— Тату, розкажи мені, я мушу це знати: куди саме ти збирався поїхати? Хто такий Вайлорд? Хто це?
У Кеннета тремтить підборіддя, і він шепоче:
— Дитина... це... дитина...
— Що ти кажеш? — перепитує вона.
Але Кеннет уже заплющує очі і, схоже, не чує її. Сімоне підходить до вікна й визирає на територію лікарні. Відчуває, як потягнуло холодом. На шибці брудний патьок. Подихавши на нього, Сімоне на мить бачить у запітнілому склі відбиток чийогось обличчя. Хтось до неї стояв на тому самому місці, притулившись обличчям до шибки. Церква по той бік дороги темна, у її чорних аркових вікнах відбиваються вуличні ліхтарі. Сімоне згадує, що Беньямін написав Аїді, аби та не пускала Нікке до моря.
— Аїда, — тихо каже вона. — Я поїду до Аїди. І цього разу вона все мені розповість.
Коли Сімоне дзвонить у двері, їй відчиняє Нікке й здивовано дивиться на неї.
— Привіт, — каже Сімоне.
— А в мене нові картки, — з ентузіазмом повідомляє він.
— Справді?
— Там є кілька дівчачих, але багато й дуже сильних.
— А твоя сестра зараз удома? — запитує Сімоне, плескаючи його по плечу.
— Аїдо! Аїдо!
Нікке забігає у темний передпокій і зникає десь у глибині квартирі.
Сімоне стоїть, чекаючи, аж раптом чує дивний звук, мов від насоса, потім якийсь тихий дренькіт, і за кілька митей до неї виходить худа зсутулена жінка, тягнучи за собою маленький візок із прикріпленим кисневим балоном. Від балона до жінки тягнеться шланг, із якого до її ніздрів розходяться дві прозорі пластикові трубочки.
Жінка стукає себе кулачком по грудях:
— Ем... фізема, — сипить вона, і її зморшкувате обличчя одразу кривиться від нападу натужного хрипкого кашлю.
Коли вона нарешті стихає, то жестом запрошує Сімоне у квартиру. Пройшовши довгим темним передпокоєм, вони опиняються у вітальні, заставленій важкими меблями. На підлозі, між стійкою зі скляними дверцятами для стереосистеми й низенькою тумбочкою з телевізором, сидить Нікке й розкладає свої картки з покемонами. На коричневому дивані, втиснутому між двома пальмовими рослинами, сидить Аїда.
Сімоне ледь упізнає її. Аїдине обличчя без жодного сліду косметики дуже юне, і дівчинка має зовсім тендітний вигляд. Волосся її ретельно зачесане й зібране в акуратний хвіст на маківці.
Коли Сімоне заходить у кімнату, дівчинка тремтячою рукою тягнеться до пачки цигарок і закурює.
— Привіт, — каже Сімоне. — Як ти?
Аїда знизує плечима. У неї був такий вигляд, ніби вона щойно плакала. Дівчинка затягується і підставляє під цигарку зелене блюдце, ніби боячись, що попіл потрапить на меблі.
— Сі... дайте... — сипить мати. Сімоне опускається в одне з просторих крісел, втиснутих між диваном, столом і пальмами.
Аїда струшує попіл у зелене блюдце.
— Я щойно з лікарні, — каже Сімоне. — Мого тата збила машина. Він збирався вирушити до моря, до Вайлорда.
Раптом Нікке схоплюється на ноги. Його обличчя сильно червоніє.
— Вайлорд сердитий. Такий сердитий, такий сердитий.
Сімоне обертається до Аїди — дівчинка важко ковтає й заплющує очі.
— Що таке? — запитує Сімоне.— Що за Вайлорд? Про що взагалі мова?
Аїда гасить цигарку й тремтячим голосом промовляє:
— Вони зникли.
— Хто?
— Компанія, що ображала нас. Мене з Нікке. Вони були жахливі. Хотіли позначити мене, хотіли влаштувати...
Вона замовкає й дивиться на свою матір, яка гучно пирхає.
— Хотіли влаштувати вогнище... з мами, — повільно промовляє Аїда.
— Хай їм грець... паршивці, — сипить мати зі свого крісла.
— Вони взяли собі імена покемонів, звуться Азельфом, Магмортаром і Лукаріо. Інколи вони міняють імена, їх не зрозумієш.
— А скільки їх?
