Тепер вона сидить на підлозі в самій білизні, п’є граппу, обпалюючи собі шлунок, і розкладає ескізи в рядок. Чотири розліновані аркуші — план інсталяції, яку Шульман збирається влаштувати в Тенстській галереї.
Шульман розмовляє по мобільному телефону з куратором галереї, нарізаючи кола по кімнаті. Раптом скрип паркету затихає. Сімоне помічає, що Шульман улаштувався так, аби дивитися їй між стегон. Вона чудово це бачить. Сімоне збирає ескізи, бере келих і відпиває, удаючи, ніби нічого не помічає. Трохи розсунувши ноги, уявляє, як його палкий погляд пильно проникає в жадане місце. Шульман говорить повільніше й, схоже, хоче закінчити розмову. Сімоне лягає на спину й заплющує очі. Вона чекає на нього, відчуваючи гаряче поколювання в лоні, притік крові, повільну масність. Шульман договорив і тепер наближається до неї. Сімоне, не розплющуючи очей, трохи розводить ноги. Чує, як він розстібає штани. Раптом відчуває на стегнах його руки. Він перевертає її на живіт, ставить на коліна, стягає з неї труси й входить ззаду. Сімоне не встигла приготуватися. Вона дивиться на власні руки, розчепірені пальці на дубовому паркеті, нігті, жилки на тильному боці долонь. Вона ледь тримається, аби не впасти вперед від його поштовхів — жорстких і самотніх. Її нудить від важкого запаху граппи, хочеться попросити Шульмана припинити, зробити це якось інакше, хочеться почати заново в спальні — так, щоб вона теж брала в цьому участь, щоб це було по-справжньому. Шульман із глибоким зітханням кінчає в неї, підводиться й іде до ванної. Сімоне натягає труси й лишається лежати на підлозі. Її не полишає відчуття, ніби її от-от цілком опанує дивне безсилля, що згасить усі її думки, надії й радощі. Її вже перестало цікавити все, що не має стосунку до Беньяміна.
Шульман виходить із ванної з рушником, обгорнутим навколо стегон. Сімоне нарешті підводиться, відчуває, як болять коліна, намагається всміхнутися, проходячи повз нього, й замикається у ванній. Ставши під душ, відчуває щипання в піхві. Жахливе почуття самотності охоплює її, поки гаряча вода стікає волоссям на шию, плечі й спину. Сімоне намилюється, ретельно вимивається й довго стоїть під душем, підставивши обличчя під м’який потік води.
Крізь шум у вухах чує якесь глухе грюкання й розуміє, що це стукають у двері ванної.
— Сімоне! — кричить до неї Шульман,— у тебе телефон дзвонить!
— Що-що?
— Телефон дзвонить.
— Візьми слухавку, — просить вона, вимикаючи воду.
— А тепер ще й у двері дзвонять! — кричить він.
— Іду.
Вона дістає з шафи новий великий рушник і витирається. У ванній стоїть гаряча пара. Білизна Сімоне лежить на вологих плитках підлоги. Власне відображення в запітнілому дзеркалі здається їй чи то сірим привидом без обличчя, чи то глиняною фігурою. Із вентиляційних ґратів під стелею чується дивне свистіння. Сімоне сама не знає, чому все її тіло напружилось, ніби перед великою небезпекою, чому вона так обережно, зовсім беззвучно відмикає двері й визирає в щілину. Її оглушує страхітлива тиша. Щось негаразд. Вона думає, чи не пішов Шульман, але покликати його не наважується.
Раптом чує, як хтось пошепки перемовляється між собою. «Здається, на кухні»,— думає вона. Але з ким може шепотітися Шульман? Вона марно намагається відігнати страх. Підлога скрипить, і Сімоне бачить у щілину, як хтось квапливо йде коридором повз ванну. Це не Шульман, а значно нижча людина, жінка в мішкуватому спортивному костюмі. Уже за кілька секунд вона повертається з передпокою, і Сімоне не встигає сховатися. Їхні погляди зустрічаються крізь вузьку щілину — жінка завмирає, і Сімоне бачить, як її очі розширяються від страху. Жінка швидко хитає їй головою, ніби прагнучи попередити про якусь небезпеку, а тоді прямує далі коридором на кухню. Її кросівки лишають на підлозі криваві сліди. Сімоне пронизує жахлива паніка, серце щосили калатає в грудях; вона розуміє, що має будь-що вибратись із квартири. Відчиняє двері ванної, навшпиньках виходить у коридор і прямує до передпокою. Вона намагається рухатися безшумно, проте чує власне уривчасте дихання й скрип підлоги під своєю вагою.
