Йона здивовано дивиться на нього й витягає серветку з коробки з написом Kleenex, що стоїть на приладовій панелі.
Ерік визирає у вікно: великий жовтий дерев’яний будинок, сад, на газоні гігантський Вінні-Пух із примальованими іклами.
— Вона небезпечна? — запитує Йона.
— Хто?
— Ева Блау.
— Можливо, — відповідає Ерік. — Я хочу сказати — від неї цілком можна чекати небезпечних учинків.
Йона заглушує двигун. Відстебнувши ремені безпеки, виходять з машини.
— Ви тільки не покладайте завеликих надій, — каже Йона зі своїм меланхолійним фінським акцентом. — Може виявитися, що Ліселотт Блау ніяк не пов’язана з Евою.
— Так, — замислено відповідає Ерік.
Вони піднімаються доріжкою з плоского сіро-чорного сланцю. У повітрі кружляють маленькі круглі сніжинки — немов град, але сніговий, а не крижаний. На тлі великого дерев’яного будинку сніг схожий на білу фату, на молочного кольору серпанок.
— Але не можна втрачати пильності, — каже Йона. — Цей будинок може виявитися тим самим старим замком.
Його привітне симетричне обличчя освітлюється слабкою усмішкою. Ерік зупиняється посеред доріжки. Відчуває, що волога тканина на зап’ястках стає холодною. Від нього пахне згірклою кавою. Ерік каже:
— Старий замок — це будинок у колишній Югославії. Це квартира в Якобсберзі, спортзала в Стоксунді, світло-зелений будинок у Доротеї й ще багато чого.
Зустрівши здивований погляд Йони, він пояснює, не втримавши посмішку:
— Старий замок — це не якийсь конкретний будинок. Це такий термін. Пацієнти з моєї групи гіпнотерапії називали старим замком... місце, де вони зазнали травми.
— Здається, розумію, — киває Йона. — І яке місце було старим замком Еви Блау?
— У цьому й проблема. Ева єдина в групі не знайшла свого старого замку. Вона, на відміну від інших, ніколи не описувала жодного центрального місця.
— Можливо, це місце перед нами, — каже Йона, вказуючи на будинок.
Широкими кроками вони йдуть далі сланцевою доріжкою. Ерік порпається в кишені, шукаючи коробочку з папугою. Було зле, він ніби досі не оговтався від спогадів. Міцно тре чоло; йому хочеться прийняти таблетку, дуже хочеться, проте він знає, що зараз йому будь-що треба зберігати ясну свідомість. Треба покінчити з таблетками. Так більше не можна, не можна далі тікати від дійсності, треба знайти Беньяміна, поки не пізно.
Ерік натискає кнопку дзвінка, чує, як він гуде за масивними дерев’яними дверима. Він насилу стримується, аби не виламати двері й не ввірватись у будинок, кличучи Беньяміна. Йона втягує руку в рукав. Незабаром двері відчиняє молода руда жінка в окулярах. Обидві її щоки вкриті маленькими шрамами.
— Ми б хотіли поговорити з Ліселотт Блау,— каже Йона.
— Це я, — насторожено промовляє вона.
Йона дивиться на Еріка і з його погляду розуміє, що руда жінка — не та людина, що колись називала себе Евою Блау.
— Ми шукаємо Еву, — каже комісар.
— Еву? Яку це Еву? У чому річ? — запитує жінка.
Йона показує їй своє поліційне посвідчення й питає, чи можна їм ненадовго увійти. Жінка не хоче їх впускати, тому Йона просить її надягти куртку й вийти до них. За кілька хвилин вони втрьох стоять на твердому, замерзлому газоні. Із їхніх ротів виривається пара.
— Я живу одна, — каже жінка.
— Великий у вас будинок.
Жінка блідо посміхається:
— Так, я не бідую.
— У вас немає родички на ім’я Ева Блау?
— Я вже казала, що не знаю жодної Еви Блау.
Йона показує їй три фотографії Еви, роздруковані з відеозапису, але руда жінка тільки хитає головою.
— Подивіться уважніше, — наполегливо просить Йона.
— Не вказуйте мені, що робити, — огризається вона.
— Я не вказую, я прошу вас...
— Я оплачую вашу роботу, — не слухаючи його, повільно кидає вона. — Вам платять зарплатню з моїх податків.
— Будь ласка, подивіться ще раз на фотографію.
— Я ніколи не бачила цієї жінки.
— Це дуже важливо, — наполягає Ерік.
