У брудне вікно засвічує прожектор із контейнерного крана. Сімоне помічає постать біля автонавантажувача. Це хлопчик у сірій масці — тканинній чи картонній. Він тримає в руці залізну трубу й неспокійно тупцяє на місці, трохи зсутулившись.
Кеннет швидко наближається до нього, крокуючи вздовж полиць.
— За навантажувачем! — кричить Сімоне.
Хлопчик у масці кидається вперед і жбурляє трубу в Кеннета — залізяка, крутячись, пролітає просто в того над головою.
— Чекай, ми просто хочемо поговорити з тобою! — гукає Кеннет.
Хлопчик відчиняє сталеві двері й вибігає. Щось гримить, у приміщення ллється світло. Кеннет уже біля дверей.
— Тікає, — шипить він.
Сімоне виходить слідом за ним, але послизається на вологому вантажному містку. Чує запах сміття. Підвівшись, бачить, як батько біжить уздовж краю причалу. Через снігову сльоту поверхня стала слизькою, і Сімоне, кинувшись за батьком, мало не зривається у воду. Вона біжить, бачачи перед собою дві фігури, а збоку — урвище. Чорна, напівзамерзла вода прибиває до причалу крижане кришиво.
Сімоне розуміє, що як вона спіткнеться й упаде у воду, то їй ураз зведе від холоду руки й ноги, і вона каменем піде на дно у своєму товстому пальті й чоботях, повних чорної зимової води.
Вона згадує про журналістку, яку вбили разом із подругою, коли вони їхали по причалу. Автівка пішла під воду, мов риболовний кошик, на дні її засмоктав мул, і вона зникла. Кетс Фальк — пригадує Сімоне ім’я журналістки.
Вона важко дихає й тремтить від хвилювання й напруги. Спина змокла наскрізь під дощем.
Схоже, Кеннет проґавив хлопчика. Він стоїть, зігнувшись удвоє, й чекає її. Пов’язка на голові розв’язалася, він намагається віддихатись. З носа тече кров, у легенях щось хрипить. Під ногами в нього лежить картонна маска, наполовину розмокла під дощем; дмухає сильний вітер, сильний порив вітру підхоплює її та здуває в море.
— От лайно, — вимовляє Кеннет, коли Сімоне підходить до нього.
Вони прямують далі всередину. Довкола стає дедалі темніше. Дощ припинився, але натомість здійнявся сильний вітер. Він завиває між великими спорудами з листового металу. Минаючи довгий сухий док, Сімоне чує, як знизу лине темна, монотонна пісня вітру. З краю доку, мов драбини, висять на іржавих ланцюгах тракторні покришки. Сімоне позирає вниз, у величезну порожнину, створену вибухом. Гігантський басейн без води, із шорсткими скельними стінами, укріпленими бетоном і армованими сталевою стрічкою. На глибині п’ятдесят метрів видніється лита бетонна підлога з великими цоколями.
Брезент тріпоче на вітрі, по прямовисних стінах доку метається світло з крана. Раптом Сімоне бачить, що хтось причаївся за бетонним цоколем далеко внизу.
Кеннет помічає, що вона зупинилась, і з запитальним поглядом обертається до неї. Вона, не кажучи ні слова, вказує вниз, на дно доку.
Скорчена постать відповзає від світла.
Кеннет із Сімоне кидаються до вузьких сходів, що ведуть униз уздовж стіни. Фігура схоплюється й біжить до чогось схожого на двері. Кеннет, тримаючись за бильця, летить униз крутими сходинками, зісковзує, проте втримує рівновагу. У повітрі стоїть важкий і різкий запах металу, іржі й дощу. Вони спускаються далі, тримаючись біля стіни. З глибини доку чується відлуння кроків.
Унизу мокро — Сімоне відчуває, як крижана вода заливає їй чоботи, ноги німіють від холоду.
— Куди він побіг? — кричить вона.
Кеннет квапливо крокує між цоколів, які тримають судна, коли з доку викачують воду. Він указує на місце, де зник хлопчик: там були не двері, як їм спершу здалося, а щось на кшталт вентиляційного отвору. Кеннет зазирає всередину, але нічого не бачить. Він намагається віддихатись, витирає чоло й шию.
— Виходь!— гукає він, важко дихаючи. — Годі ховатися!
Чується скрип, важкий і ритмічний. Кеннет починає заповзати у вентиляційний отвір.
— Тату, обережніше.
Щось скрипить, потім скрегочуть шлюзові ворота. Раптом чути гучне шипіння, і Сімоне розуміє, що зараз станеться.
— Він пустив воду! — кричить вона.
— Тут є сходи! — волає Кеннет.
Важкі струмені крижаної води під страшенним тиском ринуть усередину доку крізь ледь прочинений шлюз. Металевий скрегіт продовжує лунати, і ворота роз’їжджаються, чимдалі швидше впускаючи воду. Сімоне кидається до сходів; рівень води стрімко зростає, крижані хвилі вже сягають їй по коліна. Бігти дедалі важче. Світло з підйомного крана метається по нерівних стінах. Хвилі ледь не збивають Сімоне з ніг, у воді утворюються потужні вири, що тягнуть її назад. Вона вдаряється об металеве кріплення й відчуває, як нога німіє від болю. Чорна вода рине із гуркотом вниз товстим потоком. Сімоне мало не плаче, коли дістається до крутих сходів і починає дертись угору. За кілька кроків обертається: батька в темряві не видно. Вода вже затопила вентиляційний отвір у стіні. Щось пронизливо скрегоче. Сімоне, тремтячи всім тілом, продовжує лізти вгору. У легенях пече. Аж тут вона чує, як гуркіт води починає стихати. Ворота знов сходяться, і потік припиняється. Руки, якими Сімоне вчепилася за металеві бильця, геть оніміли, а важкий розмоклий одяг прилипає до тіла. Піднявшись до верху сходів, Сімоне бачить Кеннета по той бік доку. Він махає їй і веде хлопчика в напрямку колишнього дайвінг-клубу.
Сімоне наскрізь промокла, руки й ноги задубіли. Кеннет із хлопчиком чекають на неї біля автівки. У батька якийсь дивний, відсутній погляд. Хлопчик просто стоїть перед ним, похиливши голову.
— Де Беньямін? — кричить Сімоне, ще не встигнувши підійти.
Хлопчик мовчить. Сімоне хапає його за плечі й повертає обличчям до себе — і відразу скрикує, вражена побаченим.
У хлопчика відрізаний ніс.
Схоже, ніби хтось намагався зашити рану, але дуже квапливо й невміло. Погляд у хлопчика геть байдужий. Під завивання вітру вони втрьох сідають у машину. Сімоне заводить двигун, аби прогріти салон. Вікна одразу пітніють. Вона знаходить шоколадку й пропонує хлопчикові. У салоні панує цілковита тиша.
— Де Беньямін? — питає Кеннет.
Хлопчик, не підводячи погляду від власних колін, відкушує шматок шоколадки й насилу ковтає.
— Розповідай нам усе, чуєш? Ви били інших дітей, відбирали в них гроші.
— Мене більше нема. Я припинив, — шепоче хлопчик.
— Нащо ви ображали інших дітей? — питає Кеннет.
— Це почалося тільки тоді, коли ми...
— Що почалося? Де решта вашої компанії?
— Не знаю. Звідки мені це знати? Може, в них тепер нова компанія, — каже хлопчик.— Я так зрозумів, її зібрав Єркер.
— Це ти Вайлорд?
У хлопчика тремтять губи.
— Уже ні, я це кинув, — ледь чутно вимовляє він.— Я більше не буду, чесне слово.
— Де Беньямін? — різко питає Сімоне.
— Не знаю, — квапливо відповідає хлопчик.— Я більше ніколи його не ображу, клянуся.
— Послухай мене, — продовжує вона. — Я його мати, я мушу дізнатися...
Але, не договоривши, замовкає: хлопчик починає гойдатися туди-сюди й голосно плакати, повторюючи:
— Клянуся, клянуся... клянуся... клянуся, клянуся...
Кеннет кладе долоню доньці на плече й млявим голосом каже:
— Треба відвезти його до лікарні. Йому потрібна допомога.
42
Вечір четверга, сімнадцяте грудня
Висадивши Сімоне на перехресті Уденгатан і Свеавеґен, Кеннет одразу поїхав коротким шляхом до дитячої лікарні імені Астрід Ліндгрен.
Лікар негайно перевірив загальний стан хлопчика і розпорядився покласти його на обстеження. Малий страждав від зневоднення й недоїдання, на тілі його були гнійні рани, а на пальцях рук і ніг — незначне обмороження. З’ясувалося, що «Вайлорда» насправді звати Бірк Янссон, а проживає він у Гусбю, у прийомній сім’ї. Працівники лікарні звернулись до органів соціальної служби й вийшли на опікуна дитини. Коли Кеннет зібрався йти, хлопчик заплакав і став казати, що не хоче лишатися на самоті.