— Будь ласка, не йдіть, — прошепотів він, тримаючись рукою за обрубок носа.
Кеннет відчував гучний, натужний пульс у жилах. У нього досі йшла носом кров після нещодавньої гонитви. Він зупинився у дверях.
— Бірку, я посиджу тут із тобою, але за однієї умови,— сказав він.
Він сів на зелений стілець поруч із хлопчиком.
— Ти маєш розповісти мені все, що знаєш про Беньяміна й про його зникнення.
Упродовж двох годин, що знадобилися соціальному працівникові, аби дістатися до лікарні, Кеннет сидів, страждаючи від дедалі сильнішого запаморочення й намагаючись змусити хлопчика говорити. Але єдиним, що він з’ясував, було те, що хтось настільки налякав Бірка, що той припинив знущатися над Беньяміном. Хлопчик, схоже, навіть не знав про його зникнення.
Ідучи, Кеннет почув, як соціальний працівник обговорює з психологом влаштування Бірка до виправного дитячого центру в Левсті, що в Седерманланді.
Сидячи в машині, Кеннет телефонує Сімоне й питає, чи вона дісталася додому без пригод. Сімоне відповідає, що трохи поспала, а тепер подумує випити чарку граппи.
— Я поїду поговорю з Аїдою, — каже Кеннет.
— Спитай у неї про фотографію з травою й парканом — вона точно щось недоговорює.
Діставшись до Сундбюберга, Кеннет зупиняє автівку там же, де й минулого разу, — поруч із ковбасним кіоском. На вулиці холодно, і коли Кеннет відчиняє дверцята машини, щоб вийти до будинку Аїди, у салон залітає кілька сніжинок, які опускаються на переднє сидіння. Кеннет одразу бачить Аїду й Нікке. Дівчинка сидить на вуличній лавці біля асфальтованої пішохідної доріжки за будинком, яка веде до вузького хвостика бухти Ульвсундашен. Аїда пильно дивиться на брата, який щось показує їй: ніби випускає з рук якийсь предмет, а тоді знов підхоплює його. Кеннет якусь мить стоїть, поглядаючи на них. Є щось особливе в тому, як діти тримаються одне одного, від чого вони здаються дуже самотніми, покинутими. Уже майже шоста вечора, і віддалік у темній затоці, що проглядає за житловими будинками, відбиваються вогні міста.
На мить у Кеннета від запаморочення все починає плисти перед очима. Він обережно перетинає слизьку дорогу й спускається до води по вкритій намороззю траві.
— Привіт, — промовляє він.
Нікке підводить погляд.
— А, це ви! — вигукує він, підбігає і обіймає Кеннета.— Аїдо,— схвильовано каже хлопчик, — Аїдо, це він, це той самий старий!
Дівчинка слабко й тривожно посміхається братові. Кінчик носа в неї червоний від морозу.
— Що з Беньяміном? — питає вона. — Ви знайшли його?
— Ні, ще не знайшли, — відповідає Кеннет.
Нікке сміється, знов лізе обійматись і стрибає навколо нього.
— Аїдо, — кричить Нікке, — він такий старий, що в нього забрали пістолет...
Кеннет сідає на лавку поруч із Аїдою. Голі дерева стоять навколо темними тісними купками.
— Я приїхав сказати, що з Вайлордом ми розібралися.
Аїда скептично поглядає на нього.
— Ми з’ясували особи інших хуліганів, — каже він. — Цих «покемонів» було п’ятеро, чи не так? Бірк Янссон в усьому зізнався, але він не причетний до зникнення Беньяміна.
Нікке, почувши слова Кеннета, застигає на місці, роззявивши рота, а тоді вражено промовляє:
— Ви перемогли Вайлорда?
— Еге ж, — різкувато відповідає Кеннет. — Він тепер ніхто.
Нікке починає витанцьовувати на тротуарі. Від його кремезного тіла в холодне повітря струменіє тепло. Хлопець раптом зупиняється, уважно дивиться на Кеннета, а тоді вигукує:
— Ви найсильніший покемон, ви Пікачу! Ви Пікачу!
Нікке в радісному пориві знов кидається обіймати Кеннета, а Аїда здивовано сміється.
— Але що з Беньяміном? — питає вона.
— Його викрали не вони, Аїдо. Вони зчинили чимало паскудств, але викрадення Беньяміна — не їхніх рук справа.
— Це точно мають бути вони!
— Не думаю, — каже Кеннет.
— Але...
Він дістає аркуш із фотографією, яку Аїда надіслала Беньяміну електронною поштою.
— Ти маєш розповісти мені, що це за місце,— доброзичливо, але суворо промовляє він.
Дівчинка блідне й хитає головою.
— Я обіцяла, що не казатиму,— тихо відказує вона.
— Обіцянки не мають значення, коли йдеться про людське життя. Чуєш мене?
Але вона тільки стискає губи й відвертається. Нікке підходить і поглядає на аркуш.
— Це йому дала його мама! — радісно вигукує він.
— Нікке!— Аїда сердито зиркає на брата.
— Але ж це правда! — обурюється він.
— Ти колись навчишся тримати рота на замку?
Кеннет шикає на них.
— Сіксан дала Беньяміну цю фотографію? Що ти хотів сказати, Нікке?
Але той стривожено поглядає на сестру, ніби чекаючи дозволу відповісти. Вона заперечливо хитає головою. Кеннет відчуває біль і невідступну важку пульсацію в травмованому місці на голові.
— Відповідай, Аїдо, — із силуваним спокоєм каже він. — Повір мені, мовчати в такій ситуації не слід.
— Ну до чого тут ця фотографія? — змучено каже дівчинка.— Я обіцяла Беньяміну нікому й ніколи цього не розповідати.
— Зараз же кажи, що на фотографії! — Кеннет волає так, що між будинками іде відлуння.
Нікке враз стає сумним і наляканим, проте Аїда дивиться так само вперто й ще сильніше стискає губи. Кеннет змушує себе заспокоїтись. Намагаючись пояснити ситуацію, сам чує, як тремтить його голос:
— Аїдо, послухай мене. Беньямін загине, якщо ми його не знайдемо. Він мій єдиний онук. І я не можу втратити однісіньку ниточку, яку маю, не з’ясувавши, що до чого.
Стає геть тихо. Потім Аїда обертається до нього й покірно промовляє зі сльозами в голосі:
— Усе так, як сказав Нікке, — вона насилу ковтає, а тоді продовжує: — Фотографію йому дала його мати.
— Як це?
Кеннет дивиться на Нікке — той кілька разів жваво киває.
— Не Сімоне, — пояснює Аїда, — а справжня його мати.
Кеннету підступає до горла нудота. Раптом він відчуває різкий біль у грудній клітці; намагається дихати глибше й чує, як важко й боляче б’ється в грудях серце. Він устигає подумати, що в нього починається інфаркт, аж тут біль минає.
— Справжня мати? — повторює він.
— Так.
Аїда дістає з рюкзачка цигарки, але не встигає закурити, бо Кеннет м’яко віднімає в неї пачку:
— Тобі не можна палити.
— Чому це?
— Бо ти неповнолітня.
Аїда знизує плечима.
— Окей, пофіг, — коротко відповідає вона.
— Гаразд, — каже Кеннет, почуваючися неймовірним йолопом.
Намагається відшукати в пам’яті спогади того часу, коли народився Беньямін. Перед очима в нього проминають картини: Сімоне після викидня — очі червоні від сліз, — потім у липні вона вже з великим животом, у широкому платті-накидці у квіточки. Потім він, Кеннет, відвідує їх у пологовому відділенні; Сімоне показує малюка; «Ось і наш малюк, — каже вона й усміхається тремтячими губами. — Його звати Беньямін — син щастя».
Кеннет сильно тре очі, чухає чоло під пов’язкою, а тоді питає:
— І як звати його... справжню матір?
Аїда витріщається на бухту.
— Я не знаю, — безвиразно відповідає вона. — Справді не знаю. Але вона завжди звала Беньяміна інакше, казала, що його справжнє ім’я — Каспер. Вона була дуже люб’язна, завжди чекала на нього після школи, допомагала робити уроки; здається, давала гроші. Вона так журилася, що її з ним розлучили.
Кеннет піднімає фотографію:
— То що це таке?
Аїда, коротко позирнувши на аркуш, відповідає:
— Це родинна могила. Могила справжньої сім’ї Беньяміна, там поховані його родичі.
43
Вечір четверга, сімнадцяте грудня
Кілька світлих денних годин минуло, і на місто знов опустилася нічна темрява. Чи не в кожному вікні по той бік вулиці горять різдвяні зірки. Від коньячного келиха з італійською граппою, що стоїть на низенькому столику у вітальні, здіймається насичений виноградний аромат. Сімоне сидить на паркеті посеред кімнати й роздивляється ескізи. Після того, як Кеннет висадив її на перехресті Свеавеґен і Уденгатан, вона пішла додому, зняла мокрий одяг, загорнулась у ковдру, лягла й заснула на дивані, а прокинулась лише тоді, коли їй зателефонував батько. А потім прийшов Сім Шульман.