Він вмикає лівий поворотник і знову виїжджає на проїзну частину.
— Вона досі живе в Стоксунді? — запитує Ерік.
— Ні, але нам усе ж пощастило: тепер вона мешкає неподалік від Рімбо.
Ерік відчуває, як йому від тривоги звело шлунок. Він не знає, чому його так налякало те, що Шарлотта переїхала зі Стоксунда, — можливо, її від’їзд слід було б уважати позитивною подією.
— Маєток Гусбю, — повідомляє Йона й вставляє диск у CD-програвач.
Бурмоче, що це мамина музика, обережно додає гучності й оголошує:
— Сайя Вар’юс! — а тоді починає підспівувати, журливо похитуючи головою:
— Дам-дам, да-да-ді-дум...
Журлива музика розливається у салоні машини. Коли пісня закінчується, обидва сидять мовчки, а потім Йона каже майже стурбовано:
— Мені більше не подобається фінська музика.
Він прокашлюється.
— По-моєму, чудова пісня, — каже Ерік.
Йона всміхається й швидко, скоса позирає на нього:
— Мама була на фестивалі в Сейняйокі, коли Сайю обрали королевою фінського танго.
Коли вони з’їжджають з широкої, забитої транспортом Норртельєвеґен і повертають на 77-е шосе біля Сетуни, на автівку обрушується сильний сніг із дощем. На сході темніє, і садиби, повз які вони проїжджають, повільно занурюються у сутінки.
Йона тарабанить по приладовій панелі. Із отворів кондиціонера шумно струменить нагріте повітря. Ерік відчуває, що від надмірного тепла в машині в нього пітніють ноги.
— Зараз побачимо, — бурмоче Йона, проїжджає через невелике поселення й далі, прямою й вузькою дорогою за замерзлими полями. Удалині видніється великий білий будинок за високим парканом. Поставивши машину біля відчинених воріт, чоловіки пішки прямують до будинку. Молода жінка в шкіряній куртці шурує граблями на гравійній доріжці. Коли підходить Ерік із Йоною, вона, схоже, лякається. Біля її ніг крутиться золотистий ретривер.
— Шарлотто! — кличе жінка. — Шарлотто!
Із-за величезного будинку виходить жінка, тягнучи за собою чорний мішок зі сміттям. На ній рожевий жилет-пуховик і товстий сірий светр, потерті джинси й гумові чоботи.
«Шарлотта, — думає Ерік. — Це справді Шарлотта».
Утім, це вже не та струнка, стримана, елегантно вбрана жінка з акуратним каре. У жінки, що йде їм назустріч, інакший вигляд. Довге й зовсім посивіле волосся заплетене в товсту косу. На усміхненому зморшкуватому обличчі — жодного сліду косметики. «Вона красивіша, ніж будь-коли»,— думає Ерік. Коли Шарлотта помічає його, її обличчя немов спалахує. Спочатку вона здається дуже здивованою, потім широко усміхається.
— Еріку! — каже вона. Її голос не змінився: глибокий, теплий і виразний.
Вона кидає мішок і бере Еріка за руки.
— Це ви? Як чудово знову вас побачити.
Вона вітається із Йоною, потім замовкає, видивляючись на них. Із вхідних дверей виходить кремезна жінка й дивиться на них. На шиї в неї татуювання, а одягнена вона в мішкувату чорну кофту з капюшоном.
— Допомоги не треба? — кричить вона.
— Це мої друзі, — гукає у відповідь Шарлотта й заспокійливо махає рукою.
Вона з усмішкою дивиться, як велика жінка повертається в будинок і зачиняє за собою двері.
— Я... я влаштувала в садибі жіночий будинок. Тут на всіх вистачить місця, тож я приймаю жінок, які вирішили полишити минуле життя, хай там із яких причин... Я дозволяю їм пожити тут, ми разом готуємо їжу, прибираємо... поки вони не відчують, що знову хочуть жити своїм життям. Жодних зобов’язань, усе дуже просто.
— Це чудово, — промовляє Ерік.
Шарлотта киває й махає рукою у бік вхідних дверей, ніби запрошуючи їх увійти.
— Шарлотто, ми шукаємо Еву Блау, — каже Ерік.— Пам’ятаєте її?
— Ну а як же? Вона була моєю першою гостею тут. У мене було кілька кімнат у флігелі, і...
