— Ну що ти, я впевнена, що в тебе є сила, — каже Сімоне.
41
Четвер, сімнадцяте грудня, приблизно опівдні
Зайшовши до палати, Сімоне бачить, що Кеннет сидить у ліжку. На його обличчі проступає слабкий рум’янець. У батька такий вигляд, ніби він знав, що вона з’явиться саме цієї миті.
Сімоне підходить до нього і, нахилившись, обережно притуляється щокою до його щоки.
— Знаєш, хто мені наснився, Сіксан? — питає він.
— Хто?— всміхається вона.
— Мій батько.
— Дідусь?
Кеннет тихо сміється.
— Уявляєш? Наснилося, як він стоїть у майстерні, спітнілий і радісний. Каже мені «хлопчику мій» — і все. Досі ніби чую запах дизеля...
Сімоне насилу ковтає: у горлі стоїть твердий, болісний клубок. Кеннет легенько хитає головою.
— Тату, — шепоче Сімоне.— Тату, пам’ятаєш, про що ми розмовляли просто перед тим, як тебе збила машина?
Кеннет зосереджено дивиться на неї, і в його пильних, суворих очах раптом спалахує сяйво. Він хоче підвестись, але від різкого руху одразу знесилено падає назад.
— Сімоне, допоможи мені,— нетерпляче просить він. — У нас обмаль часу, я не можу більше тут лишатися.
— Тату, ти пам’ятаєш, що сталося?
— Я все пам’ятаю.
Він проводить рукою по очах, знов прокашлюється, а тоді простягає дочці руки й наказує:
— Потягни мене.
З допомогою Сімоне йому вдається сісти на ліжку й звісити ноги.
— Принеси-но мені одяг.
Сімоне хутко підходить до шафи, бере звідти батькові речі, а тоді поспішає назад до ліжка. Вона стоїть на колінах, натягаючи Кеннету шкарпетки, коли двері палати відчиняються й заходить молодий лікар.
— Я виписуюся, — не дуже ввічливо оголошує Кеннет, щойно лікар ступає в палату.
Сімоне підводиться.
— Доброго дня, — вона тисне руку медику. — Мене звати Сімоне Барк.
— Ула Тувеф’єль,— відповідає той, зніяковіло поглядаючи на Кеннета, який саме застібає штани.
— Добридень, — гукає старий, заправляючи сорочку.— Мені шкода, що я не можу тут іще побути, але в нас надзвичайна ситуація.
— Я не можу змусити вас лишатися тут,— твердо каже лікар, — проте ви й самі, мабуть, розумієте, що після такої травми голови треба бути вкрай обережним. Імовірно, зараз ви почуваєтеся непогано, але не забувайте, що ускладнення можуть проявитися будь-якої миті: за кілька хвилин, за годину або й завтра.
Кеннет підходить до умивальника й хлюпає собі в обличчя холодною водою.
— Мені справді шкода, — випростується він, — проте я будь-що маю поїхати до моря.
Лікар спантеличено дивиться, як вони квапливо крокують коридором. Сімоне намагається стисло розповісти батькові про свій візит до Аїди. Поки вони чекають на ліфт, Кеннету доводиться спертися на стіну.
— Куди їхати? — питає Сімоне, і Кеннет чи не вперше не протестує, коли вона сідає за кермо, а натомість мовчки влаштовується на пасажирському сидінні, пристібається й чухає лоб під пов’язкою. Не дочекавшись від нього відповіді, Сімоне повторює: — Скажи, куди нам їхати. Як туди дістатися?
Кеннет дивно позирає на неї:
— До моря? Зачекай, я подумаю.
Він відкидається на спинку сидіння, заплющує очі та якийсь час сидить мовчки. Сімоне починає шкодувати, що піддалася на батькові вмовляння й не змусила його лишитись у лікарні: йому дуже зле, треба повернутися. Аж тут Кеннет розплющує очі й упевнено промовляє:
— Виїжджай на Санкт-Еріксгатан, через міст, потім повернеш направо на Уденгатан, спустишся до Східного вокзалу, поїдеш на схід по Вальгаллавеґен, до Будинку кінематографу, а там повернеш на Ліндаренгсвеґен і доїдеш нею до порту.
— Жодних навігаторів не треба,— усміхається Сімоне, вливаючись у потік транспорту на Санкт-Еріксгатан, у напрямку до торгового центру Västermalmsgallerian.
— Цікаво... — задумливо починає Кеннет, але замовкає.
— Що?
— Цікаво, їхні батьки щось підозрюють?
