— Юсефе, ти мене поранив!.. Любий...
Вона закашлюється, замовкає й простягається горілиць, мов мертва. Юсеф обертається до неї й бачить скривавлене тіло.
— Евелін? — злякано промовляє він.
Він повертається в передпокій і схиляється над сестрою; Сімоне раптом бачить у руці Евелін ніж, що злітає вгору, мов у примітивній пастці. Лезо із силою входить Юсефу просто між ребрами. Його тіло обм’якає, голова хилиться до плеча, а тоді він падає набік і завмирає на підлозі.
44
П’ятниця, вісімнадцяте грудня, ранній ранок
Кеннет минає двох жінок у поліційній формі, що сидять у коридорі Дандеридської лікарні й про щось жваво перешіптуються. У палаті, перед якою сидять поліціянтки, він бачить молоду дівчину на стільці, що дивиться перед собою. Її обличчя перемазане кров’ю, від засохлої крові склеїлося волосся. Біла шия й груди вкриті чорними згустками. Дівчина сидить, звівши ступні трохи всередину, несвідомо, по-дитячому. Кеннет думає, що це, вочевидь, Евелін Ек, сестра серійного вбивці Юсефа Ека. Ніби почувши, як він подумки вимовляє її ім’я, дівчина підводить очі й дивиться просто на нього. У її погляді читається щось таке дивне — суміш болю й шоку, гніву й тріумфу, — що він здається майже непристойним. Кеннет інстинктивно відвертається, відчуваючи, ніби вдерся в щось особисте, табуйоване, і, здригаючись, швидко думає, як же добре, що він уже на пенсії, тож йому не доведеться заходити до Евелін і, підсівши до неї на стільці, влаштовувати допит. Він би нікому на світі не побажав вислухувати її свідчення про те, як вона росла разом із Юсефом Еком: таку розповідь ніколи не викинеш із голови.
Біля зачинених дверей палати Сімоне чергує чоловік у формі. Кеннет пам’ятає його довгасте сіре обличчя із часів своєї служби, проте не може згадати ім’я.
— Кеннете, — промовляє чоловік,— усе гаразд?
— Ні.
— Я так і подумав.
Тут Кеннет згадує, як його звати, — Рейне, згадує, що його дружина раптово померла, коли в них народилася перша дитина.
— Рейне, — каже Кеннет,— ти не знаєш, як Юсеф проник до сестри?
— Схоже, вона сама його впустила.
— Добровільно?
— Не зовсім.
І Рейне переказує Кеннетові те, що йому розповіла Евелін. Вона прокинулася серед ночі, підійшла до вхідних дверей і, зазирнувши у вічко, побачила, що черговий поліціянт, Ула Якобссон, спить, сидячи на сходах. Минулого вечора Евелін чула, як він, змінюючи свого колегу, сказав, що в нього вдома маленькі діти. Вона вирішила не будити його, натомість повернулася на диван і знов стала переглядати фотографії в альбомі, який Юсеф підклав у коробку, яку їй принесли кілька днів тому. Ці світлини були мов неясні спалахи давно зниклого життя. Поклавши альбом назад у коробку, Евелін подумала, чи не вдасться їй змінити ім’я й поїхати зі Швеції. Тоді підвелась і визирнула у вікно, розсунувши ламелі жалюзі; їй здалося, ніби хтось стоїть на тротуарі. Дівчина відсахнулася, трохи зачекала, а тоді знову виглянула. Ішов густий сніг, і цього разу вона нікого не побачила. Ліхтар, що висів між будинками, гойдався під сильними поривами вітру. У Евелін шкіра вкрилася сиротами; вона підкралася до вхідних дверей і приклала до них вухо. Прислухавшись, відчула, що хтось стоїть просто за дверима. Вона пам’ятала запах, який оточував Юсефа, — запах гніву, палаючих хімікатів. І тепер вона раптом ніби знов почула цей запах — хоча, може, їй лише здалося. Дівчина причаїлася під дверима, не наважуючись заглянути у вічко.
Потім нахилилась і прошепотіла:
— Юсеф?
Зовні панувала тиша. Евелін уже хотіла повернутись у кімнату, аж тут почула шепіт брата по той бік дверей:
— Відчиняй.
Вона відповіла, стримуючи схлипування:
— Гаразд.
— Думала, що позбулася мене?
— Ні, — прошепотіла вона.
— Будеш робити, як я скажу.
— Я не можу...
— Поглянь у вічко, — обірвав її Юсеф.
— Не хочу.
— А ти поглянь.
Евелін, тремтячи, нахилилася до вічка й крізь ширококутну лінзу подивилася на сходовий блок. Сплячий поліціянт так само сидів на сходах, але тепер на підлозі під ним розтеклася калюжа темної крові. Очі заплющені, але груди досі швидко здіймаються від дихання. Юсеф відступив кудись убік і зник із кола, видного у вічко. Спершу притулився до стіни, а тоді раптом кинувся на двері й грюкнув рукою по вічку. Евелін, позадкувавши, перечепилася через власні туфлі, що стояли в передпокої.
— Відчиняй двері, — звелів Юсеф. — Інакше я вб’ю поліціянта, а тоді стану дзвонити сусідам і їх теж повбиваю. Почну з оцих дверей, із тих, що поруч.
На якусь мить Евелін подумки розпрощалась із життям. Вона не могла зважитися далі опиратися братові. Її розум повторював, що вона ніколи не спроможеться втекти від нього, і надія згасла. Тремтячими руками Евелін відімкнула двері й упустила брата. У її голові лишалася однісінька думка: краще померти, аби тільки він не вбив когось іще.
Рейне якомога докладніше переказує все, що довідався. Він уважає, що Евелін відчинила братові тому, що хотіла врятувати пораненого поліціянта й запобігти новим убивствам.
— Якобссон житиме, — каже Рейне. — Вона врятувала його, послухавшись брата.
Кеннет хитає головою:
— Що коїться з людьми?
Рейне втомлено тре чоло й промовляє:
— Вона врятувала й вашу дочку.
Кеннет, обережно постукавши, прочиняє двері палати Сімоне. Штори запнуті, світло вимкнене. Кеннет, примружившись, вдивляється в темряву. На дивані хтось лежить — вочевидь, його дочка.
— Сімоне? — стиха кличе він.
— Я тут, тату, — відгукується голос із дивана.
— Хочеш, увімкну світло? Чи нехай буде темно?
— Тату, я не можу,— трохи помовчавши, шепоче вона.— Не можу.
Кеннет, навшпиньки підійшовши до дивану, сідає й обіймає дочку. Вона гірко, несамовито заходиться сльозами.
— Одного разу, — шепоче він, гладячи її,— я проїжджав на патрульній машині повз твій дитячий садок і побачив, що ти стоїш там на подвір’ї, обличчям до огорожі, і плачеш. Мокра, брудна, із носа тече, а вихователі й не думають тебе втішати. Стоять і базікають, геть байдужі.
— Що ти тоді зробив? — пошепки запитала Сімоне.
— Зупинив машину і вийшов до тебе. — Кеннет усміхнувся сам собі в темряві. — Ти одразу припинила плакати, узяла мене за руку й пішла зі мною.
Помовчавши, він додає:
— Якби ж я зараз міг просто взяти тебе за руку й відвести додому.
Вона киває і, поклавши голову йому на плече, питає:
— Ти чув щось про Сіма?
Кеннет гладить дочку по щоці. Він вагається: казати правду чи ні? Лікарі відверто повідомили, що Шульман утратив украй багато крові і його мозок зазнав непоправної шкоди. Його не врятувати — він ніколи не вийде з коми.
— Лікарі ще не знають напевно, — обережно починає він, — проте...
Зітхнувши, промовляє:
— Справи не дуже. Мені шкода.
Сімоне трусить від ридань.
— Я не можу більше, не можу, — схлипує вона.
— Знаю, моя люба, знаю... Я зателефонував Еріку — він уже їде.
Сімоне киває:
— Дякую, тату.
Кеннет знову гладить її.
— Я справді більше не можу, — шепоче Сімоне.
— Не плач, сонечку.
Вона плаче, голосно стогнучи.
— Не можу більше...
Тієї ж миті відчиняються двері й хтось умикає світло. Це Ерік — він одразу підходить до Сімоне і, сівши з іншого боку, каже:
— Слава богу, ти жива.
Сімоне, притуливши голову до грудей чоловіка, придушено каже у його пальто:
— Еріку...
Ерік гладить її по голові. Він здається їй дуже втомленим, проте погляд у нього ясний і гострий. Сімоне думає, що він пахне домом, пахне її сім’єю.
— Еріку,— серйозно промовляє Кеннет. — Ти маєш знати дещо важливе. Ти теж, Сімоне. Я нещодавно розмовляв із Аїдою.