Блау лежала на ліжку спиною до мене. Я підійшов до вікна й спробував підняти ролету, аби впустити трохи світла, але механізм заїв. Краєм ока помітив, що Ева перевертається на інший бік. Я потягнув ролету, але впустив її, і вона злетіла вгору з гучним ляском.
— Пробач,— заговорив я,— я тільки хотів впустити трохи...
Ева з несподіваним різким звуком сіла й подивилася на мене довгим поглядом; кути її рота були гірко опущені. У мене важко закалатало серце. У Еви був відрізаний кінчик носа. Вона зіщулилась і втупила погляд у мене. На руці її була закривавлена пов’язка.
— Ево, я приїхав, щойно дізнався, — сказав я.
Вона тихо стукнула кулаком по животу. У неї було змучене обличчя; кругла рана на носі відсвічувала червоним.
— Я хотів допомогти вам, — продовжував я.— Але починаю розуміти, що майже в усьому помилявся. Я думав, що був на шляху до чогось важливого, думав, що розумію, як діє гіпноз. Але виявилося, що все не так, що насправді я нічого не розумів. Мені дуже шкода, що я не зумів допомогти бодай одному з вас.
Ева потерла ніс тилом долоні, і з ранки на її губі потекла кров.
— Ево, навіщо ти таке із собою зробила? — запитав я.
— Це ти, ти, ти винен!— раптом закричала вона.— Це все через тебе, ти зламав мені життя, забрав усе, що в мене було!
— Я розумію, що ти сердишся на мене через те, що...
— Замовкни, — обірвала вона. — Нічого ти не розумієш. Моє життя зламане, тож я зламаю твоє. Я дочекаюся, чекатиму скільки завгодно, але зрештою помщуся.
Потім вона просто заволала, широко відкривши рота, хрипко й несамовито. Двері відчинилися, увійшов доктор Андерсен.
— Вам же сказали, щоб ви почекали зовні, — сказав він стривоженим голосом.
— Медсестра мені дала ключ, і я подумав...
Він витяг мене в коридор, а тоді зачинив і замкнув двері.
— Пацієнтка страждає на параною...
— Сумніваюсь у цьому, — із посмішкою заперечив я.
— Це моя оцінка стану моєї пацієнтки, — відрізав Андерсен.
— Так, звісно. Вибачте.
— Вона по сто разів на день вимагає, щоб ми замкнули двері її палати, а ключ замкнули в сейфі.
— Так, але...
— Вона казала, що не збирається проти когось свідчити, що ми можемо катувати її електрошоком і ґвалтувати, але вона нічого не розповість. Що ви таке робили зі своїми пацієнтами? Вона налякана, страшенно налякана. Не можна вам було до неї заходити...
— Вона злиться на мене, але не боїться мене, — підвищив голос я.
— Я чув, як вона кричить, — сказав Андерсен.
Після зустрічі з Евою Блау в Південній лікарні я поїхав до телецентру й запитав, чи можу побачити Стефані фон Сюдов, журналістку з Rapport: кілька годин тому вона просила мене дати коментар. Адміністраторка зателефонувала молодшій редакторці й передала мені слухавку. Я сказав, що готовий дати інтерв’ю, якщо їх це цікавить. Незабаром спустилася молодша редакторка — молода жінка з короткою зачіскою й розумним поглядом.
— Стефані зможе зустрітись із вами за десять хвилин, — сказала вона.
— Гаразд.
— Я відведу вас у гримерну.
Коли я після короткого інтерв’ю повернувся додому, в усьому будинку було темно. Я гукнув, чи є хтось удома, але ніхто не відповів. Піднявшись нагору, я побачив Сімоне, що сиділа на дивані перед вимкненим телевізором.
— Щось трапилось? — запитав я.— Де Беньямін?
— У Давіда, — безвиразно відповіла вона.
— Хіба йому не час уже бути вдома? Що ти йому сказала?
— Нічого.
— Що таке? Сімоне, скажи мені щось.
— Чому це? Я тебе не знаю.
Я відчув, що мене охоплює тривога. Підійшов до Сімоне й спробував поправити її волосся, щоб воно не затуляло їй обличчя.
— Не чіпай мене, — огризнулася вона й відвела голову.
— Ти не хочеш зі мною розмовляти?
— Я не хочу? Я тут ні до чого. Це ти мав поговорити зі мною, ти мав зробити так, щоб я не знайшла цих фотографій і не почувалася дурепою.
— Яких іще фотографій?
Сімоне відкрила блакитний конверт і висипала звідти кілька фотографій. Я побачив себе, який позував у квартирі Майї Свартлінг, а потім серію світлин, на яких вона була в самих лише світло-зелених трусах. Темні пасма лежали на широких білих грудях. Майя здавалася щасливою, шкіра під очима залита рум’янцем. Ще кілька фотографій виявилися більш чи менш розмитими зображеннями одних грудей. На одному зі знімків Майя лежала, широко розвівши ноги.
— Сіксан, я спробую...
— Годі з мене брехні, — обірвала вона. — Принаймні на сьогодні.
Вона ввімкнула телевізор, знайшла вечірні новини й потрапила просто на репортаж про скандал із гіпнозом. Анніка Лорентсон із Каролінської університетської лікарні не бажала коментувати справу, доки триває розслідування, але коли добре підготовлений журналіст згадав про колосальні кошти, нещодавно виділені радою лікарні Ерікові Барку, Анніці довелося заговорити.
— Це було помилкою, — тихо сказала вона.
— Що саме?
— Еріка Марію Барка тепер відсторонено від роботи.
— На який час?
— Він ніколи більше не займатиметься гіпнозом у Каролінській лікарні, — сказала вона.
Потім на екрані з’явилося зображення мого переляканого обличчя: це був запис із мого нещодавнього інтерв’ю в телестудії.
— Ви збираєтеся продовжувати сеанси гіпнозу в інших лікарнях? — запитала журналістка.
У мене був такий вигляд, ніби я не зрозумів питання; я ледь помітно похитав головою.
— Пане Барк, ви досі вважаєте гіпноз ефективною формою лікування? — запитала вона.
— Я не знаю, — слабким голосом відповів я.
— Ви збираєтесь надалі займатися гіпнозом?
— Ні.
— Ніколи?
— Я ніколи більше нікого не гіпнотизуватиму, — промовив я.
— Обіцяєте? — спитала журналістка.
— Так.
38
Середа, шістнадцяте грудня, перша половина дня
Ерік здригається — рука, у якій він тримає паперову склянку, сіпається, і кава проливається на піджак і манжету сорочки.