Сімоне скоса позирає на нього, коли вони проїжджають повз церкву Густава Вази. Мигцем бачить довгу вервечку дітей у рясах із капюшонами, що повільно заходять у церковні двері, тримаючи в руках свічки.
Кеннет, прокашлявшись, каже:
— Цікаво, чи здогадується хтось із батьків, чим займаються їхні діти.
— Здирництвом, знущаннями, насильством і погрозами,— втомлено промовляє Сімоне. — От тобі й милі дитятка.
Вона пригадує той день, коли їздила в Тенсту, у салон татуажу. Згадує хлопчаків, що тримали дівчинку за поручнями. Вони зовсім її не злякалися — навпаки, це їх слід було боятися, вони становили небезпеку. Сімоне згадує, як Беньямін хотів відтягти її, аби вона не підходила до того хлопчака на станції метро. Тепер вона впевнена, що то був один із них — хуліганів, які називались іменами покемонів.
— Що коїться із цим світом? — промовляє вона в нікуди.
— Сіксан, те, що сталося зі мною, не було нещасним випадком. Мене штовхнули під машину, — різкувато повідомляє Кеннет. — І я бачив, хто це зробив.
— Тебе виштовхнули на дорогу? Хто?..
— Одна з них. Дівчинка.
Низькі трикутники електросвітильників сяють у темних вікнах Будинку кінематографу. Дорога вкрита сльотою. Сімоне повертає на Ліндаренгсвеґен. Над Єрдет висять набряклі, важкі хмари; схоже, що на собачників і їхніх щасливих улюбленців от-от проллється відлижний дощ.
Лоудден — мис на сході від стокгольмського порту Фрігамнен. Наприкінці 1920-х років на ньому заснували нафтоналивний порт із майже сотнею цистерн. Територію порту займали невисокі промислові споруди, водонапірна вежа, контейнерний пункт, причали й підземні сховища.
Кеннет дістає пожмакану візитівку, яку знайшов у гаманці хлопчака.
— Лоуддсвеґен, вісімнадцять, — каже він і жестом просить Сімоне зупинити машину. Вона заїжджає на заасфальтований майданчик, обнесений високою металевою сіткою.
— Тут недалеко, дійдемо пішки, — Кеннет відстібає ремінь безпеки.
Вони проходять між величезними цистернами й бачать важкі сходи, що серпантином обвивають циліндричні будівлі. Між гнутими й звареними пластинами, на стиках сходів і бильцях проступає іржа.
Починається холодний дощ. Поодинокі краплі з гучним дренькотом стукають по металу. Сутеніє, скоро нічого не буде видно. Між стосами величезних жовтих, червоних і синіх контейнерів проходять вузькі доріжки. Ліхтарів немає — тільки цистерни, вантажні причали, приземкуваті конторські приміщення, а ближче до води — проста портова споруда з кранами, рампами, баржами й сухими доками. Біля низенького сараю, під кутом до великого складського приміщення з гофрованих алюмінієвих листів, стоїть брудний форд-пікап. На темному вікні сараю напівоблізлими самоклейними літерами написано: «Море», а трохи нижче — майже стертими меншими літерами: «Дайвінг-клуб». Поруч із дверима висить важкий замок.
Кеннет якусь мить чекає, прислухаючись, а тоді обережно тягне на себе двері. У маленькому темному кабінеті — лише стіл, кілька складаних стільців із пластиковими сидіннями й два іржаві кисневі балони. На стіні — пом’ятий плакат із екзотичними рибами у смарагдово-зеленій воді. Вочевидь, дайвінг-клубу тут більше нема — можливо, власники вирішили його закрити, збанкрутували чи переїхали.
Щось починає гудіти за вентиляційною решіткою. Клацають внутрішні двері. Кеннет притискає палець до губ. Чутно чиїсь упевнені кроки. Кеннет із Сімоне кидаються уперед і, відчинивши двері, зазирають усередину величезного складського приміщення. У темряві хтось біжить. Сімоне намагається розгледіти постать, а Кеннет мчить униз сталевими сходами, аби кинутись навздогін, та одразу ж скрикує.
— Тату! — вигукує Сімоне.
Вона не бачить батька, проте чує його голос. Він лається, а тоді кричить, щоб вона йшла обережніше:
— Колючий дріт протягнули!
На бетонній підлозі щось металево дзвякає. Кеннет знов починає бігти. Сімоне слідом за ним переступає дріт і заходить у величезне приміщення. Повітря холодне й вогке. У темряві важко орієнтуватися. Здалека чути чиїсь швидкі кроки.