Вона зупиняється на півслові, а тоді каже:
— Дивно, що ви згадали про неї. Ева всього тиждень тому мені телефонувала.
— Що вона казала?
— Вона була сердита, — каже Шарлотта.
— Так... — зітхає Ерік.
— Що ж її розсердило? — запитує Йона.
Шарлотта зводить дух. Ерік чує, як вітер віє між голими гілками дерев, бачить недоліпленого сніговика з нещодавнього снігу, якого випало зовсім мало.
— Вона злилася на вас, Еріку.
Ерік відчуває, як у нього всередині все стискається від згадки про гостре обличчя Еви, її агресивний тон, колючі очі й відрізаний кінчик носа.
— Ви пообіцяли більше ніколи не займатися гіпнозом, але раптом, тиждень тому, знов почали. Про це було ледь не на кожній шпальті, і по телевізору скрізь розповідали. Ясна річ, багатьох це стурбувало.
— Мені довелося провести один сеанс, — каже Ерік.— Але це було винятком, і я не збираюсь повертатися до гіпнозу.
Шарлотта бере його руку у свою:
— Ви мені допомогли, — шепоче вона. — Того разу, коли я побачила... Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, — тихо відповідає Ерік.
Шарлотта всміхається йому.
— Цього було достатньо. Я зайшла в старий замок, підвела очі й побачила тих, хто заподіяв мені лихо.
— Знаю.
— Цього б не сталося, якби не ви.
— Але я...
— Щось у мене зрослось отут, усередині, — каже вона, доторкнувшись до серця.
— А де зараз Ева? — питає Йона.
Шарлотта трохи морщить чоло.
— Коли її виписали, вона переїхала на квартиру в центрі Окерсберга й долучилася до свідків Єгови. Якийсь час я з нею багато спілкувалася, допомагала їй грішми, але потім втратила з нею контакт. Вона вважала, що її переслідують, твердила, що має знайти безпечний притулок, що зло йде за нею невідступно.
Шарлотта стоїть перед Еріком.
— Еріку, ви такий засмучений, — промовляє вона. — Що сталося?
— Зник мій син, і Ева — наша єдина зачіпка.
Шарлотта стривожено дивиться на нього.
— Який жах! Сподіваюсь, ви його знайдете.
— Ви не знаєте, як її звати? — запитує Ерік.
— Маєте на увазі, яке її справжнє ім’я? Вона нікому не казала. А може, й сама не знала.
— Ясно.
— Але коли вона телефонувала мені, то називала себе Веронікою.
— Веронікою?
— На честь святої Вероніки — жінки, що дала Ісусу хустку, на якій потім закарбувався його лик.
Вони швидко обіймаються, а тоді Ерік із Йоною поспішають до автівки. Їдучи на південь, до Стокгольма, Йона знов розмовляє телефоном — просить допомогти йому знайти Веронік, що живуть у центрі Окерсберга, а також адресу місцевого зібрання чи Зали царства свідків Єгови.
Ерік слухає, як Йона розмовляє телефоном, і його голову потроху заповнює якась важка млявість. Він думає про те, як крізь нього проносилися спогади, і відчуває, як злипаються очі.
— Так, Аньє, записую,— чує він Йонин голос.— Вестра-банвеґен... зачекай, Сташунсвеґен, п’ять, гаразд, дякую.
Час ніби обплутується хвостом і ловить себе за його кінчик — таке відчуття охоплює Еріка, коли він прокидається й бачить, що вони з’їжджають довгим схилом уздовж поля для гольфу.
— Скоро приїдемо, — каже Йона.
— Я заснув, — промовляє Ерік, звертаючись радше до самого себе, ніж до комісара.
— Ева Блау телефонувала Шарлотті того ж дня, коли на шпальтах усіх газет країни з’явилася ваша фотографія,— розмірковує Йона.
— А наступного дня викрали Беньяміна, — каже Ерік.
— Бо хтось помітив вас.
— Або тому, що я порушив свою обіцянку ніколи більше не займатися гіпнозом.
— У такому разі це моя провина, — каже Йона.
— Ні, це було...
Ерік замовкає — він і сам не знає, що хотів сказати.
— Мені шкода, — каже Йона, не відводячи погляду від дороги.
Вони проїжджають повз магазин здешевлених товарів, у якому вибиті шибки. Йона, примружившись, дивиться у дзеркало заднього виду. Жінка в хустці підмітає осколки із землі.