— Для вас, може, й важливо, — каже жінка.— А для мене — ні.
— Вона називає себе Евою Блау, — продовжує Йона.— У Швеції небагато людей із цим прізвищем.
Ерік раптом помічає, що штори в одному з вікон верхнього поверху ворухнулися. Він кидається до будинку, чує, як Йона й Ліселотт щось кричать йому вслід. Увірвавшись усередину, пробігає через передпокій, озирається довкола, бачить широкі сходи й злітає ними, перестрибуючи по три сходинки.
— Беньяміне! — кличе він і зупиняється.
По обидва боки тягнеться коридор із дверима до спалень і ванної.
— Беньямін? — тихо промовляє Ерік.
Десь скрипить підлога. Ерік почув, як у будинок вбігає Ліселотт. Він пробує пригадати, у якому вікні зауважив порух штори, і рушає коридором направо, до крайніх дверей. Пробує відчинити їх, але вони виявляються замкненими. Ерік нахиляється й заглядає у замкову шпарину. У ній ключ, але Ерікові здається, що темні відображення в металі ворушаться.
— Відчиніть! — голосно каже він.
Руда жінка ступає на сходи.
— Ви не маєте права вдиратись у мій будинок! — кричить вона.
Ерік робить крок назад, а тоді ногою вибиває двері й заходить. У кімнаті нікого не видно. Велике неприбране ліжко з рожевими простирадлами, блідо-рожеве килимове покриття на підлозі, двері шафи-гардероба з матовими дзеркалами. Камера на штативі, спрямована на ліжко. Ерік відкриває гардероб — нікого; обернувся, поглянув на важкі штори, крісло, нахилився — і бачить людину, що згорнулась калачиком у темряві під ліжком: перелякані очі, худі стегна, голі ступні.
— Вилазь, — суворо наказує Ерік.
Простягає руку, хапає щиколотку й витягує голого підлітка. Хлопчик намагається щось пояснити Еріку, швидко лепечучи мовою, схожою на арабську, і водночас натягує на себе джинси. Ковдра на ліжку ворушиться, і з-під неї виглядає іще один хлопчик; він щось гарчить своєму товаришеві, і той одразу замовкає. Руда жінка стоїть у дверях і тремтячим голосом повторює, щоб він облишив її друзів.
— Вони неповнолітні? — запитує Ерік.
— Забирайтесь із мого дому, — розлючено вимовляє жінка.
Другий хлопчик загортається у ковдру, а тоді дістає цигарку й починає із посмішкою видивлятись на Еріка.
— Геть! — кричить Ліселотт Блау.
Ерік проходить коридором і спускається сходами. Жінка йде за ним і хрипко кричить, аби він забирався під три чорти. Ерік залишає будинок і йде по сланцевих плитках. Йона чекає на під’їзній доріжці; пістолет він притискає до себе, щоб не було видно. Жінка зупинилась у дверях.
— Ви не маєте права! — кричить вона. — У поліціянтів має бути судовий присуд, щоб влаштовувати обшук.
— Я не поліціянт, — кричить у відповідь Ерік.
— Так? Я на вас заяву подам!
— Будь ласка, — каже Йона. — Можу її прийняти. Якщо ви забули, я — поліціянт.
39
Середа, шістнадцяте грудня, друга половина дня
Перш ніж виїхати на Норртельєвеґен, Йона звертає на узбіччя. Зліва проїжджає вантажівка з повним кузовом дробленого каміння, від якого здіймається пил. Йона витягає із кишені куртки аркуш паперу, дивиться на нього й каже:
— Маємо ще п’ятьох Блау в Стокгольмі й передмістях, трьох у Вестеросі, двох у Ескільстуні й одну в Умео.
Він згортає аркуш і підбадьорливо всміхається Еріку.
— Шарлотта, — тихо промовляє Ерік.
— Шарлотти немає, — каже Йона, стираючи плямку на дзеркалі заднього виду.
— Шарлотта Седершельд, — пояснює Ерік. — Вона спілкувалась із Евою. Здається, Ева знімала в неї кімнату.
— Ви знаєте, де зараз може жити Шарлотта?
— Десять років тому жила в Стоксунді, але...
Йона вже набирає номер на мобільнику:
— Привіт, Аньє. Так, дякую, тобі теж. Слухай, мені потрібні телефон і адреса Шарлотти Седершельд, що живе в Стоксунді — принаймні раніше жила. Так, дякую. Окей, секунду, — каже він, дістає ручку й щось записує на квитанції.— Дуже тобі дякую.