— Я не знаю — може, всього п’ятеро, — відповідає дівчинка.— Вони ще зовсім хлопчаки: найстарший із них такого ж віку, що я, а наймолодшому не більше шести років. Проте вони вирішили, що всі, хто тут живе, мусять щось їм давати,— Аїда вперше зустрічається поглядом із Сімоне. Її очі темно-бурштинового кольору, гарні, ясні, але перелякані. — Діти мали віддавати цукерки, ручки, — продовжує вона тонким голосом, — витрушувати свої скарбнички, аби їх не побили. Інші віддавали їм свої речі, мобільники, ігри для Nintendo. Вони забрали мою куртку, забирали в мене цигарки. А Нікке вони били, відбирали все, що в нього було. Вони так його кривдили!
Її голос надломлюється, а з очей течуть сльози.
— Це вони забрали Беньяміна? — навпростець запитує Сімоне.
Аїдина мати щосили трусить рукою:
— Той... хлопець... поганий...
— Відповідай, Аїдо, — голосно промовляє Сімоне. — Негайно відповідай!
— Не кричіть... на мою... дочку, — сипить мати.
Сімоне, обернувшись до неї, хитає головою, а тоді ще суворішим голосом каже:
— Зараз же розповідай усе, що знаєш! Чуєш мене?
Аїда важко ковтає.
— Я мало чого знаю, — нарешті відповідає вона. — Беньямін утрутився, хотів нас захистити, сказав, що ми нічого не маємо віддавати тим гадам. А Вайлорд знавіснів, сказав, що це війна, і став вимагати в нас купу грошей.
Вона запалює нову цигарку, тремтячи, затягується, обережно струшує попіл у зелене блюдце й продовжує:
— Коли Вайлорд дізнався, що Беньямін хворий, він дав хлопчакам голки, аби вони його подряпали...
Вона замовкає й знизує плечима.
— Далі що? — нетерпляче питає Сімоне.
Аїда закушує губи й витягує шматок попелу з язика.
— Що було далі?
— Вайлорд раптом кудись зник, — шепоче вона. — Решту хлопчаків я бачила, вони кілька днів тому напали на Нікке. Зараз ними командує хлопець, який називає себе Аріандосом, але відтоді, як зник Вайлорд, вони просто у відчаї, не знають, як бути.
— Коли це сталося? Коли зник Вайлорд?
— Здається...— Аїда задумується, — здається, минулої середи. За три дні до того, як зник Беньямін.
У дівчинки тремтять губи.
— Його забрав Вайлорд, — шепоче вона. — Вайлорд зробив із ним щось жахливе. І тепер переховується...
Вона ридає, судомно схлипуючи. Її мати насилу підводиться, забирає в неї цигарку й повільно гасить у зеленому блюдці.
— Клятий... покидьок, — сипить вона.
Сімоне гадки не має, кого щойно обізвала Аїдина мати.
— Хто цей Вайлорд? — знову запитує Сімоне. — Ти мусиш розповісти мені, хто це.
— Я не знаю! — кричить Аїда. — Не знаю!
Сімоне дістає фотографію з галявиною й кущами біля коричневого паркана, яку знайшла на комп’ютері Беньяміна, і різко каже:
— Дивись сюди.
Аїда дивиться на роздруковану фотографію, проте вираз її обличчя лишається непроникним.
— Що це за місце? — запитує Сімоне.
Аїда знизує плечима, позирає на матір, а тоді безвиразним голосом каже:
— Гадки не маю.
— Але ж це ти надіслала Беньямінові цю фотографію,— роздратовано промовляє Сімоне. — Вона надійшла від тебе, Аїдо.
Дівчинка відводить погляд і вкотре спрямовує його на свою матір, що сидить у кріслі, поставивши в ногах свій шиплячий кисневий балон.
Сімоне махає аркушем перед Аїдиним обличчям.
— Поглянь, Аїдо. Подивися знову. Нащо ти надіслала це моєму сину?
— Просто так пожартувала, — шепоче дівчинка.
— Пожартувала?
Аїда киває й ледь чутно каже:
— Мовляв, не хотів би тут жити?
— Не вірю, — рішуче проголошує Сімоне.— Ану кажи правду!
Аїдина мати знов підводиться і махає руками на Сімоне:
— Геть звідси... циганва...
— Чому ти брешеш мені? — питає Сімоне, і Аїда нарешті дивиться їй в очі.
У дівчинки безмежно сумний вигляд.
— Вибачте, — слабким голоском шепоче вона. — Вибачте. Прямуючи до вхідних дверей, Сімоне натрапляє на Нікке, що стоїть у темному передпокої й тре очі.
— У мене немає жодної сили. Я покемон, який нічого не вартий.