— Я не знаю, що відбувалось із Евою, коли вона була моєю пацієнткою, — каже Ерік. — Вона понівечила себе й скотилась у параною, звинуватила в усьому мене й мої сеанси. Мені не слід було брати її до групи — і взагалі не треба було нікого гіпнотизувати.
— Але ж Шарлотті ви допомогли, — зазначає Йона.
— Схоже, що так, — тихо відповідає Ерік.
Щойно проїхавши через кругове перехрестя, вони минають залізничний переїзд, звертають ліворуч біля спортклубу, переїжджають через річку й зупиняються біля великих сірих житлових будинків.
Йона вказує на бардачок:
— Дайте мені, будь ласка, пістолет.
Ерік відчиняє дверцята й простягає комісарові його важку зброю. Йона перевіряє ствол, магазин і, перш ніж засунути пістолет у кишеню, переконується, що він на запобіжнику.
Вони квапливо перетинають парковку й минають майданчик із гойдалками, пісочницею й гіркою.
Ерік вказує, як дістатися до вхідних дверей, і підводить погляд. Майже на кожному балконі миготливі гірлянди й лінзові антени.
За замкненими дверима, що ведуть до сходів, стоїть літня жінка з ролятором. Йона стукає і привітно махає їй. Жінка дивиться на них і заперечно хитає головою. Комісар показує у віконце своє посвідчення, але стара знов тільки хитає головою. Ерік риється у кишенях і знаходить конверт із чеками, які мав залишити в розрахунковому відділі. Підходить до віконця, стукає, показує конверт. Жінка одразу підходить до дверей і натискає кнопку електричного замка.
— Пошта? — запитує вона скрипучим голосом.
— Терміновий лист, — відповідає Ерік.
— Тут так багато плачуть і кричать, — шепоче жінка, відвернувшись до стінки.
— Що ви кажете? — перепитав Йона.
Ерік дивиться на список мешканців: Вероніка Андерссон мешкає на першому поверсі. Стіни вузьких сходів розмальовані червоними графіті. Від сміттєпроводу йде бридкий запах. Чоловіки зупиняються біля дверей із табличкою «Андерссон» і дзвонять у дзвінок. На сходах — як на тих, якими вони щойно піднялися, так і на тих, що вели вгору, — брудні сліди дитячих чобітків.
— Подзвоніть іще раз, — просить Ерік.
Йона відкриває щілину для пошти й кричить у неї, що приніс господині листа з «Вартової башти». Раптом його голова сіпається назад, наче від вибухової хвилі.
— Що там?
— Не знаю, але я б хотів, щоб ви почекали зовні, — каже Йона зі знервованим поглядом.
— Ні.
— Я зайду один.
Десь за дверима на першому поверсі падає на підлогу склянка. Йона дістає футляр із двома тонкими сталевими предметами. Один має загнуте вістря, а інший нагадує дуже вузький ключ.
Немов прочитавши думки Еріка, Йона бурчить, що проникнути в квартиру можна й без дозволу суду на обшук.
— Згідно з чинним законодавством, достатньо мати для цього вагомі причини, — пояснює він.
Він уже встромляє перший інструмент у замкову щілину, аж тут Ерік простягає руку й штовхає двері. Вони виявляються незамкненими, і щойно вони розчиняються, із квартири віє страшенним смородом. Йона дістає пістолет і жестом наказує Еріку лишатися зовні.
Ерік чує, як б’ється його серце, як шумить кров у вухах. Тиша віщує щось жахливе. Беньяміна тут нема. Світло на сходах гасне, і до Еріка підступає темрява. Вона не є геть непроглядною, але розрізнити щось у ній складно.
Раптом поруч із ним з’являється Йона.
— Думаю, вам треба зайти зі мною, Еріку, — каже він.
Вони входять у квартиру, і комісар вмикає лампу на стелі. Двері ванної розчинені навстіж. Квартиру заполонив нестерпний трупний сморід. У подряпаній ванні без води лежить Ева Блау. Обличчя розпухло, мухи повзають навколо рота й гудуть у повітрі. Синя блузка задерта, живіт роздутий, синьо-зеленого кольору. По обох руках тягнуться глибокі чорні надрізи. Тканина блузки й біляве волосся зсохлися від запеченої крові. По всьому тілі під блідо-сірою шкірою просвічується мережа коричневих жил. Застигла кров згнила у венах. У куточках очей, навколо ніздрів і рота видніються кладки крихітних жовтих мушачих яєць. Кров потрапила у водостік і пролилася на килимок — його бахрома й краєчок потемніли. Поруч із тілом у ванні лежить закривавлений кухонний ніж.
— Це вона? — питає Йона.
— Так. Це Ева.
— Померла принаймні тиждень тому. Живіт уже геть роздутий.
— Так, я бачу, — відгукується Ерік.
— Отже, Беньяміна викрала не вона, — констатує Йона.
— Мені треба подумати, — каже Ерік.— Я вважав, що...
Він визирає у вікно. По той бік залізниці тягнеться довга цегляна будівля. Ева могла видивлятись із вікна на Залу царства. «Мабуть, від цього їй було легше», — думає Ерік.
40
Четвер, сімнадцяте грудня, перша половина дня
Сімоне раптом відчуває, як із її нижньої губи витікає крапля крові. Вона й не помітила, як прокусила її. Усі зусилля йдуть на те, аби відігнати нестерпні думки. Тата збила машина; він уже кілька днів лежить у тьмяній палаті лікарні Санкт-Йоран, але ніхто досі не спромігся сказати, наскільки серйозно він постраждав. Сімоне знає тільки, що від такого сильного удару він міг померти. Її голову розриває сталево-твердий біль. Вона, Сімоне, втратила Еріка, можливо, втратила Беньяміна, а тепер могла втратити ще й батька.
Вона перевіряє свій мобільний стільки разів, що вже втрачає лік. Проте знов дістає його, переконується, що він увімкнений, а тоді кладе його в зовнішню кишеню сумочки, звідки його можна швидко дістати, якби він раптом задзвонив.
Сімоне схиляється над батьком і поправляє йому ковдру. Він спить зовсім тихо. Сімоне часто думає, що Кеннет Стренг, мабуть, єдиний чоловік у світі, який спить беззвучно.
На його голові чисто-біла пов’язка, з-під якої виповзає темна тінь: на щоці розплився синець. Кеннет несхожий на себе: великі гематоми, розпухлий ніс, один кут рота опустився.
«Але ж він не помер»,— думає Сімоне. Він живий. І Беньямін живий — точно живий, вона це знає.
Сімоне проходиться палатою. Згадує, як кілька днів тому повернулася додому від Сіма Шульмана й розмовляла телефоном із батьком — просто перед тим, як сталося нещастя. Він казав, що знайшов Вайлорда й збирається поїхати до місця, що називалося «морем», десь на мисі Лоудден.
Сімоне знов дивиться на батька. Він міцно спить.
— Тату?
Вона одразу шкодує, що покликала його. Кеннет не прокидається, проте його сонне обличчя накриває, мов хмара, змучений вираз. Сімоне обережно торкається ранки на своїй нижній губі. Її погляд падає на різдвяний вінок. Вона дивиться на свої туфлі в синіх поліетиленових бахілах. Їй згадується далекий вечір: вони з Кеннетом дивляться, як мама махає їм, а потім зникає у своєму маленькому зеленому фіаті.
Сімоне проймає дрож, головний біль важко б’є у скроні. Вона щільніше запинає на собі кофту. Раптом Кеннет тихо стогне.
— Тату, — каже Сімоне, мов маленька дівчинка.
Він розплющує очі — каламутні й ще сонні. Один білок залитий кров’ю.
— Тату, це я,— каже Сімоне. — Як ти?
Його погляд блукає десь біля неї. Сімоне раптом лякається, що він осліп.
— Сіксан?
— Я тут, тату.
Вона обережно сідає поруч із ним і бере його за руку. Його очі знов заплющуються, брови напружено зсовуються, наче від болю.
— Тату, як ти почуваєшся?— тихо питає Сімоне.
Він намагається погладити її руку, але в нього не дуже виходить.
— Скоро буду на ногах, — сипить він. — Не хвилюйся.
Западає тиша. Сімоне намагається відігнати нав’язливі думки, головний біль і тривогу, що напливає на неї. Вона не знає, чи можна розпитувати батька, коли він у такому стані, але паніка змушує її спробувати.
— Тату,— тихо промовляє вона, — пам’ятаєш, про що ми розмовляли перед тим, як тебе збила машина?
Кеннет утомлено коситься на неї й хитає головою.
— Ти казав, що знаєш, де може бути Вайлорд. Ти казав про море, пам’ятаєш? Казав, що поїдеш до моря.
Кеннетові очі блиснули, він пробує сісти, але відразу зі стогоном опускається на подушку.