Хтось розмовляє сам із собою, копирсаючись у ящику зі столовим приладдям. Чути гучний стукіт і брязкання.
У темряві Сімоне бачить на підлозі передпокою щось велике й нерівне і тільки за кілька секунд розуміє, що це. Перед вхідними дверима лежить на спині Шульман. Кров слабкими струменями випорскується з рани на горлі в ритмі згасаючого пульсу. Майже всю підлогу вкриває темно-червона калюжа. Очі Шульмана втуплені в стелю, повіки тремтять. Відкритий рот обм’як Біля руки Сіма, на дверному килимку серед взуття валяється її телефон. Сімоне думає підняти його, вибігти з квартири й викликати поліцію й швидку допомогу. Вона настільки шокована тим, що відбувається, що навіть не спробувала закричати, побачивши Шульмана. «Мабуть, треба щось сказати», — думає вона й раптом чує кроки в коридорі. Це знов та молода жінка: вона тремтить усім тілом, постійно кусає губи, але намагається зберігати спокій.
— Нам звідси не вибратись, двері замкнені на ключ, — шепоче жінка.
— Хто?..
— Мій брат, — перебиває та.
— Але чому?..
— Він думає, ніби щойно вбив Еріка. Він не побачив — вирішив, що...
Кухонна шухляда з гуркотом падає на підлогу.
— Евелін? Що ти там робиш? — кричить Юсеф Ек. — Ідеш уже чи ні?
— Сховайтеся, — шепоче жінка.
— Де ключі? — питає Сімоне.
— Він забрав їх із собою, — відповідає жінка й похапцем прямує назад на кухню.
Сімоне навшпиньках пробирається довгим коридором і заходить у кімнату Беньяміна; вона задихається, намагається закрити рот, але їй бракує повітря. Підлога скрипить під нею, проте Юсеф без упину голосно розмовляє на кухні й, вочевидь, нічого не чує. Сімоне вмикає комп’ютер Беньяміна, чує, як шумить процесор і якраз устигає шмигнути у ванну, коли лунає вітальний сигнал операційної системи.
Під важке калатання серця чекає кілька секунд, потім знову виходить із ванної, озирається довкола в порожньому коридорі й квапливо проходить на кухню. Там нікого. Підлога завалена столовим приладдям і вкрита кривавими слідами.
Чутно, як брат із сестрою ходять кімнатою Беньяміна. Юсеф лається, кілька книг падають на підлогу.
— Подивись під ліжком! — злякано вигукує Евелін.
Щось знов гуркоче, перекидається ящик із коміксами-манґа, і Юсеф шипить, що під ліжком нікого немає.
— Допоможи мені, — каже він.
— У гардеробі, — швидко підказує сестра.
— Це ще що за лайно?! — кричить Юсеф.
Ключ від вхідних дверей лежить на дубовому столі; Сімоне бере його і якомога тихіше біжить назад, до передпокою.
— Зачекай, Юсефе! — кричить Евелін. — Він, мабуть, у другому гардеробі.
Розбивається склянка, коридором гуркочуть важкі кроки.
Сімоне переступає тіло Шульмана. Його пальці слабко ворушаться. Вона ледь спромагається вставити тремтячою рукою ключ у замок.
— Юсефе! — відчайдушно кричить Евелін. — Подивись у спальні! По-моєму, він у спальні!
Сімоне обертає ключ і чує, як клацає замок, аж тут у передпокій вибігає Юсеф Ек і витріщається на неї, дихаючи з моторошним хрипінням. Вона навпомацки хапає ручку дверей, пальці зісковзують. У Юсефа в руці ніж для м’яса. Хлопець якусь мить вагається, а тоді швидко рушає до неї. У Сімоне так трясуться руки, що вона не може впоратись із дверною ручкою. У передпокій вибігає Евелін і хапає брата за ноги, намагаючись утримати його й волаючи, щоб він зачекав. Той навмання змахує в себе за спиною ножем і ранить її в голову. Евелін схлипує. Юсеф рушає далі, і сестра відпускає його ноги. Сімоне нарешті відчиняє двері й вибігає на сходовий майданчик; її рушник падає додолу, Юсеф наближається, але зупиняється, не зводячи очей з її голого тіла. Сімоне бачить, як у нього за спиною Евелін, присівши поруч із тілом Шульмана, хутко водить рукою в темно-червоній калюжі, розмазує кров по обличчю й шиї, а тоді осідає на підлогу й кричить: